Одержавши листа, Міллер не відпустив Курта відразу, як той сподівався, а зробив йому знак зачекати.
— Ваше прізвище Шмідт? Курт Шмідт? Так? — запитав Міллер, коли листа було прочитано, запечатано і вручено ад'ютантові для негайної відправки.
— Так точно!
— Ви раніше були в роті обер-лейтенанта Фельднера?
— Так точно!
— Ви знаєте, що ваш колишній командир зараз у госпіталі, тяжко поранений?
— Так точно!
— Звідки ви це знаєте?
— Мені сказав про це обер-лейтенант фон Гольдрінг.
— А коли ви останній раз бачили обер-лейтенанта Фельднера?
— У Бонвілі, в день від'їзду звідти, в номері обер-лейтенанта фон Гольдрінга.
— Обер-лейтенант Фельднер з вами розмовляв?
— Так. Він наказав передати обер-лейтенанту фон Гольдрінгу номер поїзда і час від'їзду
— Який саме номер і який час було названо?
— Не пам'ятаю.
— А коли ви повідомляли про це обер-лейтенанта Гольдрінга, сторонніх у кімнаті не було?
— Ні, — твердо відповів Курт, хоч добре пам'ятав, що в цей час у номері Генріха була Моніка.
— Гаразд, можете йти, я сам про це поговорю з обер-лейтенантом. Про нашу розмову не кажіть нікому. Зрозуміло?
— Так точно!
Повертаючись додому, Курт не йшов, а майже біг. І підганяла його не лише думка про спізнення, а й неспокій. Чому це Міллер взявся його розпитувати про Фельднера? І чому так допитувався, чи був хто сторонній у номері? Невже він має якісь підозри щодо мадемуазель Моніки? Мадемуазель Моніка і той поїзд? Які дурниці! Курт горів нетерпінням розповісти про все обер-лейтенантові і був дуже розчарований, побачивши, що того ще нема у номері. Минуло півгодини, година, а обер-лейтенант все не приходив.
Візит Генріха несподівано затягнувся.
Моніка застудилася, і мадам Тарваль заборонила їй підводитися з ліжка. Почувши голос Генріха за дверима, дівчина збентежилась мало не до сліз. Невже мама дозволить зайти йому до неї в кімнату? А яка підстава не дозволити? Те, що вона в ліжку? Але ж вона хвора, і так природно, що Генріх прийшов її провідати, особливо після того, як вона сама біля нього чергувала після цієї катастрофи з мотоциклом!
Генріх зробив вигляд, що не помітив ні збентеження, ні ніяковості дівчини. Він поводив себе просто, як звичайно, і Моніка відразу забула про всі свої сумніви. Вона почувала себе щасливою і від того, що він тут, і від того, що розмова їх точиться так вільно і невимушено, і від того, що він милується нею.
Монікою важко було не замилуватися. Її хвилясте волосся колом лягло навколо голови. На тлі білої наволочки воно скидалося на коштовну чорну раму, в яку було вправлено чудесну жіночу голівку.
— Ви сьогодні напрочуд красива, Моніко!
— Ви кажете це вже вдруге, Генріх.
— І, мабуть, скажу втретє. Коли глянути на вас отак здалеку, то здається, що дивишся на портрет якоїсь невідомої красуні.
— Мамо, з твоєї дочки кепкують! — гукнула Моніка до сусідньої кімнати, де поралась її мати.
— З тебе кепкують? Ніколи не повірю! — мадам Тарваль з'явилася на порозі з тарілкою винограду.
— Я лише сказав мадемуазель, що сьогодні вона особливо красива.
— О, біле їй до лиця! Якби ви бачили її під час конфірмації… стривайте, я зараз покажу її фото. Я просто закохана в нього!
— Мамо, баронові це нецікаво…
— Ви боїтесь, що і я закохаюся?
— Жодна жінка не покаже фото, на якому її сфотографовано молодшою.
— Ось, бароне! — мадам Тарваль простягнула Генріху великий сімейний альбом, розгорнутий на тій сторінці, де було вставлено фотокартку Моніки у день конфірмації.
