— Тебе, мо', і годуватимуть, а хто туточки годуватиме нас?
І вони пішли до дверей. Хлопчикові зробилося тривожно і страшно:
— Мамо, ти куди?
— Лягай спать, синку, ми скоро вернемося.
Зачинилися хатні двері, скрипнули сінешні. Морок волохатим чудищем плив по хаті. Хлопчик зліз із печі, ковзнув ногами в чоботи, накинув на плечі своє брезентове пальто. Пальто шерхотіло, наче хтось скрадався слідом. Він бережно, щоб не рипіли, прочинив сінешні двері, ступив на ґанок. Мати й батько ще стояли коло хвіртки. Потім батько шелеснув у Артемову вуличку, що вела до комори, а мати попливла вздовж Загального двору у бік Карусівщини. Березневий морозець холодив тіло Хлопчика, усього трусило, але ніяка сила і ніякий холод не примусили б його зараз вертатися до темної хати. З крижаних бурульок зір на стихлу, нічну землю скрапувало холодне сяєво. Раптом глухий материн кашель сколихнув вечірню тишу, слідом загучав чоловічий голос, але слів розібрати годі було.
— А осе ж застудилася, Миколайчику. Якеє там лєчення, коли в хаті і ока нема чим запорушить. Думала у Чотирусихи козиного жиру попросить, груди розтерти, аж у них і не світиться… — мати говорила голосно, майже кричала, наче до сусідки, з городу на город. — Дак я ж бо знаю, що ти — не глухий, а се у мене говірка така!
І знову мати кашляла, кашляла, кашляла. Кашель усе ближчав. Тепер у присмерках видко було дві постаті, що віддалялися одна від одної. Мати вертала до хати, а Карусь звернув у Загальний двір і вже наближався до комори. І тут мати знову загукала:
— Миколай-бо, забула тебе спитать, а мо', у вас єстяка козиний жир?!
Але Карусь уже нічого не відповів. Він зник по той бік Артемового обійстя, наче провалився у ніч. І раптом тишу розпанахав навпіл постріл із дробовика, слідом — другий. Мати уже стояла коло хвіртки, обхопивши обома руками ушулу. У Хлопчика зуб на зуба не попадав, уже не від холоду, холоду він не відчував тепер, а з тривоги за батька. Але батькова постать, у шинельці і солдатській шапці, випірнула з Артемової вулички, перетнула хутірську.
— Господи, а у мене уже й серце впало! — зойкнула матір і повисла на батькові, як щойно на ушулі. — Чи йон хоч тебе не поранив?!
— Я почув, уже коли ти про козиний жир до нього загукала. Та навтьоки, у вуличку. А йон, поліцай проклятущий, по Артемовому саду шмаляв, аби тольки вислужитися перед властями. Але я встиг трохи гороху націдити. На, сховай у хліві, під солому, хоч якийсь тиждень дитя не голодуватиме. Бо уже мені туди дороги нема, хіба що в тюрму дорога…
Мати подріботіла до хлівця, несучи перед себе клуночок з горохом. Батько зайшов за хату, кресанув кресалом. І тут побачив мене на ґанкові:
— А ти чого тут?!
— Дак я…
— Геть на піч, щоб і духом твоїм тут не пахло! Бо як дам носциком…
Але я не сердився на батька. Я уже розумів: якщо він і робить щось не так, як належало б робити радянській, щасливій, осяяній світлом великих сталінських ідей людині (так мене навчали у школі), то лише заради мене, заради дітей своїх. А діти — це наше майбутнє, так навчає товариш Сталін, наш вождь і вчитель, вустами Василя Миколайовича, по-вуличному Барана.
Хлопчик ішов до школи, як на свято. Сонячний березневий ранок стелив дорогу. Ще підморожувало, ще біла паморозь лежала на узвишшях хрускотливими полотнищами, але сніг зійшов і вже можна було після уроків грати в апуку. Він любив подавати м'яча, а потім, кинувши цурку, бігти щодуху в «поле», долаючи тугий весняний вітер, і вертати назад, під захоплені вигуки болільників, ухилившись від кинутої вслід апуки. У школі перше півріччя, поки писали палички та нолики в зошитах у косу лінійку, Хлопчик почувався кепсько, бо ненавидів каліграфію, та й не давалася вона йому. Але тепер, коли настав час арифметики і читання, Хлопчик розкошував у класі. Він складав у голові цифри швидше, аніж комірник на рахівниці, читав не згірше од учителя, а вірші із старенької, ще довоєнної читанки давно знав напам'ять. Він тяг руку на кожному уроці і клопотався єдиним: учитель дуже рідко його викликає.
