Володимир ДРОЗД
КІНЬ ШЕПТАЛО НА МОЛОЧАРНІ
Під ранок ставало зимно. На жердки кошари, на кінські гриви падала холодна роса. Коні прокидались, брижили шкіру, голосно пирхали захололими губами і збивались у тісний гурт. Енергійний, лиснявий — ходив під самим конюхом і тому жив ситніше од інших — молодик розповідав щось смішне про свого хазяїна:
— А я його хвостом по шиї — хвиць, а він себе долонею як лясне, як обматюкає ґедзів: думав — ґедзь…
І замовк, ніби стеріг, хто що мовить. Але обачні, навчені життям коні ховали голови в передні ноги і там тихенько посміювалися, скрива поглядаючи полохливими очима на двері хижки, в якій спав Степан.
Білого коня Шептала студений ранок не тривожив. Ще з вечора забився він у гурт і зараз почувався між теплих тіл зовсім не кепсько. Після пам'ятної втечі у грозову ніч він дуже змінився: став передбачливіший та обережніший. Уже не цурався схожих на себе, не похвалявся, де треба і де не треба, своєю білизною, намагався загубитись у кінській юрбі, щоб зайвий раз не потрапити людям на очі. Навіть полюбив солоний запах сечі та поту, що завжди висів над табуном.
У тій свідомій втраті самого себе було щось щемливо солодке. Та й час тепер спливав скоріше — у полі, в кошарі і навіть у дорозі білий кінь байдуже дрімав. Впряжений у воза, він уже не цікавився дорогою, а заплющував очі і прислухався лише до віжок. За таких хвилин Шепталу здавалось, що він давно вже не білий, а сірий, гнідий, перістий, вороний, чалий, як інші бригадні коні.
Не дивно, що жилося йому тепер легше. Навіть розповнів, бо тратив сили ощадніше. Правда, часом дрімоту просвічували хиткі, нереальні, як сон, і непрохані видіння: злами білої блискавки у річковій воді, лелеки на стогах, збуджений грозою ліс. Шептало не встигав гаразд втямити їх, бо лячно гнав од себе все крамольне, недозволене яскравим, наче посвист батога, спогадом.
Вовтузяться в загорожі коні. Шептало — в дворищі, лише голова просунута між жердин, у кошару. Риплять двері хижки, важкі кроки Степана, шерех дротяного охвістя. Білий кінь опускає повіки, притьмарюючи молоде сонце, — хай буде ніч, хай ніхто не взирить Шептала. А кроки наближаються. Хочеться раптом стати маленьким, як миша, що шарудить між копит, у вівсянці. Або гнідим, перістим, вороним, чалим, тільки б не бути білим, не впадати у вічі Степанові.
Степан уже десь поруч, чути його важке, зле дихання. І порожнеча — жодного бажання, жодної думки. Зненацька небо розколюється, пекуча блискавка жалить спину. Шептало підкидає зад, висмикує з- поміж жердин голову і стрімголов біжить по бригадному дворищу. «А!.. — кричить очамрілий від злості й ненависті Степан. — Й тобі покажу волю, мать твою перемать!..» Над білим конем висвистує пуга. Білий кінь б'ється грудьми об стіни стайні, кидається на огорожу, креше стоптаними копитами ранкове сонце, але дротяне охвістя батога наздоганяє, впивається в тіло, ніби рій ґедзів, а гніді, перісті, вороні, сірі, чалі регочуться, доки Степан і їх не хльоскає, зопалу чи для годиться. Коні шарахаються, трюхикають з кошари, чалапають до криниці, на водопій. Шептало залишається сам межи просторого дворища, але простір зараз лише лякає і гнітить його. Ховається в закуток між загорожею та стайнею, дрібно тремтить, тулячи розбиті губи до росяних пагонів лободи. Десь далеко щасливіший од Шептала кінь п'є сонячний ранок, і в прозорім кориті дня того ранку лишається все менше, на самому денці…
І тільки в однім Шептало все ще почувався білим конем: він уже не чекав од життя ніяких радощів. А в табуні всі — від шолудивого стригунця до кістлявої клячі — підсолоджували життя своє химерними надіями. Особливо ж у такі ранки, як сьогоднішній, — коли і студено, і черево давно спорожніло, і день не обіцяє нічого, крім виснажливої роботи. Шепталові кортить проштовхатися ще глибше, у вузьку щілину між тіл і забутися хоч на півгодини, до водопою. А коні марять, коні вигадують самих себе і своє життя…
— Кажуть, заборонили батоги дротом доточувати. Степан їздовим скаржився…
— З весни не гнуздатимуть. Бо залізо губи роздирає. Тепер нашого брата жаліють, не то що колись.
