сонце з найдавнішого часу обожується, пізніше перетворюється в окремого бога.[8]
Так само обожувалося сонце і в нас, про що свідчать наші стародавні пам'ятки. Єпископ XII в. Кирило Турївський, радіючи, у своєму Слові про поширення Християнства, додає: «Уже бо не нарекуться богом стихіа, ні солнце, ні огнь». Як саме звалося в нас божество сонця, встановити трудно, бо по різних місцях воно звалося не однаково. В Іпатієвому Літопису під 1114 р. читаємо: «Солнце царь, сьш Сварогов, єже єсть Дажьбог», а інші пам'ятки богом сонця звуть Сварога. Але окремого, міцно усталеного бога з сонця в нас проте не створено, бо взагалі був перерваний розвій слов'янської мітології.
В «Слові о полку Ігореві» 1187-го року княгиня Ярославна зве сонце «Господином», власне Господом. Воно може й дошкульно нашкодити людині своїм сильним вогненним промінням; так, Ярославна промовляє до нього, як до бога: «Чему, Господине, простре горячю лучю (проміння) на лади вої, в полі безводні жаждею їм лучі (луці, луки) сопряже, тугою їм тули затче?»
В українській народній поезії звичайно вживається ще й тепер: сонце святе, чисте, сонце Боже, сонце праведне. В одній пісні співається: «І к сонечку промовляє: поможи, боже, чоловіку!» (Метлинський, 57), так ніби сонце зветься богом. У Чубинського І ст. 93: «Сонечко ясне, ти святе, ти прекрасне». Сонце — це око Боже, або вид Божий. Щоб удався коровай, співають, щоб він був як Бог милий, як день білий, як яснеє сонечко!
У коляді за столом сидять три товариші: ясний місячник, світлеє сонечко, сам Бог Небесний. Отже сонце все ставиться поруч із Богом.
Здавна всі шанують сонце. Нечуй-Левицький подає: Жінка каже: «Не свічу волосом проти праведного сонця» (т. І. ст. 471, «Рус. письм».). Так і в Церкві жінки стоять з покритою головою, не світять волосом перед Богом.
Є відомості, що вдавнину сонцю приносили й жертви, напр. кур.
На ніч сонце йде спочивати й кладеться в море, звідки встає вранці викупане й свіже, така думка спершу постала, звичайно, в якогось приморського народу, а звідти поширилася й по інших народах. В гірських околицях вірили, що сонце кладеться на ніч за гори.
Злі сили, демони, нападають на сонце, і закривають, а то частинно й поїдають його. Про таке власне вірування згадує вже Іпатіїв Літопис під 1065 роком (ст. 116): «Солнце премінися, не бисть світло, но аки місяць бисть, его же невігласи глаголють: снідаєму сущю»; те саме й під 1115 роком. Ось тому з найдавнішого часу з а т ь м а вважалася вісником недоброго, ознакою незабарних нещасть, як це бачимо в «Слові» 1187-го року. В Іпатієвому Літопису під 1185-м роком описано, що коли князь Ігор побачив 1-го травня затьму сонця, то запитався своїх бояр та дружини: «Что єсть знаменіє се?» І рекоша мужі: «Княже, се єсть не на добро знаменіє се». Те саме подане і в Літопису Лаврентієвому, з додатком: «Страшно бі видіти человіком знаменьє Божьє». Про напад злих сил на сонце свідчить і тепер наша приказка: Зима літо з'їдає, хоч перед ним утікає (Плавюк, 138).
Знамення чи явища (дива) на небі дивували ввесь народ, тому Літописці так часто говорять про них. Ось іще приклади з Іпатієвого Літопису. «Знаменья бивають каже літописець (1102 р.) ово же на добро, ово же на зло». «В се же літо (1091) бисть знаменьє в сонці: погибе, мало ся єго остав се же літо земля стукну, мнозі слишаша… В се же літо волхв явися у Ростові і погибе» (ст. 150).
Року 1161 було явище (диво) на місяці: «сему же рекоша старші людиє: се благо єсть сіяково (таке) знаменне, се преобразуєть княжу смерть, еже і бисть» (ст. 354)… «Бисть знаменьє в солнці, проявляше Святополчю смерть» (ст. 198). Багатоописано в Літопису різних знаменій, і все не на добро.