З гористого, Зевченкового провулку вийшла Маня Дмитренко, однокласниця. Широка в плечах, рослява, на голову вища од Хлопчика, вона виглядала на старшокласницю. А головне, у руці її був справжній, хоч і потертий на зламах портфель, що на нього Хлопчик страшенно заздрив. Полотняна, в чорнильних плямах шанька на його плечі здалася ще незугарнішою.
— Здоров, Дроздику, — сказала вона трохи зверхньо, наче доросла до малюка. — Уроки поробив?
— А що мені їх робить? Я їх луччей од Барана знаю.
— Задавака.
— А ти ще больша задавака, своїм портфелем.
— Се мені братик привіз, із города.
«Мо', де вкрав, то й привіз…» — подумав Хлопчик, але вголос нічого не сказав. На лавочці під Артемовим двором часто балакали, що Іван Дмитренко робить не хоче, а тягне все, що погано лежить, — і в селі, і в місті. Та й мати у них така ж: нещодавно її побив сам голова колгоспу Галан, запопавши із клунком картоплі на плечах, що його Дмитренчиха несла полями із ферми. Промовчав Хлопчик, бо вчорашній вечір згадав. Але й мовчанка Хлопчика вколола Маню, про балачки сільські вона знала, і захотілося їй будь-що верх узяти:
— А у нас корівка отелилася, завтра молозиво матка спече.
Хлопчик ковтнув слинку, згадавши смак молозива, їхня Лиска цього року ходила в передойках, заганяли її на колгоспній оранці. Нарешті він знайшовся:
— А у нас уже кури несуться…
Так вони мірялися словами трохи не до самої школи, наче на палиці, перед грою в апуку, кому стояти в полі, а кому м'яча подавать. Нарешті до них прилучилася, вибігши із свого двору, Ніна Кисловець, дівчата зашушукалися поміж себе, і Хлопчик підстрибом побіг на шкільний город, де старшокласники грали в цурки. Але до гри приліпитися не вдалося, без нього там вистачало малечі, аби приносити, як пес у зубах, ударену кийком цурку, і він подався до класу.
Господи, я ніби знову і знову переступаю поріг класу. Того сонячного весняного ранку. Вони уже чекали на мене. Під'юджувані Сергієм Карусем. Ні з ким у класі я не ворогував, та й не міг ворогувати за характером своїм, незлостивим, за малістю своєю, тілесною. З кожним окремо я навіть приятелював. Але коли вони збивалися у гурт, об'єднаний якимсь, як казала моя мати, дурноголів'ям, вони ставали злими, агресивними, наче пси у підворітні. Декількома роками пізніше вони трохи не довели до самогубства дівчину, семикласницю. Хтось пустив у школі побрехеньку, ніби її бачили з хлопцем у лісі. Уже ніби і на дитину вона чекала… її підстерігали щоранку на кручі біля школи і затюкували, засміювали. Того весняного ранку їхньою жертвою був я. Щойно переступив поріг класу, вони заскандували:
— Злодій! Злодій! Злодій!
Ними диригував Сергій Карусь. Я стояв біля класної дошки, наче метелик, пришпилений до картону. Метелик ще тріпотів крильцями, але вже був мертвий. Хвилі бездумної, стихійної ненависті котилися на мене з їхніх горлянок. Я нічого не міг протиставити тій ненависті, я не міг навіть перекричати їх. Я заплакав, єдине, на що був здатен. Побачивши сльози, вони вгамувались, ніби тільки й домагалися, що тих сліз моїх гірких. Вони втішилися своєю перемогою, ні на що інше гурт не був здатен, та й не претендував на щось більше. Лише Сергію Карусю було цього замало. І він прокричав на весь клас:
— Твій батько з колгоспної комори крав, мій батько його познав!
Я думаю, що я уже мертвий, що мій рот ніколи не відкриється, але він відкрився, поза моєю волею:
— Мій батько на фронті воював з німецькими фашистами! А твій поліцаєм був, німцям с… лизав!
Я крізь сльози бачив, як збліднув Сергій, а очі його стали непроглядне злими. Але уже ніщо не могло мене зупинити, я стояв перед класом і горланив йому в лице:
— Поліцай! Поліцай! Поліцай!
Сергій Карусь шарпнувся до мене, але між нами уже стояла Маня Дмитренко. Рослява, дужа, вона не боялася навіть хлопчаків із старших класів:
