Фрусь знову став на всі чотири.
— Бензин маєш? — запитав Умпарара.
— Га? — перепитав Маєш.
— Я не тебе питаю! Ти, Фрусику, бензин, питаю, маєш?
— Я? — ледь озвався Фрусь. Він готувався тікати — аж задні колеса здригалися. — Трохи маю…
— От що, мій любий, тобі лікуватися треба, — мовив Умпарара. — От упораємося з невідкладними справами, відновимо Час, — і повезу я тебе на станцію техобслуговування. Там Зак-Лепську наженуть геть. Там з тебе зроблять гарненький справний автомобільчик.
— Ах, якби ж…
І раптом несміливо мовив Маєш:
— А можна, я далі поїду у Фрусеві?
— Добре! — сказав автомобільчик.
Усі погодилися. Умпарара піддав газу, дерева замерехтіли за вікнами.
Незабаром вони вже наближалися до міста, і весь колектив виспівував свою дорожню пісеньку:
Фрусь тихо сказав:
— Я ніколи не чув, щоб про автомобіль складали таких добрих пісень… Ти не покинеш мене, Умпараро?
— Ні. Я буду твоїм другом.
— Як добре, — пробурмотів щасливий Фрусь.
17. «Ку-ку!»
Обидва автомобілі по-молодецькому загальмували біля під’їзду і спинилися, як влиті. Діти вистрибнули з машин і бігом кинулися до Ходючка додому. Маєш слідом за Ходючком і Сміхошею стрибав через дві сходинки на третю, щоб швидше добігти до змертвілого годинника.
Ось і потрібний поверх. Двері, коридор, вітальня. На столі — розібраний «Автоконструктор». У кутку — годинник. Дверцята над циферблатом розчинені. Маятник і стрілки нерухомі. За мить має бути пів на десяту.
Маєш як став на порозі, так і роззявив рота. Він уже нічого не бачив і не чув. Він не міг відірвати погляду від годинника.
Ходючок підставив стілець. Сміхоша подала йому Зозулю, хлопчик посадив пташку на стрижень механізму.
Тієї ж миті Зозулька підвела голівку, глянула на всіх блискучими намистинками-очима і гукнула оте друге, заповітне, чарівне:
— …ку!
Все змінилося. Хлопчик Петрик зіскочив зі стільця і заляскав у долоні, бо найперше, що він почув цієї миті, був потужний грім турбін літака «Ту», що линув над містом у напрямку аеропорту.
— Наші летять!! — закричав хлопчик.
Важкий маятник старовинного годинника повів своєї: «Тік. Так. Ні, не так, а отак». І з ним разом лагідно кивали головами і ведмідь, і слон, і жираф, і пінгвін, і крук… Петрикові лише здалося, що з маятника щезло зображення зубатого пацюка.
Діти вискочили на балкон. Ой, що на світі коїлося, що робилося!
Ось що тут коїлося.
Зграйка горобців, що висіла нерухомо над деревцем, затріпотіла крильцями і всілася на гілки, а саме деревце залопотіло листочками; всі люди рухалися: хто не закінчив слово — тепер його закінчив, хто завмер, піднявши ногу, тепер ступив нею на землю і покрокував своєю дорогою, а хто тільки почав посміхатися — тепер уже посміхнувся на весь рот.
І знову потекли по проспекту дві зустрічні лавини автомашин, тролейбусів і автобусів…
З під’їзду вийшла примхлива бабуся і, знявши з носа окуляри у металевій оправі, підозріливо озирнулася. Звела очі угору й побачила на балконі дітей. Ганнуся їй сказала:
— Добрий день, бабусю Дерібо!
— Хулігани, — енергійно відповіла бабуся. — Як ти мене назвала?
— Добрий вам день, Неоніло Семенівно! — уклонився їй Петрик.
Степанко теж невміло уклонився і запитав:
— Скажіть, будь ласка, як поживає папуга Аристарх?
— Як поживає! — вигукнула примхлива бабуся. — Як він може поживати! Сидить у своїй клітці і вимагає з мене морозива! Оце й біжу.
Неоніла Семенівна одягла окуляри, повернулася і пішла. Та раптом озирнулася на дітей і виразно підморгнула їм веселим круглим оком.
Пріся терлася боками об ноги Петрика і Ганнусі і голосно муркотіла. По двору швидко бігав невтомний такса Джулька. На перильця балкона сіли два однаковісіньких шпаки і засвистіли. Вони зовсім не боялися дітей і кицьки, але говорити, звичайно, не вміли.
Із свого ранкового походу в гастроном повернувся Ходючків дідусь Андрій. І він був зовсім не дід, [а високий сильний чолов’яга з чорною чуприною і світло-блакитними добрими очима. Він поставив господарську сумку в кухні на стілець і ступив до кімнати, де зібралися діти. В цей час розчинилися на годиннику дверцята, визирнула Зозуля і рівно десять разів проспівала: «ку-ку!» Дідусь Андрій зиркнув на свого наручного годинника і сказав:
— Десять годин. Як завжди, точно. Так-от, діти, ми з Петриком їдемо в аеропорт зустріти тата й маму. А ви можете провести нас до машини.
— Поїдете Умпарарою?
— Атож.
— Куди йому! Він сьогодні так вимотався!..
Щоб він ще чого не бовкнув, Сміхоша заторохтіла:
— Ді-і-іти! Феофеофанчик закрився і відпочиває! Дивись, Маєшу, дивись!
— Як ти сказала? — здивувався дідусь.
— Це я — Маєш, — пояснив Степанко. — Відомий хуліган.
— А не схоже, — сказав дідусь.
— Мабуть, він перевиховався, — усміхнулася дівчинка.
Степанко промовчав і знічено опустив очі. Дідусь підозріливо огледів усіх одне за одним і проникливо запитав:
— Слухайте, діти, якісь ви сьогодні не такі. Ану, викладайте: що тут сталося?
— Діду! Ти мені віриш? — запитав Ходючок.
— Як і ведеться між справжніми чоловіками, — відповів дідусь.
— Так-от: нічого ніде не сталося.
— Тоді я пішов заводити машину, — сказав дідусь і вийшов.
— Але ж ти сказав дідусеві неправду… — прошепотіла Ганнуся.
— Ні, я сказав правду, — відповів Петрик. — Все, що з нами сталося, було поза часом! А це все’дно, що нічого не було. Казка та й годі.
Усі спустилися вниз і підійшли до автомобіля, дідусь Андрій розчинив дверцята і сів за кермо, а Ганнуся
