— Ну й розумник, чорт забирай! — захоплено вигукнув Генріх.
— Зате той, броватий, справляє дуже неприємне враження.
Генерал Еверс, представник командування північної групи і Міллер з великим нетерпінням чекали на повернення Гольдрінга і Матіні в штабі дивізії. Коли ті прибули, здорові і неушкоджені, всі полегшено зітхнули.
— Доповідайте, бароне, — квапив генерал.
Генріх розповів про зустріч з партизанськими парламентерами і про вимоги, які ті висунули.
— Доведеться погодитися! — зітхнув генерал.
— А прізвищ своїх вам не назвали? — поцікавився Міллер.
— Це вже подробиці, що не стосуються справи, — перервав його генерал і знов звернувся до Генріха і Матіні. — Дуже прошу вас обох вранці докінчити справу, яку ви так щасливо почали.
— Гер генерал, у мене прохання, — звернувся до Еверса Міллер. — Як з'ясувалося, серед заложників, взятих у Палермо, є людина, причетна до випуску листівок. Через неї ми могли б дізнатися і про друкарню. Я дуже просив би вас залишити хоча б цього одного. Можна послатися на те, що він хворий, і пообіцяти приставити потім.
Міллер нагадував зараз пса, у якого з рота видирають ласий шматок.
— Що ви на це скажете, бароне? — запитав представник командування.
— Можна спробувати, але тоді справу обміну заложниками гер Міллер хай докінчує сам. Я особисто не візьму на себе такої відповідальності, бо переконаний: гарібальдійці зроблять так, як і попереджали їхні парламентери. Вони затримають котрогось з полонених, і боюся, що це буде майор Штенгель. Вони вже знають, що він барон, можуть дізнатися і про його обов'язки…
— Ні, ні, ні! — замахав руками Еверс. — Ніякого риску! Віддайте їм їхніх заложників до єдиного! Всі розмови на цю тему припиняю. Завтра вас, бароне, і вас, гер Матіні, чекаємо об одинадцятій з майором Штенгелем, графом Рамоні і Функом.
— Буде виконано!
Другого дня погода зіпсувалася. Мрячив дрібний осінній дощ. Сірі кучугури хмар низько пливли над горами, чіпляючись за верхівки дерев. У таку погоду хотілося посидіти в теплій кімнаті, перед каміном, з хорошою книжкою в руках чи бокалом доброго вина. А Генріх, Матіні і Марія-Луїза уже вдосвіта були в Палермо. Дізнавшись про наслідки переговорів з гарібальдійцями, графиня навіть поцілувала Генріха за добру звістку і наполягала на тому, щоб у цю, тепер уже явно безпечну, подорож взяли і її. Генріх мусив погодитись, а потім картав себе за виявлену слабодухість: графиня нервувала і всім заважала.
— Ну, навіщо Матіні оглядає кожного заложника та ще звіряється з списками, — скаржилася Марія- Луїза Генріху. — Не дочекавшись, гарібальдійці можуть піти, і тоді обмін не відбудеться!
— Я пообіцяв вам, що старий граф сьогодні вечерятиме, а може, й обідатиме у себе в замку, — заспокоював її Генріх, хоч знав, що не старого графа так нетерпляче чекає Марія-Луїза.
Нарешті, заложників підвели до машин. Вигляд у них був розгублений і переляканий, втім вони покірливо сіли у кузов, з байдужістю людей, які вже приготувалися до найгіршого.
— Слухай, Мартін, — раптом згадав Генріх, коли вантажні машини і «хорх», якого віддав сьогодні генерал у розпорядження своїх парламентерів, виїхали за межі міста. — Ми ж не попередили заложників, куди їх веземо. Побачивши, що нема охорони, вони можуть розбігтися, тільки ми доїдемо до лісу.
Матіні наказав шоферові дати сигнал. Передні вантажні машини зупинилися. Підбігши до них, Матіні пояснив переляканим людям, куди їх везуть і навіщо. Подих полегшення, здавалося, вихопився з єдиних грудей, обличчя заложників засяяли радісними посмішками, хтось схлипнув, хтось вигукнув: «Віва»!
Машини знов поїхали і спинилися лише на дев'ятому кілометрі.
