пестять його чубату голівку, але сама матір — десь далеко-далеко, можливо, на краю світу, хоч Хлопчик і не знає, де той край…
— Принеси, синочку, мені сливку солодку.
Хлопчик біжить стежкою через город, зігрітий сонцем, у вишеньки, де росте слива. Сливи ще тверді, але Хлопчик видряпується на саме верхів'я, тут, у сонці, сливи вже майже стиглі. Рве їх, кладе у кишеньку на грудях, обережно, щоб не розчавити, сковзує вниз. Мати сидить на призьбі хати, притулившись спиною до білої стіни, така ж біла, аж прозора з лиця. Хлопчик простягає до неї пригорщі, повні рожево-сизих слив. Мати бере одну, надкушує і кладе назад, у пригорщі:
— Уже мені ніщо не смакує, синочку…
І невмолимо приходить осінь, найтрагічніша в моєму дитинстві, а то і в житті.
У більшість сімей горе вривається зненацька, неждано. У нашу родину воно вповзало повільно, як змія.
Мати знала. Наприкінці серпня сестра Люба їхала вчителювати в Ізмаїльську область. Мати прощалася із своєю старшою дочкою, чи не найлюбимішою, назавжди. Підводу, якою батько віз Любу на станцію, вона проводжала до самого містка на Халявинському шляху, а коли батько хвицьнув коней, бо запізнювалися до поїзда, бігла слідом, поки і не упала серед шляху в куряву.
5
Утекти від спогадів чорних до спогадів світлих, від смерті до життя, від ночі в день осінній, пахучий, настояний на літі…
Віддалити мить, яка зробить присмерковим твоє життя на багато років уперед, сховатися в кольоровий сон ранньої осені, як ти ховав голову під подушку, відгородившись од гіркої реальності, згорнувшись клубочком на теплій черені печі…
Жовті листочки осокорів, провісники осені, на ще зеленій траві, у яркові край шляху. Сказати жовті листочки — не сказати нічого. Бо насправді ти сприймаєш їх як чудо, як мазок пензля на геніальному полотні такої близької і такої незбагненної природи, ти їх всотуєш у душу, вони світяться, промінять золотисте сяєво, ніби злетіли не з дерева, а із самого сонця. З темного плеса городу випірнають гарбузи, жовто-оранжево- зелені, поважні, втаємничені, поки батькова сокира не розчахнула їх навпіл, відкривши світові білі, полив'яно-блискучі човники зернят між червоних, соковитих берегів. З волоського розлогого дерева у саду падають горіхи, вони ще в брунатно-зелених кожушках, які від удару об суху землю розстібаються на всі ґудзики, являючи світові коричневу, з вологим блиском голизну…
Шкільний клас пахне осіннім садом, бо в кожного під партою — яблука, які ми гриземо на великій перерві. Одного дня до класу заходить Павло Павлович, викладач ботаніки. Він весь зігнутий, наче знак питання, у нього геть біле волосся і довга, біла борода. Він навчав ще мого батька, давно пенсіонер, але повернувся до школи, бо не вистачає учителів. І мовить до нас Павло Павлович:
— Дітки мої! Ви на перервах їсте яблука, а недогризки із зернятками викидаєте в смітницю. А з кожного зернятка, якщо коло нього розумно походити, може вирости велика яблуня. Так само і груша із грушового зернятка. Люди, які доживуть до того часу, їстимуть із вирощених вами дерев плоди і вам дякуватимуть. Я розстелю на підвіконні газетку, ви зсипайте на неї зернятка яблук та груш, а потім я знову до вас зайду і ми разом даватимемо їм раду.
