I повела Жабу до тiй щiлини, крiзь яку вона нещодавно ледве продерлася, скинувши з себе стару шкiру.
— Ну ось, панi Жабо, прошу пролiзти крiзь цей вузький прохiд.
А як пролiзете — вмент оновитесь, лишивши по цей бiк весь непотрiб.
— Ти що, хочеш зачавити мене тут? — скрикнула Жаба. — Та хоча б менi i вдалося сюди пролiзти, то здерла б я всю шкiру!
— Прошу не гнiватись,— вiдказала Змiя.— Окрiм цього шляху, годi вам дiстатися туди, куди вдалося менi.
С и л а.
Чим ліпше добро, тим глибшим трудом, як ровом, воно обкопане. Хто труда не докладе, той i до добра не прийде.
Байка 16. Жаби
Коли висохло озеро, Жаби пострибали шукати собi нового житла.
Нарештi всi вигукнули:
— Гой, яке величезне озеро! Воно буде нам довiчним житлом!
І плеснулись разом у нього.
— А я,— сказала одна,— вирiшила жити в одному iз джерел, що наповнюють це озеро. Бачу онде зарослий лiсом горб, який посилає сюди струмки; сподiваюся отож, що знайду там i добре джерело.
— А навiщо, тiтонько? — спитала молоденька Жаба.
— А тому, голубонько моя, що струмки можуть потекти в iнший бiк, а це озеро може, як i попереднє, висохнути. Джерело ж для мене завжди надiйнiше калюжi.
С и л а.
Всяке багатство зможе висякнути й висохнути, як озеро, лише чесне ремесло зостається непослабним джерелом бiдного, але безпечного iснування. Який безлiк багатіїв щодня перетворюється на жебракiв! У цiм кораблетопленнi єдина лише гавань — ремесло. Найбiднiшi раби народжуються вiд предкiв, що жили в калюжi великих статкiв. I недаремно Платон сказав: 'Усi королi — з рабiв, а всi раби походять з королiв'. Це буває тодi, коли пан усього — час — знищує багатство. А знаємо ж, що всiх наук голова; око й душа — це навчитися жити порядним життям, заснованiм на законi вiри й Божого страху, як на вiдправному пунктi. Це i є основа й джерело, що породжує струмки цивiльних законiв.
I є воно каменем для стiн тим, хто бажає збудувати благословенне житло. Цього каменя твердiсть мають у собi для користi всi посади й науки, а вони тримають суспiльство у гараздi.
Байка 17. Два коштовні камені - Діамант і Смарагд
Високої якостi Смарагд, що перебував у славi при королiвськiм дворi, пише своєму приятелевi Дiамантiю таке:
'Люб'язний друже!
Шкодую, що не дбаєш за честь свою i живеш, похований у попелi.
Твоя вартiсть менi вiдома. Вона гiдна чесного й поважного мiсця, але нинi ти подiбний до свiчника, що свiтить сокровенним свiтлом, але схоронений під спудом. Навiщо це свiтло, коли воно не дивує i не звеселяє людськi погляди?
Цього тобi й бажаю, з шанобою — друг твiй Смарагд”.
'Дорогий друже! — вiдповiдає Дiамант. — Наше з видноти свiтло живить лише людське марнославство. Хай уже вони дивляться на сяюче небо, а не на нас. Ми лише кволий його вiдблиск. А цiна наша, чи ж бо честь, завжди лишається всерединi нас. Полiрувальники не дають її нам, а вiдкривають. Вона виднотою i людською похвалою не збiльшується, а зневагою, забуттям та огудою не зменшується.
Лишаюся з такими гадками — твiй друг Дiамантiй.
С и л а.
Цiна i честь — одне i те ж. Хто не має нiчого в собi, той прибирає зовнiшнього блиску, натягає маску фальшивого дiаманта i злодiйської монети. Назворот у народi кажуть так: 'Зробили Абрама чесним чоловiком'. А варто було б казати так: 'Засвiдчено перед людьми про Абрамову честь'. Освiта чи вiра Божа, милосердя, великодушнiсть, справедливiсть, постiйнiсть та цнотливiсть — ось цiна наша й честь! Давня приказка (свiдчить): 'Дурень шукає мiсця, а розумного i в кутку видко”.
Байка 18. Собака та Кобила
Кобила, що привчена була носити поноскуа, надмiрно цим чванилася.
Вона смертно ненавидiла Меркурiя — так звався вижельб,— i, прагнучи його забити, щораз намiрялася на нього заднiми копитами.
— Чим я завинив, панi Дiано? — спитав вижель кобилу.— Чому я вам такий бридкий?
— Негiднику! .. Тiльки я починаю носити при гостях поноску, як ти бiльше за всiх регочеш. Хiба моє вмiння смiшне?
— Перепрошую, панi, мене, не ховаюсь у своїм природнiм грiху, завжди смiшить навiть добре дiло, коли воно не дане природою.
— Сучий сину! Чого хвалишся природою? Ти, невчений невiгласе!
Хiба не знаєш, що я вчилась у Парижi? І чи тобi втямити те, що вченi кажуть: Аrs реrficit naturam?в А де i в кого навчався ти?
— Матiнко! Коли вас учив славний патер Пiфикс[12], то мене навчав спiльний нам отець небесний, давши менi до цього схильнiсть, а схильнiсть принесла бажання, бажання - знання та звичку. Можливо, саме тому заняття моє не смiшне, але похвальне.
Дiана, не терплячи, повернулася задом, щоб хвицьнути собаку, та вижель подався геть.
С и л а.
Без природи — як на манiвцях: чим далi йдеш, тим бiльше заплутуєшся. Природа — вiчне джерело бажання. Ця ж воля (за при слiв'ям) гiрша всiлякої неволi. Вона тягне до вузького досвiду. Досвiд — батько мистецтва, знання та звички. Звiдси народились усi науки, книги, i вправностi. Цей головний i єдиний учитель навчає птаство лiтати, а рибу — плавати. Премудра ходить в Малоросi приказка: 'Без Бога нi до порога, а з ним хоч на море”.
Бог, природа i Мiнерва — одне i те ж. Так само, як сiль без солону, як колiр без природного свого духу, а око без зiницi, так i неприродне дiяння завжди позбавлене свой таємної принади. Це таємне — голова, а зветься по-грецькому то <...>, тобто благота, чи краса, i не залежить од науки, а наука залежить од неї. Панi Дiана, як надмiр навчена, але не досить добророзумна тварина, дозволяє собi протиставлення: Аrs реrficit naturam. Але коли немає спорiдненостi, тодi скажи, що може дати досконале навчання? Слово реrficit означає те саме: веде до досконалостi чи завершення. Адже кiнець, як у кiльцi, завжди з'єднаний зi своїм початком, залежить од нього, як плiд од свого сiменi. Варто знати те, що свiтлиця без фундаменту та стiн покрiвлею своею не зможе увiнчатися.
а -Поноска - річ, у зубах ношена.
б - Вижель - мисливський собака, гончак.
в - Мистецтво вдосконалює природу (латин.)
г - Піфикс - слово елінське, означає “велика мавпа”(прим. Г. Сковороди).
