варту.
Флорес виграв першу битву. Але що буде далі? Слейтона не можна залишити живим і разом з тим з ним складно покінчити гласно і законно, — за ним немає видимої вини, за яку можна було б стратити його.
Флорес ходив великими кроками по каюті, обдумуючи, що зробити. Він боявся залишити Слейтона живим навіть до ранку. Його треба вбити, це ясно. Але вбити так, щоб про це на Острові ніхто не дізнався. Значить, разом із Слейтоном доведеться убити і вартового, потім… Саргаси уміють ховати свою таємницю. 1 всі думатимуть, що Слейтон зумів вибратися, убити вартового (для цього труп вартового можна залишити) і втекти.
Так, так Флорес і зробить. Але кого ж принести в жертву, кого поставити вартовим на цю ніч? Краще за все — китайця. Все одно він скоро помре від свого опіуму. Від нього ніякої користі. Він напівсонний, слабкий, малорухливий. З ним легко буде впоратися.
Отже, значить, сьогодні вночі примара Слейтона перестане лякати остров’ян…
VII. СТАРИЙ БОККО
План Симпкінса виявився правильним. «Задирливий» незабаром знайшов течію, що прямувала в саму глибінь Саргасового моря. Правда, течія ця була досить повільною, але мандрівники були впевнені, що вона приведе їх до Острова Загиблих Кораблів. Багато ознак підкріплювали цю впевненість. Чим далі посувався «Задирливий» цим шляхом, тим частіше траплялися уламки суден, розбиті барки, човни, перекинуті уверх дном… Над одним з таких човнів капітан Муррей помітив зграю птахів; вони різко кричали і билися в повітрі.
— Ділять здобич. На човні, ймовірно, є трупи, — сказав він.
Коли пароплав підійшов ближче, подорожні побачили сумну картину: на дні човна лежав труп людини. Птахи так щільно покрили цей труп, що його майже не було видно. А навкруги човна кишіли акули, які з розгону билися об човен, намагаючись перекинути його та оволодіти здобиччю.
Якось увечері, коли Вівіана працювала в лабораторії, допомагаючи Томсону набивати чучела, вона почула крик Симпкінса:
— Острів! Я бачу Острів Загиблих Кораблів!
Усі вибігли на палубу.
На півночі, біля самого горизонту, в промінні призахідного сонця виднілися труби пароплавів і зламати щогли. Ця картина надто врізалася в пам’ять Гатлінгів і Симпкінса, щоб її забути. Навіть капітан Муррей, що ніколи не бачив Острова, не сумнівався в тому, що вони досягли мети. У жодній гавані не можна було побачити стільки щогл і труб у таких найрізноманітніших положеннях, неначе найсильніша буря розшарпала все це скопище кораблів і вони раптом застигли в самий розпал бурі…
Усіх охопило хвилювання. Стояли мовчки і не відриваючись дивилися на це страшне кладовище…
— Повний хід! — віддав капітан команду.
Цей бадьорий заклик сполохав страшні роздуми, що охопили всіх при вигляді Острова. Нервовий настрій вже шукав виходу в русі, діяльності, роботі.
— Як-то зустрінуть нас остров’яни? — промовив Гатлінг.
— Коли б був живий Слейтон, без бою, напевно, не обійшлося б. Але він убитий, і це значно полегшує становище! Хто б не посів його місце, нам не важко буде домовитися.
Уже майже зовсім стемніло, коли пароплав підійшов до Острова і просигналив остров’янам, щоб вони прислали парламентера.
«Задирливого» мали б уже помітити на Острові, тим паче, що сирена ревла майже безперервно, різко порушуючи навколишню тишу. Пасажири чекали побачити на суднах натовп остров’ян, що прибігли подивитися на небачене видовище. Але на Острові було пустинно, безлюдно…
— Що вони там, вимерли всі? — запитав нетерпляче Гатлінг.