Ми так і робили. Ми зібрали чимало зернят, ними були засипані усі підвіконня в класі. Потім прийшов знову Павло Павлович із горщиком у руках. Він зібрав зернятка у горщик. Покликав нас із собою і ми пішли за старим учителем, хто хотів садити майбутній сад. Зернятка у горщику Павло Павлович перемішав із піском, сам горщик поставив у куточку шкільного льоху. Навесні ми з ним посіяли зернятка на грядці. Років через три з них викохалися саджанці. Розсаджували ми їх по схилові, нижче школи, уже без Павла Павловича, його не стало. Уже інші учні щепили дички культурними черенками, ми на той час закінчили семирічку. Але й досі на схилі, над яром — сад. Школу давно розібрали, побудували нову, у центрі села, а сад зеленіє…
Втім, скільки б не малював я оптимістичних, життєствердних картинок, осені сорок сьомого року не обминути, вона в мені, вона навіки зі мною, як невиліковна рана…
Здається, у класі другому я навчився переставляти фігури на шаховій дошці. Сказати, що гра мене захопила, знову ж нічого не сказати. Я марив нею ночами, творив у сні неймовірні комбінації, дохопившись до дошки, тремтів весь, як у гарячці. На всю школу була одна шахівниця із замацаними, надломленими дерев'яними фігурками, на перервах її захоплювали старшокласники. Один час я бігав до школи вдосвіта у мороз, у завірюху, в дощ, з'являвся там разом із прибиральницями, вони розпалювали сирим торфом грубки, а я — біля вікна, за яким ледь сіріло, дерев'яніючими від холоду пальцями совав фігури, розігруючи сам із собою пристрасні шахові двобої. За кожну нову книжечку, яку привозив із міста вчитель, ми, без перебільшення, билися між собою. Одного дня він привіз брошурку про будову Всесвіту, дещицю прочитав з неї на уроці, показав здаля малюнки та схеми, пообіцявши комусь із нас дати її додому на одну ніч. Щойно задеренчав дзвоник, ми підхопилися з парт і кинулися до його столу. Учитель підняв брошурку, тримав над своєю головою. А ми жадібно тяглися до неї руками, оточивши учителя тісним колом. Через півстоліття я віддаляюся від того гуртика школярів, дивлюся на нього збоку. Простягнені до брошурки дитячі руки, ліс рук, то крильця, які з часом зміцніють, виростуть, на них моє покоління полетить у своє майбуття…
Нас палила
І це в глухому поліському, забутому Богом і людьми, повоєнному селі.
Я знову тікаю від осені сорок сьомого, боюся зазирати в неї, як боявся Хлопчиком зазирати у наш глибочезний хутірський колодязь. Але її справді не обминути і не забуть. Вона — в мені. Перша половина осені наче провалилася в непам'ять, її нема. Хоч горе уже на порозі хати, мати давно лежить у чернігівській лікарні, сестра Марія невміло ковзає рогачами по горщиках та чавунах у печі, плаче, ідучи доїти корову, бо корова знає лише нашу матір і вибиває ратицею дійницю з Маріїних рук. Батько, засукавши рукава солдатської гімнастерки, у якій і досі ходить, місить тісто в діжі, тісто не підходить, лежить каменем на дні діжі, Марія виймає з печі не паляниці, а пласкі матаржаники, та ще й присмалені зверху до вугільної чорноти. Повертаючись зі школи, я зазираю у порожні горщики і смакую картоплею, звареною в мундирах у великому чавуні для свиненяти та курей. Носимо з батьком картоплю з городу, зсипаємо, вогку, під піл, двері — навстіж, хата вихолодає, піч — ледь-ледь тепла, зігрітися нема де, гостре, до сліз, відчуття незатишку і сирітства…
Мати — осердя домашнього світу. Осердя вийнято — і світ вочевидь розвалюється.
Я таки боюся повертатися, навіть подумки, у ту пізню осінь сорок сьомого року, мокру, холодну, осінь мого сирітства. Це все одно, що зривати марлеві бинти, присохлі до рани, або висмикувати шви після операції. Біль (через стільки літ) майже фізичний. Ліпше я процитую з уже написаного про той час, рядки із повісті «Музей живого письменника…»: «А потім — пізня осінь. Холодний дощ. Я, виголоднілий, броджу між вишень, шукаю на деревах розмоклий ґлей, гіркуватий од лусточок кори. Батько поїхав зранку забрати матір з міської лікарні. Нарешті уже в сивому, гнітючому надвечір'ї (навіки воно — в серці моїм) — підвода на шляху. Біжу через клинок грузького поля. Мати лежить на возі, встеленому соломою. Батько, в солдатській шинельці і солдатській шапці, плуганиться поруч із підводою. Мати підводить голову: «Синочку мій, на кого ж я тебе, такого малого, залишу?!» Тепер, уже на схилі життя, я, пишучи ці рядки, плачу. А тоді не плакав. Ще гаразд не розумів, що відбувається. Мати повернулася додому помирати, відмовившись од операції: «Луччей удома помру, анєй під ножем». Наступного дня на печі вона, слинячи хімічного олівця, на аркуші з мого шкільного зошита писала листа старшій дочці. Дописавши, мати згорнула аркушик і поклала на трям, над комином: «Як приїде Любка хоронити мене, оддаси, синку, писемцо йой…»
Подиву гідна пам'ять наша, подиву гідне те, про природу чого ми так мало і досі знаємо, — час.
