білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.
З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.
? Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.
? Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, ? знайомить мене голова комнезаму.
? Спасибі, ? невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.
Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:
? Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?
? Я сам, ? прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.
? Випишіть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:
? Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.
? Чого ранувато? ? бурмочу собі під ніс. ? Я дуже люблю читати п'єси.
? Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.
? А в них срілянина є?
? Що-що? ? округлюються сірі очі вчителя.
? Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?
? Ага! ? зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри. ? Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, ? тоді ще наче й пороху не було.
? То я візьму її, ? люблю, коли б'ються, ? ніяково виправдуюсь перед учителем.
? Ну, коли так наполягаєш, бери! ? вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович. ? Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.
? Згода.
? Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю? ? показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.
? Можна й цю, ? беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;
? Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.
? Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, ? вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками...
Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.
? Михайлику, очі попсуєш! ? гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.
І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:
? Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам... ? жебонить жіночий голос.
А он біля ставу заспівали самі дівчата:
Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:
? Любо, не застуди голос!
Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.
? Михайлику, пиріжка хочеш? ? висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.
? А я тобі калини привіз, бери.
? Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.
? Коли теплий, то що ж... ? напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:
? Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!
? І щось уловили?
? Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, ? така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска ? як срібні карбованці.
І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується і тихенько щось наспівує дитині молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повіяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:
? Мар'яно!
? Ой! Михайлику! ? сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: ? Це ти?
? Авжеж, Мар'яно! ? зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.
? Ой! Михайлику! Як ти виріс! ? Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. ? А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
? Справді?
? Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
? Та головую.
? І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:
? А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
? Та... таке й скажете, ? засоромилася Мар'яна.
? Говори, говори.
? Зове ж... коли треба піддобритися, ? закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
? Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? ? вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
? Хлопчик... ? і так гарно сказала, нахиляючись до нього: ? Росте собі дитя!
? Їдемо ж до нас! ? запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. ? У нас і риба свіжа є!
? Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, ? весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує
