килимівська.
Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.
— Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, — відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.
— Хіба я одна, — протестувала Катерина на Марусині закиди.
— То ж бо й воно, — відповідала Марія Іванівна на уроці математики. — У класі всього вісім голів, та й ті — відсутні.
— Ми з мамкою картоплю копали, — виправдовувалася Катерина.
— А після школи картопля не копається?.. — запитувала Марія Іванівна на уроці фізики. — Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.
— Хіба я винна, що інші не ходять? — дивувалася Катерина.
— Учися за себе відповідати, — одказувала Марія Іванівна на уроці англійської. — Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?
— Не хочу, — лякалася Катерина. І може, саме після сперечань із Марусею якось запитала…
Та не себе.
— Людка, ти ким будеш?
Людка до дорослого життя готувалася серйозно.
— Я буду королевою Шанівки, — відкрила таємницю. — Тільки… цить! Нікому.
— Королевою… Це як?
— У мене буде бізнес, як у Тамарки з кіоску. Красива я буду, як… квітка. Чоловіком у мене буде найкращий шанівський хлопець.
Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.
— Людка! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашка, дядька Романа син, і Серьога Тамарчин, матюган чортів.
— От! Бач! Є над чим думати.
— А ти вже й думала?
— Боже, та я ночами не сплю… Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кіоск мають… Буде мені фундамент.
— Ти… його… любиш?
— Здається… Як його побачу… слина у роті. Чи навпаки — пересихає.
— Це і є любов?
— Я й сама не знаю. Здається, так…
Катерина пригадала ту розмову сьогодні, і не тому, що минулої ночі дядько Роман спантеличив її душу.
Дівчата вже сиділи на траві біля школи та перевзувалися: скинули чоботи, витягли з пакетів босоніжки. Наголо стрижене пацаня з першокласників дзвінко загорлало:
— Королеви! Королеви! Кришталеві черевички взувають.
— Так… у роті воно гидко, — пробурмотіла Катерина, а Людка засміялася й ізнову:
— Якась ти не така…
— До Килини треба.
— Та буде тобі твоя Килина. Сьогодні всього три уроки, — Людка підхопилася з трави першою. — Пішли гризти граніт.
— Погриземо, якщо Маруся прийде, — відповіла Катерина.
Маруся копала картоплю на городі й тихо лаялася:
— От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна карячуся, у школі діти чекають, а воно десь вештається. Ну, Степане! Чекай! Тільки повернися… Буде тобі й чарка, і пісня!
Понад годину всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи нудьгували на шкільному подвір'ї.
— Та не буде Марусі, відповідаю! — сказала Наталя, худа, довга як паля дочка килимівського ветеринара. — І чого ми приперлися! — зітхнула Катерина.
— Тепер пріться назад у свою Шанівку! — плюнув відмінник і падлюка Вадька.
— Пішов ти! — крутнулася Людка. — Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!
— Щось я у Шанівці нормальних хлопців не бачила, — уїдливо встряла Галка.
— Це у вашій Килимівці — жодного джентльмена, — огризнулася Людка.
— Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, — махнула рукою Наталя. — Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами…
— Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, — сказала Катерина.
— Точно! Ні за що не повірить! — підтвердив Вадька. — Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.
— Навіщо? — Наталя зупинилася.
— У мене пляшка є. Покайфуємо. І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.
— Самогон! — Вадька висмикнув із пакета літрову пляшку з-під ситра. — За початок навчального року!
— Дурник! Уже середина вересня, — зареготала Наталя. — А з чого пити будемо?
— Аз моїх долонь!
— У тебе руки брудні…
— Дівки! Не вередуйте мені. Я у класі — єдиний мужчина. — Вадька відкрутив кришечку. — Хто перший?
За півгодини на дні пляшки бовкалося грамів сто каламутної рідини. Дівчата сміялися, хоч і не знали з чого. Вадько простісінько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.
— А як не доп'ємо… Чим закриєш? — Людка поповзла по траві.
— Та вже допили. Ой! Людка, а в тебе щось видно.
Людка обернулася. Сіла на траві. Спідницю потягнула, та аж тріснула.
— Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!
— Дівчата… У Вадьки щось у штанях стирчить… — Галка ледь язиком ворушила.
Вадька опустив голову й довго дивився на свої штани.
— Що треба, те й стирчить… Ви як хочете, а я до хати. Щось мені погано.
— Сам висмоктав більш як півпляшки і хоче, щоб йому добре було, — сказала Наталя.
Катя з Людкою вибиралися з Килимівки городами.
— Тільки б Марусю не зустріти, — твердила Катерина. — Із рота тхне, наче з Тамарчиного кіоску.
— Тільки б хлопців шанівських знову побачити, — товкла Людка. — Кать! Я ж… Ти дивись! І заколки… І спідниця нова…
— Людка, ти красива, — сказала Катя. — Мені такою ніколи не бути.
Людка глянула на русяву довгокосу подругу.
— Будеш! — винесла вирок. — Тобі не вистачає… ліфчика! Катерина притисла руку до грудей — і сама злякалася.
— Уже треба?..
За Килимівкою дівчата сіли в траву — перевзутися.