— Схоже на те, — відповів Симпкінс, — якась епідемія.
— Проте дивіться, — сказала Вівіана, — на високій щоглі видніється якийсь прапор! Його раніше не було.
— Це на «Єлизаветі» — резиденції губернатора, — зауважив Гатлінг.
— Не можна сказати, щоб остров’яни привітно зустрічали нас, — сказав Томсон.
— То нічого з ними й церемонитися, — раптом заметушився Симпкінс. — Треба розбудити цей мурашник. Дайте холостий постріл!
— Почекайте трохи, — відповів Гатлінг.
Сирена продовжувала надривно кричати, але Острів, як і раніше не міняв вигляду.
— Е, чорт, і справді! — розсердився раптом капітан і, не питаючи згоди Гатлінга, віддав наказ вистрілити холостим із невеликої гармати. Щоб враження було сильніше, капітан наказав вимкнути сирену. В тиші, що запанувала, як удар грому, прозвучав гарматний постріл.
— Ага, подіяло! — раптом торжествуюче закричав Симпкінс. — Бачите, з’явилася якась постать.
— Так, хтось іде. Спустіть шлюпку і йдіть до берега, — наказав капітан.
Матроси швидко спустили шлюпку і почали наближатися до Острова.
Остров’янин, помахуючи білою ганчіркою, наблизився до шлюпки і, переговоривши про щось з матросами, перебрався до них. Через кілька хвилин він уже був на палубі.
— Бокко! — ще здалека впізнала Вівіана.
Бокко надзвичайно здивувався, впізнавши давніх знайомих. Він був одягнений у старий, залатаний костюм.
— Ну, здрастуйте, наречений! — весело вигукнула Вівіана. — Адже ви були також серед моїх наречених, коли мене на вашому Острові ледве не розіграли, як звичайну річ? Пам’ятаєте? — І вона подала йому руку.
Збентежений і розгублений Бокко потиснув руку Вівіани.
— Здрастуйте, міс Кінгман.
— Гатлінг, — усміхаючись, поправила вона.
— Гатлінг? Пробачте, забув.
— Ні, ви не забули. На Острові я була Кінгман, а тепер Гатлінг, — і вона показала на чоловіка.
— Ах ось воно що! А я, старий, і не здогадався відразу. Охо-хо-хо, — зітхнув він, — ось уже й не гадав побачити вас ще раз! Невже знову занесло течією?
— Ні, з доброї волі.
— Невже? — недовірливо вигукнув Бокко. — Радості тут мало, щоб із доброї волі.
— Ось що, Бокко, — перервав його Гатлінг, — скажіть, хто тепер у вас губернатором?
Бокко розгублено розвів руками і з глибоким зітханням відповів:
— Слейтон. Капітан Фергус Слейтон.
Симпкінс навіть підстрибнув від здивування.
— Не може бути! Адже він…
— Живісінький. Сьогодні Слейтон — губернатор. Вчора був Флорес, а хто завтра буде — ще не знаю. Такі справи. Радості мало.
— Та як же це?..
Бокко розповів усе, що відбулося на Острові аж до того моменту, коли Слейтона було посаджено під арешт.
— А вранці, — закінчив Бокко, — прокидаємося, дзвонить гонг біля резиденції губернатора. Приходимо на «Єлизавету» і бачимо Слейтона. «Я, — говорить, — ваш губернатор. А Флорес — злочинець. Він кинув мене у воду. Зараз він у в’язниці сидить. Завтра будемо його судити». Ось які справи!
Бокко не знав про події минулої ночі, а вони справді набрали несподіваного обороту. Тим часом як Флорес пробирався в нічній пітьмі до місця ув’язнення Слейтона, щоб убити суперника, Слейтон ходив, як звір у клітці, по вузькій залізній темниці й обдумував план утечі. Він був з тих людей, для яких перешкоди існують тільки для того, щоб їх долати.
