Грішні, чесніші за херувимів...

Врешті, я повстала. Але пізніше, коли трохи підросла і пішла в школу. Всупереч заборонам баби Наталки вступила в піонери і почепила червоний галстук, протестуючи таким робом не проти Бога, а проти баби. Аби знали! Але кари Божої чекала! Чекала, що після урочистого прийому в піонери по дорозі додому грім мене вб’є, чи земля піді мною розверзнеться. Проте… нічого не сталося. Чи то Бог мені простив, чи просто не звернув увагу, не помітив? Байдуже, але десь углибині моєї стривоженої душечки спалахнула така невимовна радість, що я зрозуміла: Бог добрий і Він любить мене! І прецінь хоче, щоб я сама розібралася і в собі, і в житті, і в тому, що людське, а що Боже…

Зовсім іншими очима подивитися на свою сувору, фанатично віруючу бабу Наталку змусив мене незвичний, як на ті часи, бабин вчинок, який в родині ніколи не обговорювали, не хвалили і не гудили. Хоча всі були вражені тим, що баба Наталка відмовились від пенсії за двох своїх убитих на війні синів-близнюків — Василя та Ахрема.

— Я за дітей грошей не візьму. Я їх на війну не продавала, — нібито сказали Наталка Пократівна смиренно, але твердо.

Ото ж бо й мої другі баба — Наталка теж мали вдачу нівроку. Тільки через роки я зрозуміла, що і цією відмовою, і всім своїм аскетичним, відданим Богові життям, баба Наталка протестували проти безбожної влади, яка принижувала таких, як вони, простих людей ні за що й ні про що голодом і холодом, війнами, злиднями, гоніннями за віру, врешті, забрала двох синів… Тільки тоді я зрозуміла й тиху злагоду між такими різними бабою Наталкою і моїм татом, і повагу тата до тещі, бо, схоже, тільки мій тато-протестант міг оцінити відчайдушний бабин вступ у заборонену радянською владою секту, причетність до якої загрожувала виселенням у Сибір… І висилали… Цілими сім’ями. Але навіть тоді мої баба Наталка не зрадили своїй фанатичній вірі у свого суворого, але й милосердного Бога, який давав їм снаги усе те гідно пережити…

Мабуть, такими, як вони, були перші християни. Я бачила серед них своїх бабу Наталку, коли читала у старших класах “У катакомбах” Лесі Українки. Я поважала їх, навіть гордилася, дивуючись їхній мужності. Але водночас мені завжди коло них було тривожно і боязко. І на те не було ради…

ЦЕРЕМОННА

Зате коло язичниці баби Тетяни мені завжди було весело і цікаво! Через їхні тіятри я ледь артисткою не стала, та, слава Богу, не судилося чи не до снаги було… А от моїм бабі Тетяні до снаги було кожну подію нашого скромного сільського буття перетворювати у тіятр.

Мої баба Тетяна зі своїми братами-сестрами не дуже родичалися через давню несправедливість (ключове слово до всіх драм нашої родини) з приданим. Натякали, нібито їхній тато Павло до овець із бараном ще й три морги поля обіцяли, але землю старші розхапали, а моїм бабі зосталося те, що на цідилку. Принаймні, я не пам’ятаю, щоби хтось, крім сестриці Килинки, до нас навідувався, а ми до них. Тільки коли я підросла достатньо, аби зі мною, як казав тато, вже можна було про щось говорити, ми з ним часом заходили в гості до бабиних брата Івана та сестри Марії, які жили на батьківщині моїх баби Тетяни в межу з моїми дядьком Тьомою. Але ті двоє уже старих людей на мене враження не справили, хоча й були привітні, як бувають привітними люди до тих, перед ким відчувають якусь вину. Так що баба Килина (Никонова) зосталася в моїй уяві єдиною сестрою моїх баби Тетяни. Навідувала Килина своїх сестрицю Тетяну рідко та їдко, лиш по великих святах, або коли їх, бувало, припече, за порадою до мого тата, який вічним правдоборством заслужив собі в селі славу великого знавця законів і захисника невинних жертв беззаконня.

