Грішні, чесніші за херувимів...

басюрою свята Варвара, та як штурхне в груди кулачищем — бідні баба мої аж ногами вкрилися. Лежать, грішні, на землі, святою Варварою повержені, та очима примруженими стежать, що ж воно далі буде, яка ще кара Божа впаде на їхню нещасну голову. А натомість… Що ж вони бачать натомість?! Ой, таки не даремно народились мої баба Тетяна вишкрібком-мізинчиком, ой неспроста! Отож, дивляться мої баба на святу Варвару при самій землі і бачать під власяницею чоботища солдатські, а піднявши очі трохи вище, бачать мої баба повержені, як трясеться від сміху, затуливши пику хусткою аж по самі очі лукаві, клята відьма Мокрина! Мої баба Тетяна тієї ж секунди воскресли та на рівні схопилися, обтрусилися та в кліп ока затесалися у почет відьомським: що ж то воно далі буде? — думають.

Тим часом святу мученицю Варвару попри Пиндиків до Хаврони Когутихи ведуть, за стіл садовлять, сала з долоню завтовшки нарізають… Хаврона з комірчини пляшку вишняку, качаном кукурудзяним закорковану, несе, але не наважується на стіл перед святою класти, до грудей тулить, фартухом прикриваючи.

— А що ти там ховаєш, благословенна Хавроно? — усе бачить зіркоока великомучениця. — Став на стіл і не мучся, бо всякий харч — від Бога! А найпаче вино, бо сказано: пийте вино — це кров моя…

Мокрина, суча відьма, так і треться, так треться коло святої Варвари та все на вухо їй щось нашіптує, та в бік моїх баби позиркує зизим оком. Видно, здогадуються мої баба Тетяна, намовляє проти них. Та й, не довго думаючи, висотались поза плечі людські на подвір’я. А тут уже — а нещастя! — півсела народу! Всі з подаянієм явилися і тепер явлєнія святої Варвари чекають.

А от уже й Варвару, аж вишневу на твару, попід руки виводять, на порозі притримують, власяницю перехняблену поправляють. Молодиці сільські рядком стали, в ноги солдатські великомучениці падають, а вона всіх благословляє та подаяніє позад себе в сіни Хавронині кидає. Баба мої і собі до причастя нечестивого стали, підступаються, хустку на чоло насунули, зігнулися в три погибелі, щоб Варвара не впізнала та Мокрина не вмітила. І лиш підступилися до святої — шасть рукою їй під спідницю, хап за яйця (здоровенні, як у жеребця племінного) та круть ними!..

Мамочко… Як же ж та Варвара свята зареве диким звіром, та як підскочить, та як цибоне через юрбу в городи! Тільки й бачили її… Молодиці — в крик, в плач: святу ловіть! А баба Тетяна Мокрину — за очіпок та ну микати мички, коси рвати — віддячувати і за святу Варвару, і за блудницю іудейську, і за іродову дочку…

Отакий у моїх баби Тетяни був характер…

ПРОЩА

Через свій характер козацький і вдачу-невдачу гайдамацьку мої баба Тетяна не раз потрапляли в халепу та страждали, а раз мало в Сибір не загриміли, коли, ще на зорі колективізації, бунт селянський очолили. Куркульську волинку. І то на другий день після урочистого вступу в більшовицьку партію… Так вміли тільки мої баба Тетяна!

Але — все по порядку. Спочатку баба влилися в класову боротьбу як незаможниця і солдатка. Зізнавалися, що в сімнадцятому навіть “громили” панський маєток. Але тоді, як інші селяни возами везли експропрійоване поміщицьке добро та худобою віддячували собі за одвічну панщину, баба принесли з фільварку панікадило — ажурний, ручної роботи, срібний нічничок, але оскільки не відали, що то воно таке і куди його чіпляти, то віддали старій панні Аґнежці, сестрі управителя панським маєтком пана Віця — на згадку про коханого пана, який утік до Парижу, залишивши свою вірну челядь на поталу повсталому хлопському бидлу. Однак бидло в особі моїх баби Тетяни Віця з Віцихою, як у селі називали панського управителя й економку, під ноги не взяло, а навпаки — прихистило одиноких старих людей… Точніше мої ще молоді тоді баба їх вдідорили, і доглядали до самої смерті, як рідних батьків.

