Не захопивши Мельхиседека, уніатське духовенство року 1767-го знайшло собі підмогу в Барській конфедерації. Це була спілка польських панів, що збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росії, й не дозволяли йому робити полегкості православним. Підтримуючи уніатів збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унію, мордуючи й караючи непокірливих. Привідцем цієї конфедерації був Осип Пулавський.
Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого із православного духовенства на пораду, і там було вирішено вдатися за заступництвом до Війська Запорозького та російського уряду.
Після наради Мельхиседек поїхав на Січ, плачучи, розповідав там, перед скликаною радою, про польські образи й поневолення православної віри, додавши, що навіть сам він уже сидів у в'язниці уніатського митрополита. Окрім Мельхиседека, на Січ прибуло ще чимало православних попів, яких поляки повиганяли з приходів, і вони теж плакали й скаржились козакам на польські кривди.
Запальні промови ігумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за віру батьків до загину, як їхні діди й прадіди стояли, та тільки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Війська Запорозького, вжив усіх заходів до того, щоб стримати козаків од походу на Україну, хоч усе-таки кілька сот запорожців пішли до Чути та за Синюху.
Із Січі Мельхиседек поїхав до Петурбурга, щоб добитися там зі своїми скаргами навіть до самої цариці, й мав од неї обіцянки про заступництво. Справді-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшаві, щоб не утискували православної віри, і хоч з її заходів нічого не вийшло, та чутки про оборону царицею православної віри розійшлися по Україні й досягли Запорожжя. Народ став завзятіше обстоювати православ'я, поляки ж почали вживати проти православних найлютіших кар. Вони завдавали непокірливим тяжких мук, і випадок із мордуванням мліївського титаря був не вигадкою Тараса Шевченка в його поемі “Гайдамаки”, а історичною подією.
Ті кари й мордування схвилювали людей на Україні й обурили давніх оборонців українського люду - запорожців. Наслідком учинків Барської конфедерації було те, що в Чорному лісі, Чуті й на Мигеї знову скупчилися під проводом колишніх запорожців чималі ватаги гайдамаків, які згодом називалися в народі “коліями”.
Тим часом польський король, не маючи сили боротися зі сваволею панів Барської конфедерації, просив російський уряд дати на Україну для приборкання панів російське військо. Цариця прислала військо, і як тільки воно кинулося руйнувати маєтки непідвладних королеві панів, простий люд на Україні зрозумів те так само, як і року 1734-го, що начебто це військо має визволяти людей од польских панів. Пішли чутки навіть про “Золоту” царицину грамоту, якою нібито наказувалося винищити всіх поляків та жидів; і під впливом тих чуток народ почав гострити ножі, дожидаючись тільки привідців, що завжди приходили із Запорожжя.
Зрозуміло, що запорозькі традиції не давали січовикам спокійно дивитись на те, що коїлося на Україні, й завзятіші з них подалися до Тясмину на Чигиринщину й у квітні 1768 року скупчились у лісі біля Мотронинського. монастиря, обравши на отамана Максима Залізняка.
Максим Залізняк, як згодом засвідчив на Січі отаман Тимошівського куреня, прибув на Запорожжя біля року 1757-го і, пробувши там кілька років молодиком, привчився ходити біля гармат і був на Січі гармашем. Проте йому було нудно тут: він часто ходив на заробітки до татарських рибалок на великі лимани, а останні роки перед повстанням часто пробував у Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомоніли люди, що він мав думку навіть лишитися в монастирі назавжди, та промови отця Мельхиседека разом із вістями про нечувані утиски поляків проти українського люду, збудили в його серці завзяття й рішучість. Із вісімнадцятьма товаришами Залізняк, діставши од Мельхиседека благословення, вийшов у ліс за дві версти од монастиря, до Холодного Яру, й там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усіх околиць. Тут він поєднався із дрібними ватагами запорожців і з гайдамаками, що надходили з Мигеї й із Чути, а під впливом чуток та кобзарських співів сюди почала збиратися, тікаючи від панів, і голота з України.
Наприкінці квітня Максим Залізняк вирушив із своїми ватагами з лісу і, як оповідають народні перекази, після посвяти Мельхиседеком козацької зброї, пішов із коліями на Медведівку і, розправившись там із поляками, уніатськими попами та з жидами, попрямував далі на Жаботин. По шляху народ радісно зустрічав Залізняка та його товаришів, допомагав йому перемагати команди жовнірів та приєднувався до повстанців. Тодішні думки українського люду можна зрозуміти з уривку народної пісні.
Про вихід Максима Залізняка із Мотронинського монастиря та про перші події коліїв теж збереглися уривки з народної пісні:
Жаботинський сотник Мартин Білуга, що заступив місце вбитого поляками Харка, теж приєднався до Залізняка, і вони разом помстились за Харка і зчинили в Жаботині різанину; скарали на смерть навіть самого губернатора Степовського.