Ковзаючи по мокрій дорозі, натягнувши капелюхи і кепки по самі вуха, але радісні і збуджені, заложники довгою низкою пішли по гірській стежці. Попереду йшов Матіні, показуючи дорогу. Позад усіх Генріх.
Після повороту до скелі йти стало значно важче, і дехто з заложників почав приставати. Спинився перепочити і Генріх. Стомлював не так підйом на гору, як слизька після дощу стежка, на якій важко було знайти надійну опору ногам. Та ось уже перші заложники, на чолі з Матіні, зійшли на плато. Ті, що йшли в хвості низки, теж почали прискорювати крок.
Генріх на плато піднявся останнім. Коли він наблизився до скелі, тут уже почали перекличку. Густобровий парламентер партизанів, заглядаючи в список, вигукував прізвища. Заложники один по одному виходили наперед, потім відходили вбік і ставали окремою групою. Партизан з шрамом зустрічав кожного міцним потиском руки і широкою посмішкою.
— А де ж ваші заложники? — запитав Генріх.
— А ось! — партизан з шрамом вказав на велику кам'яну брилу. Зазирнувши за неї, Генріх побачив графа, Штенгеля і Функа. Рамоні, брудний і неголений, лежав на ношах. Штенгель сидів, обхопивши руками коліна і звісивши на них голову. Він не поворухнувся, навіть не помітив Генріха. Лише Функ відразу схопився на ноги.
— Фон Гольдрінг! — вигукнув він голосно, і в його маленьких злих очах блиснула радість.
Штенгель і собі схопився з місця. Лише граф лежав непорушно. Він, мабуть, так і не зрозумів, що прийшло визволення.
— Все в порядку? — запитав Генріх, підійшов до партизана з шрамом.
— Так, всі п'ятдесят чотири, за списком… Виходить, з примусу і ви можете діяти чесно! — насмішкувато відповів той.
Генріх зробив вигляд, що не розуміє значення кинутої репліки.
— Отже, ми можемо забирати своїх?
— Тепер можете.
Взявши ноші з графом, Генріх і Матіні почали обережно спускатися вниз. Функ забіг збоку, силкуючись їм допомогти. Штенгель байдуже поплентався ззаду. Він не отямився гаразд — очевидно, після хвороби він все ще почував себе зле.
Коли вони відійшли від скелі метрів на сто, ззаду почувся голосний посвист. До нього приєднався другий, третій. За мить свистіли, сміялися, вигукували вже всі колишні заложники Функа.
Лише тепер Штенгель остаточно прийшов до пам'яті. Підбігши до Генріха, він вихопив з його руки один край нош.
— Функ, ставайте попереду і беріться разом з Матіні! — тоном начальника наказав він і, повернувшись до Генріха, з несподіваною теплотою в голосі сказав: — Ви вдруге врятували мені життя, бароне, тому я не хочу, щоб ви наклали своїм. Чуєте, як вони лютують?
Вчотирьох вони швидко донесли ноші до машини і за якихось двадцять хвилин були у Палермо. Тут Функ вийшов, а на його місце, між графом і Штенгелем, сіла Марія-Луїза.
Більше не затримуючись, машина поїхала на Кастель ла Фонте.
ВІДПЛАТА
Лист, надісланий Генріхом мадам Тарваль, повернувся назад з незрозумілою позначкою: «Адресат вибув».
Два коротеньких слова, написані байдужою рукою. Вони нічого не можуть пояснити, а тільки породжують тривогу і збуджують свіжий біль. Ось і перерізано ще одну ниточку, яка зв'язувала його з минулим! І він ніколи не матиме фото Моніки, про яке просив мадам Тарваль. «Адресат вибув»… Напевне, з таким написом повертались і листи, надіслані на ім'я самої Моніки її друзями, поки вони не дізнались про її смерть. Як це страшно!
Генріх ховає конверт у шухляду стола, але два чітко написаних слова — «Адресат вибув» — стоять перед його очима. Моніка теж «вибула». Можливо, це саме слово вписав проти її прізвища у своїх списках Міллер. Не міг же він написати «вбито», діставши спеціальні вказівки від Бертгольда з цього приводу. Яка
