відповіді. Але все-таки не втрималась.
— Ви надто високої думки про себе, бароне! Я привітніша до вас тому, що вважала вас більш культурним, ніж ваші колеги, які добрим вихованням аж ніяк не можуть похвалитися.
— Ви з упередженням ставитесь до нас, німецьких офіцерів, і тому всіх міряєте однаковою міркою.
Моніка глибоко перевела дух і опустила вії, мабуть, ховаючи гнівний блиск очей.
— Війна є війна, мадемуазель. Не ви й не я її почали, — примирливо сказав Генріх.
Дівчина не відповіла, але й не пішла, і у Генріха раптом майнула смілива думка:
— Мадемуазель Моніка, ви не вважатимете мене настирливим, якщо я насмілюсь просити вас зробити мені одну велику послугу?
— Навряд чи я зможу в чомусь вам допомогти.
— О, я певен, що зможете. Адже ви розмовляєте по-німецькому і вам легко буде допомогти мені вивчити французьку мову.
— У вас під час допитів є перекладачі!
— Невже ви гадаєте, мадемуазель… Адже я не есесівець, а звичайний собі офіцер, якого призвали в армію. Ще до війни я самотужки почав вивчати вашу прекрасну мову, мадемуазель, а тепер, коли трапилась така чудова нагода…
— Чудова для вас, бароне, але дуже сумна для нас, французів. Хоча… — Моніка труснула головою, і її хвилясте волосся розсипалося. — Я вірю, що Франція ще буде великою державою!
— Я теж у це вірю, мадемуазель. Хіба можна скорити надовго волелюбний народ, народ з такою славною історією?
Уста дівчини зовсім по-дитячому напіввідкрились від здивування. Генріх зробив вигляд, що не помічає враження, яке справили його слова.
— Так ви згодні допомогти мені?
— Вивчати мову не так просто, — ухилилася від прямої відповіді Моніка. — Для цього, крім словників і підручників, потрібні не лише здібності учня, а й учительки. Мені здається, ви могли б знайти далеко кращу помічницю, ніж я.
— Ні, ні, я все добре обміркував і саме на вас покладаю найбільші надії. Зважте на те, що я не матиму певного вільного часу для занять, А те, що я живу у вашому готелі, полегшує справу, — ви даватимете мені уроки тоді, коли ваші і мої вільні години збігатимуться. І не забувайте, цим ви робите не лише послугу мені, а й… ну, як би вам сказати… руйнуєте перепони, які віддаляють один народ від другого. Коли людина вивчає якусь чужу для неї мову, вона мимоволі проймається і духом того народу. Адже так? Починає краще розуміти його культуру, прагнення. Я все це виклав вам досить незграбно, плутано, але щиро.
— Ну гаразд! — нарешті погодилася Моніка. — Але ж треба мати словники, підручники…
— Все це я вже придбав! І коли ви зараз маєте час, я б просив вас поглянути на них. Можливо, доведеться купити інші.
Моніка завагалася. Розуміючи причини її нерішучості, Генріх поспішно сказав:
— Словом честі я можу вам гарантувати цілковиту безпеку.
Трохи почервонівши, дівчина ступила на сходи, що вели на другий поверх, де була кімната Генріха.
Пропустивши Моніку вперед, Генріх на мить затримався в передпокої.
— Фріц, — сказав він тихенько денщику, — ось тобі гроші, побіжи купи найкращих цукерок і фруктів.
Коли Генріх зайшов до кімнати, Моніка вже сиділа в кріслі біля стола і переглядала словники.
— Як ви вважаєте, стануть у пригоді?
— На мою думку, словники непогані. Тут є граматичні правила, а в кінці подано готові речення, необхідні для першого вжитку. Дуже зручно для туристів і… завойовників.
— Ви жорстокосерді, мадемуазель! Проте мені, як учневі, це піде на користь. Що ж до речень для першого вжитку, то я їх осягнув, принаймні настільки, щоб зрозуміти ту фразу, яку ви сказали вашій матері під час нашого першого знайомства.
