Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

вистежував і громив ватаги своїх колишніх товаришів, а коли ті якось почали втікати на Запорожжя, то він скористався з того, що Військо Запорозьке було на війні, вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, зруйнував на Бузі запорозький Гард, не пожалівши навіть церкви та рибальських гардів (приладдя для рибальства).

Звістка про цю подію страшенно обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Війську Запорозькому… І от один із гайдамацьких ватажків - Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Прихопивши з собою десяток найзавзятіших товаришів, він потай пробрався в Немирів, де Сава проживав у добротному будинкові, й однієї ночі вдерся з кількома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозі, Сава зразу зрозумів, з якою метою той прийшов, і хотів було оборонятись, та Гнат Голий із товаришами накинулися на нього зі списами і, захопивши живого в бранці, привезли на Січ, а там військовий суд засудив зрадника до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями.

Зрада Чалого й кара з боку запорожців справили на Україні велике враження, й це відбилося в багатьох народних піснях, і кобзарі й досі співають на Україні:

Ой, був у Січі старий козак, на прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.
“Ой, чи бачиш, старий, сідий, а що твій син робить, -
Як полове запорожців - то в кайданах водить!”
Ой, як крикнув старий, сідий та на запорожців:
“Хіба ж нема поміж вами удалих молодців?!”
Обізвався Гнатко-братко: “Та ні в віщо вбратись;
Знаю, знаю пана Саву - можу з ним погратись”
“Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою погратись,
Буде тобі, брате Гнате, у віщо й убратись”
Ой, ще не світ, ой, ще не світ, ой, ще не світає,
А вже Гнатко з кравчиною коники сідлають.
Заїхали в нову корчму меду-вина пити.
Набігались вражі ляхи, - хотіли побити.
Ой, вдарили запорожці навхрест шабельками,
Повтікали вражі ляхи попід рученьками.
Ой, був Сава в Немирові в тестя на обіді,
Та не знав він і не відав об своїй гіркій біді.
Приїжджає та пан Сава та до свого двору,
Питається челядоньки: “Чи все гаразд дома?”
“Ой, все гаразд, пане Саво, і добра година:
Породила твоя пані хорошого сина;
Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно:
Виглядають гайдамаки із-за гори часто”
“Та нехай вони виглядають, - я їх не боюся! -
Єсть у мене війська много, - я з ними поб'юся!”
Ой, сів Сава кінець столу та листоньки пише,
А Савиха молоденька дитину колише;
Сидить Сава в кінці столу, листоньки читає,
А Савиха молодая важкенько зітхає:
“Ой, ну, люлі, мале дитя, ой ну, люлі, спати, -
Наїхали гайдамаки до нашої хати”.
А у того пана Сави весь двір на помості,
Приїхали та до нього козаченьки в гості.
“Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гадаєш:
Здалека ти гостей маєш, - чим їх привітаєш?”
“Ой, чим же вас, милі братця, я буду вітати, -
От дав мені господь сина, - буду в куми брати”.
“Ой, чом же ти, пане Саво, тоді не кумався,
Як у Січі з отаманом у вічі видався?
Та йшов же ти біля його та й не привітався?”
“Піди, хлопку, піди, малий, та уточи пива, -
Та вип'ємо з козаками за малого сина;
Піди, хлопку, піди, малий, та уточи меду, -
Трудно-нудно на серденьку: головки не зведу!”
“Не того ми наїхали, щоб пить, кумувати,
Хочем тебе, пане Саво, із душею взяти.
Було б тобі, пане Саво, Гард не руйнувати,
Коли хотів запорожців в куми собі брати!
Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити,
Запорозьким козаченькам голов не лупити,
А піймавши у неволю, - в кайданах не водити”.
Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї, -
Та підняли пана Саву на ратища вгору.

Відплачуючи за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гналися за ватагою Гната Голого та, не наздогнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге зруйнували його. Запорозький Кіш скаржився з приводу цього Сенату, й російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і відповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці наскочили на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.

Після того наскоки гайдамаків на польських панів на Правобережжі довго не припинялися й викликали з боку польського уряду скарги в Петербург на те, що по війні Росії з Туреччиною не запрошували Польщу до межування земель, і через те нібито запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744-го Київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому Якиму Ігнатовичу розпитати запорозьких дідів та списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.

З відповіді Коша Леонтьєву од року 1745-го, виявилося, що поміж запорожцями добре зберігались перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького й попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, й усі землі від Дністра до Дніпра складали сьогобочну, Правобережну, Україну. Інші діди, зрозумівши, що мовиться про землі виключно Запорожжя, обмежовували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя Тясмину до Дніпра через Чорний ліс до річки Висі під Лебедин, далі річкою Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, “поки кінь копитами дна достане”, до устя Дніпра; до Запорожжя також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволо'на на Дніпрі.

Глава 101. Суперечки за землі

Біля тих же часів почалися суперечки за землі й на сході Запорожжя із донцями. Чим дужче слабшала