— Не те, таки не те. З правлінської стайні переказували — голова звелів коней, які картоплю возять, щовечора вівсом підгодовувати. Та від Степана діждешся…
— Картоплю, картоплю… А я біля комори, що — менше од тебе на пупа беру?
— Порівняв…
— Іч, розумник знайшовся… Бачили таких… Іди, поволочи мішки, тоді й скажеш, кого вівсом годувати…
— Те скажу, що й зараз. Звісно, як вродився лежнюватий…
— І-і-і-і!.. — заіржав мерин, що возив зерно, й гризонув сусіду.
Зчинився ґвалт. Шептало розплющив стомлені очі: рожевий хомут сонця піднімався над бовдурами хат. На мить у ньому знову прокинувся білий кінь.
— Учора возив шалівку голові, довго під двором стояв, а вікно відчинене. Чую, голова й каже бригадирові нашому: «Відбери своїх коней, хто десять років одробив, на заслужений відпочинок. Збудуємо на луках велику кошару. В травах, над річкою — хай пасуться, гріють старі кістки, поки натуральна смерть не настигне. І щоб відтепер анітелень про бойню…»
Юрба застигла, відтак гойднулась, голови з нашорошеними вухами потяглись до Шептала. Старий, охлялий кінь розштовхав молодняк, протиснувся ближче.
— Це правда? Я знав: рано чи пізно, а так буде, — трохи патетично проказав він, задерши голову. Його очі червоно сльозилися.
— Правда, — промимрив Шептало, уже зневажаючи себе за безжальну вигадку.
— Правда! — істерично проіржав з кутка кошари недавній стригунець. — Поки та правда справдиться, з наших костей мило зварять. А я таки чув: одного щасливця на молочарню заберуть… Отам життя… Молоко одвезеш та й лежи, скільки схочеться, у правлінській стайні. Поталанить комусь…
— Відомо, кому поталанить, — загомоніли, запліткували коні, заздро зиркаючи у бік енергійного молодика. — Хто Степану п'ятки лиже…
«Та вже ж не мені, — байдуже подумав білий кінь, знову провалюючись у рятівну дрімоту. — Вже ж не мені. Хто насмілився тікати, того на легшу роботу не посилають. Відтепер і до скону — темна пляма. Виродок. З характером. Багато про себе уявляє. Тільки б швидше усе скінчилося. Все…»
Якось їх гнали повз скотомогильник. Білому коневі навіть сподобалось: меланхолійна, супокійна пустка — сірі пагорбки, дика грушка над канавою, кістки в бур'яні біліють. Тут можна лежати вічно, і ніколи не зжене тебе Степанів батіг.
Тут, нарешті, — воля…
Щойно табун повернувся з водопою, на бригадне дворище причалапав блідий, рухлявий чоловічок з вуздечкою через плече. Легка хвиля прокотилася по кінській юрбі:
— Івась із молочарні… Починається…
Молодик шаснув ближче до загорожі. Хто із старіших почувався ще на силі, гордо задирав голову. Вкрай заїжджені мерини та кобили, ніби теж сподівалися на щастя, і собі зиркали з-за м'язистих спин у бік Степанової хижки, за дверима якої зник молочар. Що й казати, навіть коліна білого коня зрадливо затремтіли, хоч він і намагався боротися зі своїми слабощами. Нарешті в дверях хижки з’явився Степан, як завжди, з батогом. Слідком дрібцював Івась.
— Куди прешся, здохлятино! — заіржав Степановими слонами енергійний молодик і гризнув стару, охлялу кобилу.
Знову зчинився шваль.
— З жиру біснуєтесь, трясця вашій матері! — гукнув Степан, махнувши батогом.
Вискнула в повітрі шкіряна змія і палом опустилася на кінські спини, не розбираючи, хто праведний, хто грішний. З несподіванки Шептало вихнув задом і хотів було шаснути вбік. Але стояв у самім стовпиську, юрма міцно тримала білого коня в своїх пітних лещатах. Знову вгорі свиснув батіг. І цієї миті Шепталові уявились у всій своїй реальності безкінечність, бездонність щохвилинної муки та ганьби, на які прирекла його лиха коняча доля. На тлі того чорного шляху до скотомогильника молочарня бачилась єдиним просвітком, що