— Невже вона така значна, що ви її запам'ятали?
— Принаймні досить образлива, щоб її не забути. Ви твердили, що я награбував багато грошей.
Моніка густо почервоніла.
— Я не знала, що ви мене почуєте. Адже ви говорили, що ані слова не розумієте по-французькому, — сказала вона, виправдуючись. — Ви спровокували мене своєю заявою про незнання мови! І це не тільки нечемно, а й нечесно! А тому і не чекайте, щоб я у вас попросила пробачення!
— Я чекаю лише одного: щоб ви мені сказали, коли ми можемо почати наші уроки? Звичайно, я мушу спочатку це погодити з вашою шановною матір'ю, мадам Тарваль?
— З мамою я погоджу все сама. А почнемо… — Моніка замислилась. — Ну, хоча б завтра! — сказала вона рішуче, підвелась і, холодно кивнувши головою, вийшла.
ОСОБОЮ ГОЛЬДРІНГА ЦІКАВИТЬСЯ ГЕСТАПО
— Вам термінове завдання генерала, Гольдрінг, — сказав Лютц. — Потрібно підшукати зручне місце, щоб на ньому провести пробну стрільбу з міномета. Довжина майданчика повинна бути не менша шестисот метрів, ширина — двохсот. Бажано, щоб місцевість не була вкрита високою рослинністю і щоб не треба було виставляти сторожову охорону.
— А трава не заважатиме?
— Зорієнтуйтеся на місці. Провадитиметься випробування нових запальних мін. Я гадаю, — продовжував Лютц, підійшовши до настінної карти, — що ось тут, на північний захід від Сан-Ремі, є плато, яке нас може влаштувати. Огляньте його. Зробіть це до обіду. Їхати доведеться верхи, бо машина там не пройде. Візьміть двох солдатів з комендантської роти і обов'язково захопіть з собою автомат.
— Мій новий шістнадцятизарядний пістолет не гірший від автомата!
— Будьте обережні. Є дані, що партизани вештаються в околицях міста.
— Негайно ж виїжджаю, гер гауптман!
Захопивши зброю, Генріх за чверть години вже їхав до плато, в супроводі солдата-коновода, озброєного автоматом.
Кілометрів за п'ять дорога закінчувалась, і далі до плато вела лише вузенька стежечка, що круто здіймалась вгору. Ненатреновані коні почали задкувати, лякаючись крутизни.
— Залишайся біля коней і чекай мене! — наказав лейтенант коноводові.
Кинувши йому повід, Генріх почав здиратися стежкою вгору і незабаром був уже на плато. Воно було справді великим — з кілометр завдовжки, метрів чотириста завширшки і впиралося в високу скелю. Крім трави, рослинності тут не було. Лише праворуч, на самому краєчку цього природою створеного полігона, росло кілька розлогих дерев. Генріх перетнув плато і підійшов до скелі. Вся площа біля неї була вкрита великими кам'яними брилами.
«Саме те, що треба», — подумав Генріх і рушив далі, щоб обійти все плато. Коли він вже звернув від скелі праворуч і був під деревами, до нього долинули голоси. Озирнувшись, Генріх побачив на протилежному боці плато двох одягнутих у цивільне французів, які тільки-но вийшли з-за скелі. У одного з них — старшого — висів на шиї німецький автомат, у другого зброї в руках не було. Вони йшли в напрямі до виноградників, голосно розмовляючи.
Думка про критичність становища блискавкою промайнула в голові Генріха. Справді, що робити? Його автоматичний пістолет діє безвідмовно, а ці двоє йдуть безтурботно, навіть не оглядаючись навкруги. Підпустити ближче і стріляти, поки вони його не побачили? Але ж це не вороги! Це друзі, які, так само, як і він, борються з ворогами і його, і свого народу! Вийти їм назустріч і миром покінчити справу? Але ж він не встигне сказати й слова! Досить, щоб партизани побачили його мундир, і вони стрілятимуть перші.
