говорив…
… Поль Шеньє зусиллям волі відігнав від себе потворне обличчя генерала і обережно перевернувся на вузьких нарах, силкуючись не зачепити свого сусіда. Але Стах Лещинський не спав.
— Ну, й що ж ти вирішив? — спитав він пошепки, впритул наблизивши свої губи до вуха Поля.
— Я вже тобі сказав: подерти на шматки креслення і кинути їх просто в пику головному інженерові.
— Дурниці! — озвався Стах. — Ти мусиш взяти папери, які тобі дадуть, і напам'ять вивчити всі технічні розрахунки і взагалі все, що стосується цих проклятих приладів.
— Щоб доповісти про це господу богу, як казав генерал?
— Щоб передати їх на поверхню, коли нам пощастить тебе врятувати!
— Ми всі тішили себе незбутніми надіями. Після розмови з генералом я в цьому переконався остаточно. Коли б був хоч найменший шанс на втечу, мені б не довірили таємниці приладів.
— Але деталі пакують і кладуть на транспортер. Не може бути, щоб їх залишали тут, під землею. Очевидно, ящики відправляють залізницею кудись в інше місце. Місяць, який тобі дано, і треба використати на те, щоб вишукати спосіб, як з найменшою небезпекою для життя… У пакувальному працюють двоє наших — Андре Сюзен і Вацлав Вашек. Я сьогодні з ними пораджусь.
— Ми можемо завалити всю підпільну організацію!
— Ми створили її, щоб боротися, а боротьба — завжди риск. Наше завдання звести його до мінімуму. Але це вже справа комітету, а не твоя.
— Але чому саме я, один серед усіх, одержую цей шанс на порятунок? Ти, Жюль, Андре — всі ви можете зробити далеко більше для справи! У вас широкі зв'язки, стаж підпільної роботи, а я рядовий член руху Опору.
— У даному разі для справи може найбільше зробити Поль Шеньє. Ти інженер, а наше найголовніше завдання — передати кому слід таємницю приладів. От тому від імені комітету я й наказую тобі: зроби вигляд, що ти обома руками вхопився за ту соломинку, яку простяг тобі генерал!
— Коли ти наказуєш мені як голова комітету…
— Стривай! Спочатку перевір себе, чи вистачить у тебе сили піти на такий риск? Зваж: ми ще не знаємо, та й ніколи не дізнаємося, куди саме потрапляють ящики з деталями. Можливо, їх ще раз перевіряють перед навантаженням у вагони. Не забувай і того, що твоя тимчасова, як ми сподіваємося, схованка може перетворитися для тебе на домовину. Адже ми не маємо навіть уявлення про те, як ці ящики транспортуються, отже, й про те, як ти зможеш звільнитися! Ти готовий піти на такий риск?
— Я готовий виконати перше-ліпше завдання підпільного комітету.
— Тоді завтра ж розробляємо детальний план і починаємо готуватися до його здійснення. Ти будеш осторонь всієї підготовки, щоб не викликати підозри. Твоя справа запам'ятати все, що може здатися нашим друзям на поверхні… А тепер спи! Усім нам треба мати ясну голову.
Стах відсунувся від свого сусіди по нарах і відразу ж заснув.
Поль Шеньє ще довго лежав з розплющеними очима. Бетонна стеля низько звисала над нарами, і Полю здалося, що над ним справді нависла кришка домовини. Невже єдиний спосіб потрапити звідси на поверхню, це дати запакувати себе в ящик? Та й тоді, чи лишиться у нього хоч якийсь шанс побачити денне світло і розповісти людям про таємницю Проклятої долини? Дуже мізерний! Один проти дев'яноста дев'яти, а то й менше! Бо де гарантія, що він не задихнеться, поки матиме нагоду звільнитись? Адже ящик, в який його покладуть, може опинитись на самому споді, під горою інших, і тоді…
Поль здригнувся і рвонув на собі комір сорочки, ніби йому вже зараз не вистачало повітря. Отже, він боїться? Звичайно, боїться! Але боятися — це не означає бути боягузом. Він з власної волі і при повній свідомості погодиться на те, щоб його поклали живим у темну домовину. Але він вийде звідси! І виконає те, що йому доручать.
