? Та якось буде. Тільки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? ? з болем і гіркою усмішкою питається у яблуні, на якій гніздяться кривобокенькі, з білим пушком плоди.
Яблуня похитує гіллям, приколисує своїх діток і мовчить.
? А може, мамо, разом упремося на своєму і якось переважимо тата?
? Ох, як важко переважувати його. Цілу ніч сьогодні сварились і сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душі, аж гримить... Може, в степах вільготніше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужків-бережків. А там, у степах, не те що лісу, навіть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш ні соловейка, ні зозулі, ні одуда, ні деркача.
? Ой! А яка ж там птиця проживає?
? Дуже велика ? дрофа, проти неї гусак такий дрібний, як качур проти гусака. Але дрофа не співає. А що ж то за птиця, коли є пір'я, а нема голосу? Це ж у нас як заспіває соловей, то й зорі поближчають.
? А тато де?
? Ще й не розвиднілось, як пішов у ліси.
? Чого?
? Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пішов.
В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір, де під зубами Обмінної, мов невидимий вогник, потріскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, ? в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу.
Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману.
І чогось такий жаль охопив мене за цими лісами, за таємничими просіками в них, за розгубленими по урочищах пасіками, за отими галявинами, де так гарно цвіте перестріч і золотарник, і за отими красноголовцями, які будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсім розтривожився, а далі повернув здивовану Обмінну на дорогу, яка вела до якимівської загорожі. Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, ? от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець.
В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
? Михайлику, гов-гов! ? пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.
? А хто там вигукується? ? голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.
? Це я, Михайлику! Гов!
? А хто ти така? ? питаюся так, наче не впізнаю.
? От і не скажу!
? Ти, може, лісова мавка?
? Ні, я дівчинка з лісу, ? сріблом надзвонюється знайомий сміх.
І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
? Ти приїхав?
? А ти не бачиш?
? Авжеж, бачу! ? радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. ? До мене приїхав чи по дорозі?
? По дорозі.
? А чого б не до мене? Все б веселіше було.
? Та до тебе, ? зіскакую з коняки. ? А чого ти ногами чечітку вибиваєш?
? Бо зраділа тобі. ? Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. ? На добридень тобі.
? На добридень. Ти сама тут?
? Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.
? І що ж ти робиш у світі?
? Суниці по лісах збираю, ? поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки. ? Її зародило в цьому році, як роси!
? Як роси?
? Ну, чуть-чуть менше.
? Чом не в загорожі збираєш?
? Щоб траву не витолочити, ? по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
? А в тебе коси підросли.
? Що мої, ? байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: ? От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...
? А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?
? О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! ? обурилась Люба. ? Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
? Ніколи було, все з хатиною воловодились, ? набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
? І як тепер хатина?
? Краще не питай! ? зневажливо відкопилюю губи. ? Повнісінько понабивалося худоби.
? Таке скажеш! ? Люба здивовано повела плечем. ? Якої це худоби?
? Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.
? І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
? Що ж ви зробили?
? Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! ? Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: ? 'Прийди до води ? воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові ? трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї'.
? Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, ? здивувався я.
? Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш ? наш борсук розжився на діток!
? Е?
? Справді.
? І що вони роблять?
? А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш ? послухаєм.
Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.
? Тільки тепер тихенько-тихенько, ? приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:
? Ось тут слухай ? вони якраз під нами вилежуються.
? Ти ж звідки знаєш?
? Вухо розшукало місце... О, чуєш?
? Ні.
