Сидячи за партою, я м’яв у кишені грудочки цукру й окраєць хліба, тужив за Калле-Джигуном і думав, що тепер кілька днів його не побачу. Тоді вчителька питала:
— Чого ти зітхаєш, Буссе? Що сталося?
Я мовчав, бо що міг відповісти їй? Хіба вчителька зрозуміла б, як я люблю Калле-Джигуна?
Тепер, певне, він тільки Бенків, та й добре. Мене немає, то хай Бенкові буде втіха хоч від Калле- Джигуна.
А в мене є Міраміс із золотою гривою. І отримав я його ось як.
Одного вечора, коли ми з моїм татом-королем будували модель літака й балакали — так, як Бенко зі своїм татом, — я розповів про Калле-Джигуна.
— Міо, мій Міо, — сказав тоді мій тато-король, — то ти любиш коней?
— Авжеж, — відповів я байдужим тоном, щоб не показати, як я їх люблю. А то ще мій тато-король подумає, що мені чогось бракує в нього.
Другого ранку, тільки-но я зайшов у трояндовий садок, назустріч мені кинувся білий кінь. Я зроду не бачив, щоб кінь так гарно біг. Його золота грива маяла на вітрі, а золоті копита блищали в сонячному промінні. Він вистрибом мчав просто до мене, та ще й голосно іржав. Я ніколи не чув, щоб так іржали коні. Я трохи злякався і притулився до свого тата-короля. Але він схопив дужою рукою коня за золоту гриву, і той відразу став, а тоді засунув свій м’якенький писок мені в кишеню, щоб пошукати, чи немає там цукру. Так самісінько, Як засовував Калле-Джигун. І в кишені справді була грудочка цукру, я сховав її туди за давньою звичкою. І кінь знайшов її і схрумкав.
— Міо, мій Міо, — сказав мій тато-король — оце твій кінь, а звати його Міраміс.
О, мій Міраміс, я полюбив його з першої хвилини! Та він і був найкращий кінь на світі, не те що сердешний Калле-Джигун, старий і завжди стомленій. Принаймні я не бачив, щоб вони були чимось подібні один до одного. Не бачив, поки Міраміс не підвів голови й не глянув на мене. Тоді я роздивився, що в нього такі самі очі, як у Калле-Джигуна. Віддані, безмежно віддані очі, як у всіх коней.
Я ніколи не їздив верхи. Та мій тато-король підняв мене й посадовив на Міраміса.
— Не знаю, чи я зважусь поїхати на ньому, — сказав я.
— Міо, мій Міо, — мовив мій тато-король. — Хіба в тебе не мужнє серце?
Тоді я взяв Міраміса за вуздечку й помчав садком. Я мчав попід тополями так, що срібне листя застрявало в моєму чубові. Я мчав усе швидше й швидше, і Міраміс перестрибував через найвищі трояндові кущі. Перестрибував легенько, спритно, тільки раз зачепивсь За живопліт, і за нами дощем сипнули трояндові пелюстки.
З’явився Юм-Юм. Побачивши мене верхи На коні, він заплескав у долоні й загукав:
__ Міо їде на Мірамісі! Міо їде на Мірацісі?
Я притримав коня і запитав, чи не хоче й він покататися. Ще б пак, звичайно, хоче! Він швидко всівся позад мене, і ми помчали зеленими луками, що розлягалися за трояндовим садком. Мені зроду ще не було так гарно.
Королівство мого тата дуже велике. Країна Далека — найбільше з усіх королівств. Вона простягається на схід і на захід, на північ і на південь. Острів, де стоїть палац мого тата-короля, називається Островом Зелених Лук. І він — тільки невеличка частка всього королівства.
— Земля Заморська і Земля Загірна також належать нашому королю, — сказав мені Юм-Юм, коли ми гасали луками перед трояндовим садком.
Яскраво сяяло сонце, і я згадав про Бенка. Я уявив собі, як він тепер стоїть, бідолашний, на темній Упланд-ській вулиці, укутаній осіннім дощем. А я катаюся тут, на зелених луках, щасливий, як ніколи. Трава прохолодна й зелена, скрізь яскріють квітки, перед очима здіймаються лагідні зелені пагірки, з яких стікають прозорі струмочки, а в траві пасуться пухнасті білі ягнята.
