— Що ви, діти? Я вам друг. Хіба ви забули: я ж той лісник, що над усе любить дітей, а найдужче чужих!
— Ми нічого не забули! — відказав Дениско. — руки вгору! Одновусий слухняно підняв руки і сказав:
— Ну, що ж? Коли вам так подобається — будь ласка…
Дениско здивовано випростався. Лариска сердито запитала:
— Ви навіщо вкрали нашу скриньку? Га? Хіба це так можна — красти у дітей скриньку з сонячним зайчиком? Ану, кажіть!
— Я не крав вашої скриньки! — одновусий опустив руки і сплеснув долонями. Ларисці не сподобалося, що він повторив її улюблений жест. — Як ви могли таке подумати! Навпаки, я тоді погнався за білою вороною, щоб вона зняла чаклунство і ви згадали поверталочку. А вона на мене накинулася і відібрала скриньку. Я після того все побивався. Так хотілося вам допомогти! А потім стрів Антошку, побалакав і притьмом кинувся сюди! Забув подякувати, діточки: спасибі за новий ліс! Я так люблю ліси! Я ж лісник — ви не забули?
Пригадалося, що сорока-білобока так і розповідала: дядько із скринькою вибіг із лісу, до нього спустилася біла ворона, вихопила скриньку і понесла геть. Може, й правда?
— Якщо ви не хочете йти зі мною — не йдіть, — зітхнув одновусий. — Я побіжу і про все розповім Антошці. Він буде дуже засмучений. Так що як хочете, дітки…
Лариска уявила собі, як засумує Антошка, коли вони не прийдуть, а тоді пригадала, що хлопчик був з нею грубий, — і схлипнула:
— Денисочку, треба піти…
І діти пішли за одновусим. Лариска йшла поруч із ним, Кузька і Кив — за нею, а Дениско йшов останній, пильно озирався навкруги І посмикував себе за вухо.
— Мені здається, що десь я чув його голос… — тихо говорив Кузька. — Я ніколи нічого не забуваю.
— А мені здається, — так само тихо сказав Кив, — що колись я до нього підлабузнювався.
Задумливо бурмотів Дениско:
— Ми не дозволимо себе одурити вдруге.
Дядько впевнено прямував до обідраного гаю.
Діти, звичайно, не могли знати, що він їх веде просто на засідку. Там наших друзів підстерігало аж три загони озброєних бевзиків. Одновусий завів розмову з Ларискою:
— Сподобалася вам Країна Суниць?
— Так собі… — відказала дівчинка. — Природа у вас гарна, суничок дуже багато, барви всі такі яскраві! А обідрані гаї нам не сподобалися.
— Хіба у вас немає обідраних гаїв?
— У нас? — Лариска аж засміялася. — Що ви! У нас навпаки, у нас дерева не обдирають, а щороку садять нові!
— Цього не може бути.
— Правда! Ми всі дуже любимо дерева!..
Дядько зняв із плеча вус і почав на нього щось намотувати. Тонкий тулуб гойдався з кожним кроком, а очі позирали на дівчинку з-під зелених брів.
— Що ж вам іще у нас не сподобалося?
— У вас тут живуть хороші діти, але нам не сподобалося, що всі вони — або ж хвальки, або ж підлабузники, або ябеди.
— Або заздри, — додав дядько. — У нас і місто таке є — Заздра. А хіба у вас не такі діти?
— Ну… бувають і в наших дітей вади. Але ми з ними боремося.
— З дітьми? Це добре!
— Не з дітьми, а з вадами! Ми їх перевиховуємо, щоб у нас не було ні заздр, ні хвальків, ні ябед, і взагалі — щоб усі були чесні і працьовиті! І віддані товариші!
— Не може бути! — сказав одновусий. — Цього ніяк не може бути.
— Правда! — обурилася Лариска.
Дениско пильно прислухався до розмови і похмурнів. Ні, він цьому дядькові не вірив. З ним іти не можна. Але як у нього випитати правду про Антошку?
— Ви ще скажіть, ніби у вас діти збирають суниці тільки для себе! — засміявся дядько тихенько.
— Для себе! — гукнула Лариска. — Ну, товаришам дають. Мамам і таткам. Братикам і сестричкам. А щоб дітей примушували збирати суниці для якогось там Бевзя — цього у нас не буває.
— Чики-брики! — закричав дядько. — Це вже така неправда, що вам ніхто на світі не повірить!
Лариска аж спинилася від обурення. Вона образилася за всіх піонерів і жовтенят.
— Чесне слово, правда! Чесне піонерське!
— Я не знаю, що це за піонерське…
— Не знаєте? Це найчесніше слово в світі!
— Все одно не вірю.
— Тоді от вам лічилочка-присягалочка, щоб повірили:
Що тут сталося! Лице одновусого миттю обліпили жирні шматки сажі (звідкіля вони взялися?). Тонкий його тулуб враз розпух, як діжка, і викривився на один бік, а шия, навпаки, витяглася і перекривилася на другий бік. Очі повилазили і стали дивитися в різні боки, а ніс почав швидко рости і став великий і широкий, як лопата.
Його було не впізнати. Тільки довгий і тонкий, як мотузок, рудий вус нагадував, що це — одновусий.
— Все, що він казав, — брехня! — закричав Дениско. — Ні кроку далі!
Діти спинилися. Одновусий, поводячи кривою шиєю, мовчки себе оглядав. Потім незграбними, як у рака, руками обмацав своє обличчя, потримався за дивовижний ніс. І раптом завив, заскавулив і дременув геть.
— Чаклунство! — репетував він, тікаючи. — Де моя врода!.. Я поскаржуся Бевзю П’ятому!..
А від обідраного гаю миттю відгукнулося:
— Чики-брики!..
— Там бевзики!.. — зрозумів Дениско. — Назад! За мною!
І за хвилину загін розтанув у пітьмі. Бевзики навіть не наважилися переслідувати. Вони і вдень були боягузи, а вночі — тим паче.
Друзі простували вчорашнім шляхом на Ябедин. Дениско розміркував, що тільки в місті можна щось розвідати про Антошку.
Дорогою Кузька і Кив були дуже задумливі. Кузька одного разу навіть заговорив з придорожнім кущем, а Кив спіткнувся, впав і пішов далі на руках.
— Що з вами? — стривожено спитала Лариска.
І тут Кузька ляснув себе по боках:
— Згадав! Одновусий — сам Великий Брехун!
Почувши це, Кив відразу схаменувся, що йде догори ногами, і перевернувся як треба.
— Вірно! Великий Брехун — перший радник Бевзя П’ятого! Я ж казав, що я до нього колись підлабузнювався.