Генріх глянув і мало не скрикнув. Мадам Тарваль задоволено посміхнулася — вона була певна, що то зображення її доньки справило таке враження, і, тріумфуючи, поглянула на Моніку, потім знову на Гольдрінга. Той не зводив очей з фотокартки. Те, що він побачив, вразило його до краю. Навіть він, добре вишколений, звиклий до всяких несподіванок, ледве стримав своє хвилювання. І не краса юної Моніки так його приголомшила, хоча дівчина, вся в білому, справді була дуже гарною. Вразило Генріха інше. Поруч Моніки стояв — хто б міг подумати! — Поль Шеньє. Помилитися було неможливо.
— За те, що ви досі не показали мені цього дива, Моніко, я вас штрафую, і штраф сплатите негайно.
— Це залежно від того, в чому він полягатиме!
— О, штраф буде суворий! Я примушу вас розказати про всіх, хто з вами фотографувався.
— Тоді сідайте ось тут на ослінчику, щоб і я бачила, — сміючись, погодилась Моніка.
Генріх почав перегортати альбом. Моніка давала то жартівливі, то серйозні пояснення до кожної фотокартки. Зацікавлена цією грою, мадам Тарваль теж присунула свій стілець поближче до ліжка хворої. Побачивши на одній з сторінок фото молодика у формі солдата французької армії, Генріх здивувався — це був один з тих двох макі, яких він у свій час відпустив на плато.
— Мій син Жан, пропав безвісти, — пояснила мадам Тарваль і посміхнулася. Генріх глянув їй в очі і зрозумів — жінка знає все. Так ось де причина її симпатії до нього!
Перегорнувши останню сторінку, Генріх переконався, що окремої фотокартки Поля Шеньє в альбомі нема. Правда, на деяких сторінках зяяли порожні місця — очевидно, альбом хтось переглядав і частину фото витяг.
Довелося знову повернутися до фотографії, зробленої в день конфірмації.
— От тепер, коли я познайомився з усіма вашими родичами і друзями, давайте я вгадаю, хто фотографувався з вами цього дня? І тепер ви штрафуватимете мене за кожну мою помилку. Починаємо?
— Стережіться, я не така милосердна, як ви думаєте, і вигадаю такий штраф! Ну, вгадайте, хто оце?
— Це ваша бабуся, мадемуазель! А це ви, мадам Тарваль. Поруч з вами — ваш брат Жан… Тепер хвилинку зачекайте… ах, так, ота молода красива жінка ваша сестра Луїза, мадам. Цього мужчину, що стоїть поруч з мадемуазель Монікою, я щось не пригадую. Дуже дивно! Такі обличчя звичайно запам'ятовуються… енергійне, вольове… Ні, йду в заклад, що його фото я в альбомі не бачив!
— І не дивно, що не бачили, — Моніка всі їх знищила! — сердито кинула мадам Тарваль.
— Мамо!
— Ах, облиш! Перед бароном мені нема чого критися! Я так глибоко впевнена у вашій порядності, месьє Гольдрінг, що можу вам звіритися — це чоловік моєї сестри Луїзи, Андре Ренар.
— Він загинув, — поспішно додала Моніка.
— Не загинув, а зник невідомо куди. Розумієте…
— Месьє Генріху зовсім не цікаво знати, що сталось з кожним нашим родичем, — спробувала перервати матір дівчина.
— Якраз навпаки, — мене дуже зацікавила ця історія! Як це людина може зникнути невідомо куди?
— О, в наші часи! — мадам Тарваль журно похитала головою. — Уявіть, уночі до людини — не якоїсь там звичайної людини, а відомого інженера! — приїздять двоє з запискою від директора заводу, де він працює, забирають його з собою нібито для термінової консультації, і після цього людина зникає. Бідна Луїза мало не збожеволіла коли про все це дізналася. Подумайте, стільки лиха на одну голову: спочатку розлука з чоловіком, який мусить ховатися і до якого вона потай може приїздити лише раз у два-три місяці, потім повідомлення, що він зник, конфіскація майна… Вона сама, як дружина комуніста, тікає крадькома з Парижа!
— Мамо! — мало не простогнала Моніка, але мадам Тарваль, збуджена власною розповіддю, з