Напівпідвівшись, Поль сперся на лікоть і оглянув казарму. Десь у кінці проходу між рядами двоповерхових нар тьмяно блищала маленька електрична лампочка. Вона вихоплювала з темряви крайні від початку проходу нари і скрючену постать на ній. Полонений номер 1101! Його ввечері почала трусити пропасниця, і на ранок він, мабуть, не підведеться. А тоді для нього лишається єдина путь! Ні, геть звідси! І не для того, щоб врятувати себе. Він мусить вибити з рук ворога його страшну зброю! Коли у нього є найменший шанс досягти цього, він повинен з нього скористатися!
Засинаючи, Поль знову на мить побачив перед собою обличчя Луїзи. Вона зараз, певно, виїхала з Парижа і живе у матері. Всього в кількох кілометрах від нього. Якби вона знала, як вони близько одне від одного і як безмежно далеко!
ТЯЖКІ ДНІ ГЕНЕРАЛА ЕВЕРСА
З того часу, як у зведеннях німецького командування битва на берегах Волги стала займати центральне місце, генерал Еверс втратив спокій. Як завжди, старанно виголений, стрункий і підтягнутий, він пунктуально о десятій годині ранку з'являвся у штабі, а рівно о першій — на обіді в казино, іноді навіть кидав поблажливий жарт на адресу котрогось із офіцерів, але за цим раз назавжди усталеним порядком ховалася вже інша людина — занепокоєна і вкрай розгублена. І, можливо, тільки Лютц, який найчастіше стикався з генералом, помічав цю зміну. Тепер Еверс цілі години проводив, схилившись над картою Сталінградського фронту і позначаючи на ній найменші зміни.
Генерал Еверс був у немилості в гітлерівського командування. Спричинилася до цього насамперед його досить велика стаття, надрукована в одному з військових журналів ще в 1938 році. В ній Еверс доводив, що політика Бісмарка в останні роки його життя, і особливо відома промова, виголошена в рейхстазі 1888 року, була не тільки помилковою, а й згубною для Німеччини. Аналізуючи далі тактику і дипломатію вже кайзерівського уряду, Еверс доводив, що сліпе наслідування політики «залізного канцлера» призвело до створення Антанти, а хід першої світової війни наочно показав помилковість твердження Бісмарка — ніби Німеччина може воювати на двох фронтах: західному і східному.
Виступ Еверса був більше ніж невчасним. У найпотаємніших відділах гітлерівського штабу саме тоді гарячково розроблялися плани нової війни. Ріббентроп гасав з країни в країну, погрозами і обіцянками зміцнюючи союз держав Центральної Європи, а в цей час якийсь маловідомий генерал застерігає від війни на два фронти!
Цей виступ міг би трагічно закінчитися для Еверса, якби про нього не подбали його друзі. Щоб автор компрометуючої статті не мозолив очей нікому в штабі, його спішно відправили подалі від Берліна командиром полку, що стояв далеко від столиці. Після цього генерал не виступав більше в пресі. Коли почалася війна з Росією, він в особистій розмові із генералом Браухічем — його призначили тоді командуючим Східного фронту — недоречно нагадав відомий вислів Наполеоне, що російського солдата «мало вбити, його ще треба штовхнути, щоб він упав». Цього було досить, щоб приректи Еверса на перебування лише в тилових частинах — його перевели на південь Франції, призначивши командиром дивізії, і з того часу ніби зовсім забули: обходили і в нагородах.
Еверсу не можна було закинути обвинувачення в якійсь прихильності до Росії. Він росіян ненавидів і не приховував цього. Але ця ненависть не засліплювала його настільки, щоб позбавити розуму. І генерал продовжував обстоювати у розмовах з друзями думку про небезпеку для Німеччини війни з Росією. Еверс ставив під сумнів вірогідність даних німецького генштабу про воєнний потенціал Росії, не йняв віри відомостям про її промисловість, чисельність населення. Навіть більше — він був щиро переконаний, що двобій німецької армії з радянською, в разі затяжної війни, стане згубним для Німеччини, оскільки співвідношення людських сил було на користь противника.
Свої погляди Еверс останнім часом звіряв тільки найближчим друзям. Але навіть їм не говорив генерал того, що початок битви за Сталінград він вважає за найбільшу помилку гітлерівського командування: росіяни здобули можливість перемелювати в цій гігантській м'ясорубці найдобірніші гітлерівські війська, і навіть коли б росіяни поступилися Сталінградом, німецька армія однаково знесилиться і не зможе прорватися