Ми побачили й пастушка, що грав на сопілці. Мелодія була якась дивна, мені здалося, що я її колись чув, тільки не пам’ятав, де саме. Але напевне не на Упландській вулиці.
Ми зупинилися й погомоніли з пастушком. Він звався Нонно. Я попросив його позичити мені сопілку. Він не тільки дав її мені, а й навчив грати ту дивну мелодію.
— Я й вам можу змайструвати сопілки, — сказав Нонно. — Звичайно, якщо ви хочете.
Ми відповіли, що дуже хочемо. Поблизу протікав струмок, і над ним звісила своє гілля плакуча верба. Нонно побіг туди й відрізав з верби гіллячку. Ми посідали над струмком, бовтаючи ногами у воді, а Нонно тим часом робив нам сопілки. Юм-Юм також навчився грати ту дивну мелодію. Нонно сказав, що це старовинна мелодія, яка з’явилася на світі раніше за інші мелодії. Її грали на луках пастухи тисячі й тисячі років тому.
Ми подякували йому за те, що він зробив нам сопілки й навчив своєї дивної мелодії. Потім ми сіли на Міраміса й поїхали далі. І ще довго чули, як Нонно грав на своїй сопілці.
— Ми збережемо ці сопілки, — сказав Юм-Юм. — І якщо колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію.
Юм-Юм міцніше вчепився за мене, щоб не впасти з коня. Він притулився головою до моєї спини і сказав:
— Так, Міо, збережімо ці сопілки. І як ти почуєш мою сопілку, то знай, що я тебе кличу.
— Атож, — відповів я. — А як ти почуєш мою, то також знай, що я кличу тебе.
— Добре, — мовив Юм-Юм.
Він міцно тримався за мене, і я подумав, що він і є мій найкращий друг. Звичайно, після мого тата- короля, бо його я любив дужче, ніж будь-кого на світі. Але Юм-Юм був хлопчик мого віку, тому тепер, коли я не міг більше зустрічатися з Бенком, мені було найкраще дружити з ним.
Подумати тільки: я мав тата-короля, і Юм-Юма, і Міраміса, і їздив верхи через зелені пагорки й луки так, що аж вітер свистів у вухах! То ж хіба дивно, що мене переповнювало щастя?
— А як можна попасти в Землю Заморську і в Землю Загірну? — спитав я.
— Через міст Вранішньої Зорі, — відповів Юм-Юм.
— А де ж той міст?
— Ми скоро його побачимо, — відповів Юм-Юм.
І ми справді побачили його. Він був великий і довгий, ми не бачили йому кінця. Він весь мерехтів у ранковому сонці, і здавалося, що його зіткано з золотого сонячного проміння.
— Це найдовший міст на світі, — сказав Юм-Юм. — Він з’єднує Острів Зелених Лук із Землею Заморською. Але на ніч наш король наказує підводити його, щоб ми тут, на острові, могли спокійно спати.
— Чому? — здивувався я. — Хто може прийти сюди вночі?
— Лицар Като, — відповів Юм-Юм.
І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів.
Так уперше я почув ім’я лицаря Като. Я проказав його вголос:
— Лицар Като.
І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова.
— Атож, жорстокий лицар Като, — сказав Юм-Юм, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик.
Ми пригнічено замовкли.
Мені кортіло проїхатися мостом Вранішньої Зорі, та спершу треба було запитати дозволу в тата-короля. Тому ми повернулися назад до трояндового садка й того дня більше не катались. Але ми допомагали чистити Міраміса, розчісували йому золоту гриву, пестили його, пригощали грудочками цукру й окрайцями хліба, які нам дала Юм-Юмова мама.
Потім ми з Юм-Юмом спорудили собі в садку курінь і залізли в нього вечеряти. Ми їли налисники з цукром. Ох і смачні! Бенкова мама теж пекла такі налисники й часом пригощала мене. Але ті, що напекла мама Юм-Юма, були ще смачніші.
Гарно було споруджувати курінь. Я завжди мріяв про нього. Бенко розповідав мені, як вони будували курінь на дачі у Ваксгольмі. От якби можна було написати Бенкові й розповісти про цей наш курінь! «Моє шануван-нячко! Ох і курінь я собі вибудував! — написав би я йому. — Ох і курінь я собі вибудував у Країні Далекій!»
Чи зірки слухають, коли ми граємо для них?
