Якщо хочете, я можу сказати, що візьму вас денщиком. Ви згодні?
— Я буду виконувати всі ваші розпорядження і працюватиму так, як ніхто інший.
— Давайте ваші документи і чекайте на мене тут.
Солдат похапцем, ніби боячись, що офіцер може змінити своє рішення, тремтячими руками витяг папірці і передав їх лейтенантові.
Генріх піднявся на другий поверх і увійшов до кабінету Лютца.
— А-а! Гольдрінг! Радий вас бачити, — Лютц щиро потис руку Генріха. — Генерал просив, щоб ви негайно зайшли до нього.
Здавши гауптману розписку штабу про одержання пакета, Генріх попрямував до генерала.
— Ну, лейтенанте, розкажіть, як все це було? — вигукнув Еверс, побачивши Гольдрінга.
Генріх розповів усе до найменших деталей.
— Я представив вас до нагороди залізним хрестом другого ступеня, — сповістив Еверс.
— Щиро дякую, гер генерал! Я сьогодні напишу про це Бертгольду. І певен, що оберст буде теж вдячний вам за турботи про мене.
Ця відповідь дуже сподобалася генералові.
— Передайте оберсту щирий привіт від мене, — попросив він.
— Гер генерал! Дозвольте мені звернутися до вас з одним проханням?
— Прошу!
— Тут у вестибюлі знаходиться солдат, якого відправляють на Східний фронт за рапортом обер- лейтенанта Фельднера. Я не хотів би говорити про це, але запевняю, що обер-лейтенант вчинив дуже несправедливо, особливо, коли зважити, що солдат цей дуже кволий фізично і що його два брата вже поклали свої голови на Східному фронті. А мені саме потрібен денщик. Я прошу, гер генерал, змінити своє рішення і дозволити мені взяти його за денщика.
— Оце і все ваше прохання? — генерал був навіть трохи розчарований, що не може зробити чогось більшого для офіцера, який так відзначився.
Взявши з рук Генріха документи Курта, генерал перекреслив свою попередню резолюцію про відправку на Східний фронт і крупним почерком написав: «Залишити при штабі як денщика лейтенанта барона фон Гольдрінга».
— Дуже вдячний, гер генерал! А тепер, коли ви так швидко задовольнили моє перше прохання, дозвольте звернутися до вас з другим…
— Можливо, що виконаю і його, — посміхнувся Еверс.
— Тоді я прошу прийняти від мене десять пляшок шампанського, старого французького шампанського, яке я розшукав у Ліоні спеціально для вас. Мені гауптман Лютц якось сказав, що ви любите хороше шампанське.
— Це ваше прохання я виконаю ще з більшою охотою, ніж перше!
— Дозвольте йти? — запитав Генріх.
— Можете йти, тільки сьогодні ж подайте рапорт про надання вам тижневої відпустки за сімейними обставинами.
— О! Безмежно вдячний, гер генерал! Про це я давно мріяв, але просити не наважувався.
Коли Генріх спустився вниз, Курт Шмідт схопився з лави і, забувши про субординацію, кинувся до лейтенанта.
— Ну, Курт, — сказав Генріх, — ви тепер мій денщик!
Радість, що буквально осяяла обличчя молодого солдата, мимоволі передалася й Генріхові. Він з теплою посмішкою позирав на цього хлопчика в солдатській шинелі, що стиснув свою пілотку з такою силою, ніби намагався вдавити її у власні долоні.
— Я не знаю, чим я зможу віддячити вам, гер лейтенант! — з сльозами на очах тихо прошепотів Курт Шмідт, не зводячи з лейтенанта погляду, сповненого подяки.
— Віддячиш хорошим виконанням своїх обов'язків, — відповів Генріх, — а зараз знайди мого колишнього денщика Фріца Зеллера, він тобі все покаже і, взагалі, введе в курс справ. Дізнайся в штабі, де ти житимеш, і приходь у готель «Темпль», що навпроти штабу.
Генріх попрямував до готелю, але на півдорозі його наздогнав писар штабу.
— Вам лист, гер лейтенант.
Гольдрінг недбало засунув його в кишеню і лише в номері побачив, що це лист від Бертгольда.