Така була їхня ПРОЩА. Колись вони аж у Київ ходили на прощу, тепер — через межу — до панства Віців… З великого жалю…

Справа в тім, що панич Віцьо й панна Аґнежка мало того, що належали до дрібної, збіднілої шляхти, так ще й осиротіли дрібними дітьми. Над малими сиротами зглянувся їхній трохи багатший родич — наш сільський пан і привіз у свій фільварок, де вони росли на правах бідних родичів, доки не доросли до управляючого й економки, а коли зовсім зістарілись, збудував Віцям хату через межу з обійстям моїх діда Омелька й баби Тетяни. Під час революції пан утік до Парижу, а дід Віцьо з бабаю Віцихою зосталися доживати віку на Україні… під патронатом моїх баби Тетяни.

Так мої баба стали панським попечителем. Однак це не завадило їм бути революціонеркою, тим паче, що скоро в село повернувся з фронту Омелян Сергійович — з вошима й казками в голові про грядущий рай, де все буде спільне і всі будуть рівні.

Та все-таки, на мою думку, баба повірили більшовикам радше, як “Мать” Горького, — через своїх старших синів, Олексу й Тимофія, яких попервах забрали добровольцями в Червону Армію, а далі — аж у Москву, в школу червоних командирів. А щоб хлопців звідти не вигнали, однією з перших у колгосп вступили.

А що їм було вступати, сільському пролетарію?! Нести півня під пахвою до спільного котла — не череду гнати! Як от Наталка Біликова зі своїм Кирилом: сама худобу жене, а Кирило слідом на возі, запряженому волами, реманент везе в колгосп здавати. А сам такий печальний, наче їде здаватися Антанті.

Отак вони й здибалися по дорозі в колгосп, мої майбутні баби, ще не відаючи що мною породичаються. Одна — з півнем під пахвою — дякувати за своїх дітей більшовикам. Друга — рятувати своїх дітей від Сибіру — коровами-волами, що в придане від батька Пократа, хазяїна на все село, отримала та зі своїм Кирилом Дмитровичем нажила.

На вступ моєї баби Наталки в колгосп зглядався, будуть розказувати потому мої баба Тетяна, — увесь народ. Бідні — дивувалися, а рівня, міцні хазяї, плювалися: чого це вони, поперед громади — в пекло?

Але мої баба Наталка знали, що робили. Мине небагато часу, як у хід підуть зі скринь кованих- мальованих кожухи, свитки, хустки, чоботи, сувої полотна — за кухлик муки, за горщик круп, за мірку кукурудзи… Вчорашні товаришки моєї мами, дочки комнезамівські, ходитимуть у приданому моєї мами, як пави. Зате в маминій сім’ї, дякуючи бабі Наталці, ніхто не вмре від голоду, і в Сибір не поїде.

— Добро — наживне. Наживемо, як живі будемо, — казали мої баба Наталка, научаючи дітей, як треба душу берегти…

Якось, приїхавши з дітьми в село на початку 90-х минулого вже століття, коли почалося разом з демократією наше національне відродження, застала в хаті тітки Вери сусідку — зав’язану в старовинну ясно-жовту із золотими пасами і гірляндами предивних квітів по берегах, велику шерстяну хустку. Небайдужа до аксесуарів традиційного українського одягу, поцікавилась:

— Де ви, тітко, таку гарну хустку взяли?

Сусідка пик-мик — і гайда з хати.

— То твоєї мами придане, — гірко всміхнулися мої тітка, — в голодовку віддали її партєйному татові за ворочок квасолі… він його… хай йому Бог простить… серед баняків у ванькирі під тапчаном знайшов, як приходив до нас за продразвйорсткою з іншими партєйними. Ой, та чи одна така хустка з хати тоді пішла!..

Тільки після цих слів я зрозуміла, чому мама з тітками з такою радістю скуповують, які бачать, хустки, та приміряють їх, та милуються хмеликами-взориками, та складають барвистими стосиками у шафах та скринях… То вони так компенсували своє окрадене сусідами-катюгами простоволосе дівування.

— І ви товаришуєте?! — обурилася. — Вони вас пограбували, а ви…

— І сходимось, і сходились, бо що вони винні? То все Сталін…

— Який Сталін? Який у біса Сталін?! Він що, ходив слідом за цими… покидьками, горшки, витрушені