Часто буває й
Збірник XVIII ст. подає (л. 676), що «Бог воздвизає звізду камизу (комету) на воздусі» тоді, коли «царство має перемінитися на запущення, або явиться рать злопогубная, або буде щось люте».
Сонце в народа святе, праведне, і так його звуть і старші наші письменники, напр. Т. Шевченко, П. Куліш і ін. Великий князь Володимир Мономах (1054) у своїй «Науці дітям» навчає: «Щоб не застало вас сонце в постелі. Віддавши ранішню Похвалу Богові, а потім сходячому сонцеві, й побачивши сонце, прославте Бога з радістю!»
Як показує листування Кирила з Нифонтом другої половини XII віку, у нас померлих ховали до заходу сонця, щоб померлий і в останнє бачив сонце.
Так само й
«Зорі — то Янголи дивляться. У кожного є свій Янгол: то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж, як зірочка покотиться, то душа переставиться», так подає Панас Мирний в «Хіба ревуть воли»… (ст. 24, Львів). П. Куліш у «Чорній Раді» подає (ст. 128 129), чого на місяці видно плями: «То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнаменував на місяці той гріх своєю рукою: Дивіться, каже, люди добрі: так як сей Каїн до віку вічного нестиме на плечах братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку, до Суду, тяжкий гріх свій». Про це подає й Т. Шевченко в «Назарі Стодолі»: На місяці брат брата на вилах держить (1949 р., ст. 515).
Гулак-Артемовський пише (ст. 426, Львів):
Пішов татусь в той край гожий, Де місяць і сонце З світлиць Божих на світ Божий Дивляться в віконце.
«Під тихими вербами» Б. Грінченка 1907 року: «Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить?» (Твори, вид. 1961 р., т. II ст. 346).
І взагалі, в народніх обрядах скрізь бачимо остатки солярного (соняшного) світогляду, і стародавні вірування в небесні світила. В наших казках нерідко виступають ці космічні сили: сонце, місяць, зорі, а також: мороз, град, вітер і ін.
Усі небесні світила, — це одна родина: сонце — жінка, місяць — чоловік, молодий, а зорі — то дітки, як то співається в наших колядках.
У стародавній Молитві на Хрещення читаємо (Требник): «Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах». Небо не одне, а багато їх, напр. Іоаникій Галятовський твердить, що є 11 Неб («Ключ Розуміння» 1663 р. ст. 2226).
Місяць скрізь шанувався, бож це нічне Боже око. І навіть і тепер, хто побачить його вперше (новика), той конче мусить перехреститися, щоб щастило ввесь місяць. А хто побачить новика з лівої руки, та ще з порожніми кишенями, тому не поведеться, і треба вміючи відплюватися. Гори й долини, які бачимо на місяці, з найдавнішого часу породили багато різних легенд, з них у нас найчастіша: це побилися два брати, й один тримає другого на вилах (Чубинський, І. 7), або це Каїн Авеля забив.
Деннйця чи порання зоря та зоря вечерова, це сонцеві сестри красуні. А з о р і — це сонцеві та місяцеві діти, або пізніше — Божі очі. Кожна людина має на Небі свою зірку, і коли вона народжується, Бог її запалює, а коли вмирає, з Неба котиться й зірка її. Молошний шлях — це чумацький шлях, дорога на Крим і далі на Єрусалим.
Вдавнину були різні курси космографії, науки про світ, що залюбки читалися в середні віки, вони й сіяли всякі легендарні знання про небесні світила. Так само й ворожбитська книга Громник подавала різні гадання й по сонцю, напр.: «Якщо в листопаду померкне (затьмариться) сонце, будуть біди і багато повстань, і містами руїна».
Усі наші давні свята мали соняшний характер, були так чи йнакще пов'язані з сонцем, чому й врочисто святкувалися. В ніч на Івана Купайла (з 23 на 24 червня), в інших місцях на Великдень, сонце, сходячи, грає: то опускається за обрій, то знову підіймається, «жениться й танцює», кажуть в народі.
В святковому ритуалі було багато соняшних емблем. Можливо, що цим є й т. зв. «