«Мій хлопчику, — писав він, — я скучив за тобою, як за рідним сином! Довго не писав тобі, бо було багато справ. Зараз я працюю при штаб-квартирі керівником одного з відділів. Три дні тому мені присвоїли звання генерал-майора. Забрати тебе до себе зараз можливостей нема. Але при першій нагоді я зроблю це. Фрау Ельза і твоя сестра Лора дуже хочуть тебе побачити і вимагають, щоб я просив твого генерала дати тобі таку можливість. Сподіваюся, що мій друг, гер Еверс, не відмовить мені. Як ти живеш? Взагалі, ти міг би писати частіше.
Дочитавши листа, Генріх швидко роздягнувся і кинувся в ліжко. Тільки тепер він відчув, як стомився. І не лише тому, що ніч у Шамбері коштувала йому великого напруження нервів. От і сьогодні! Йому треба було вдавати з себе безжурного і веселого, а ліонські газети заповнені кореспонденціями, фото і зведеннями з Східного фронту — розпочався великий наступ гітлерівських полчищ. І, як твердять газети, наступ розвивається невпинно. Правда, треба зробити велику знижку на всім відому геббельсівську галасанину, але все ж частка правди у цих зведеннях, мабуть, є. Отже, гітлерівці наступають. З якою насолодою кинув би він усе це і, зодягнувшись у звичайну шинелю червоноармійця, взяв би до рук автомат! Читати переможні зведення з фронту і робити вигляд, що вони тебе тішать, пити тости за перемогу, коли хочеться вихопити з кобури пістолета і розрядити його в тих, з ким сидиш за столом! Але так йому наказано. Треба грати роль далі і… чекати.
Мабуть, ніхто з людей так гостро не відчуває, яке то страшне слово «чекати»!
Людина їде поїздом, дуже поспішає. Шлях їй здається нудним, а поїзд занадто повільним. І в людини виникає думка: а що, коли б можна було зараз, негайно опинитись у тому місці, куди їдеш, навіть вкоротивши своє життя на ті кілька годин, які треба витратити на дорогу!
Юнак вийшов на побачення. Дівчини немає, вона запізнюється. З якою б радістю закоханий скоротив своє життя на ось ці хвилини болісної непевності і чекання.
І так у всьому! Коли б доля була слухняною і корилася волі людини, життя багатьох було б куди коротшим, бо люди б самі вкорочували свій вік, тільки б швидше досягти мети, тільки б позбутися хвилин, годин, днів нестерпного чекання.
А Генріх віддав би, не вагаючись, навіть половину життя, щоб опинитись зараз на Батьківщині!..
Що це за дурні в нього думки: «Якби доля була слухняна!» Ми повинні примусити її служити собі!
Для цього треба не філософствувати, а боротися, берегти кожну хвилину, а коли треба, і чекати, чекати, зціпивши зуби, безтурботно ходити на краю прірви, куди можна зірватися щохвилини. Ось і зараз можуть увійти до його кімнати, і все скінчиться!
І все ж йому не так важко, як тим, хто працює отут, поблизу Сан-Ремі, під землею. Він, Генріх, якщо буде пильним, побачить світлий День Перемоги, адже все залежить від нього самого — від його сміливості, вправності, вміння. А що можуть зробити для свого порятунку ті росіяни, французи, чехи, поляки, яких кинуто в підземелля без будь-якої перспективи побачити колись світло сонця, дихнути свіжим повітрям, помилуватись красою світу, повернутися на батьківщину і зустрітися з рідними, близькими, друзями?
І вони ще мусять працювати на ворога, виковувати для нього нову зброю, хоч кожен новий міномет — то наближення їх власної смерті. Страшної смерті всіх тих, кого кинули в підземелля.
Лютц тоді, на щастя, проговорився про існування цього підземного заводу! От за те, щоб не було таких таборів смерті, він і мусить боротися. Ні, він не має права на втому і спочинок! Він не має права відчувати, що в нього є нерви! Бо кожне виконане ним завдання — то наближення часу перемоги, то помста за всіх тих, кого, може, саме в цю мить, коли він лежить у своїй кімнаті, спалюють в крематорії, щоб завтра продати попіл у магазин добрив, який міститься в кінці цієї ж головної вулиці колись такого мирного містечка Сан-Ремі.
Спочинку для нього немає і бути не може! Генріх схопився з ліжка і почав одягатися. Спускаючись сходами, він згадав про свою обіцянку генералові і зайшов до ресторану.