— Церемонна йде! — казали мої баба, виглянувши у вікно. І Церемонна заходила. Як завше — з порожньою кошолкою. Вся в чорному, в низенько пов’язаній чорній хустці, схожа на черницю, вступивши в хату, осіняла її хрестом разом зі мною і своєю безбожною сестрицею, церемонно сідала на краєчок лави, і, примостивши поряд кошолку, стискала пісні вуста у тоненьку смужечку, чемно чекаючи, коли мої баба почнуть розмову. Коли ж мої баба бралися розпитувати сестрицю, як там воно, та що там воно, чи здорові Никон та Івась із Марфинкою, — баба Килина, збираючи тонкі вуста то в бантик, то в рурочку, починали цідити по краплі свою біду.

— З вашою бідою, сестрице, не знати, чи й адукат розбереться, але я Тьомі доложу, — обіцяли мої баба Тетяна, терпляче вислухавши Килинин тіятр, і витягали театрально з-під полу бутель із вишняком. Доки дорогі гості зітхали, стискали вуста ниточкою і закочували очі, мої баба наливали собі добру чарку, а гостям — наперсток, нарізали тоненькими скибочками сало, що загодя з комори внесли, а грубими — хліб, що завжди був напохваті на столі, і починалася — церемонія.

Сьогодні я думаю, що даремно японці носяться зі своїм чайним етикетом. Якби вони побачили хоч краєм ока, які вишнякові церемонії влаштовували мої баба Тетяна, то позачиняли б свої чайні лавочки в кліп ока і більше не відчиняли.

Отож із добрих півгодини мої баба кланялися сестриці в ноги низенько, припрошуючи любенько:

— Та присувайтесь, Килинко, ближче, та не стидайтесь, та призволяйтесь, Килинко, та не гордуйте, Килинко, та хоч пригубіть, Килинко…

На що баба Килина відкланювались та віднікувались:

— Та на що це ви, сестрице Тетянко, клопочетесь, та гріх же великий… та ще в піст святий…

— Піст задер хвіст та й побіг у ліс, як сало зашкварчало, — відказували приказкою мої баба Тетяна.

— Та бодай вам добро, сестрице Тетянко, та хіба що пригублю… — присувалися сестриця Килинка ближче до чаювання, чи то пак, чаркування.

— За ваше здоровля, сестро Килинко!

— Будьте здорові, сестрице Тетянко!

— Гай, дай Боже!

— Щоб живі були…

Та сестринська церемонія нагадувала мені казку про те, як Лисиця пригощала Журавля.

— Призволяйтеся, Килинко, до сальця, перед Різдвом кололи, — ластилася Лисичка, добре знаючи, що після таких дрібних порцій вишняку не до сала було б і вовкові, не те що журавлю.

— Спасибі, Тетянко, я обідала, — тримав фасон церемонний Журавель.

Звичайно, через свою фамільну рису характеру — загострене чуття справедливості, я була на боці Журавля, хоча знала, що все закінчиться благополучно, як і має бути між сестрами. Після церемонії баба Килина підуть додому з пляшкою вишняку та шматюрою сала у кошолці.

А мої баба Тетяна ще довго незлобливо будуть перекривляти сестрицю: пишатися, складати губи бантиком та наперсток до них тулити, а врешті придумають бабі Килині нове прізвисько — свята Варвара.

ШТУРХАН НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ

Що ж до моїх діда Омелька, то через їхню скромну другоплановість і затіненість надто вже яскравою особистістю баби Тетяни, я пам’ятаю їх більше з фотографій, а з життя — лише їхній прокурений, жовтий від тютюну, великий палець. Я ще тоді Гоголя не читала, тож мої асоціації від дідового пальця виникли незалежно від його (Гоголя, звичайно) “Носа”, що в свою чергу засвідчує парадоксальність абстрактного мислення українців, чим вони й виокремлюються серед інших народів.

…Перед останнім своїм Різдвом дід захворіли на запалення легенів, лежали на печі і замість того, щоб лікуватися, тихенько покурювали самокрутки, за що на них сварилися усі родичі. Дід, мабуть, були таки