Убивця приймає всі гріхи забитого на себе; а хто забиває праведного, приймає гріхи на себе й усіх тих, кого праведний міг би спасти. Див. про це вище, при опису Сонця, ст?
Свідчень про звичайні жертви, як я вище зазначив, у нас дуже багато. В Літопису під 912-им роком розповідається, що коли на Небі появилися загрозливі познаки, то «князь Олег принесе жертви многи, умилостивляя богов своїх нечестивих».
Митрополит Київський Іоан II (^ 1089 р.) У своїх «Правилах» подає, що (кияни) «жруть (цебто жертви приносять) бісом, і болотом, і кладязем». В Питаннях Кйрика XII віку читаємо: «Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед».[122] У «Слові Христолюбця», XI віку, подається, що слов'яни вірять у богів і богинь, «і покладивахуть їм треби, і кури їм ріжуть», «пьють о идоліх своїх».[124] В одному Слові за списком XIV віку знаходимо, що кури «іними в водах потопляєми суть, а друзії, к кладязем приходяще, моляться, і в воду мечють, Велеару жертву приносяще».[125] Слово про те, «Како первоє погани віровали в ідоли» розповідає, що «убогая курята, оже не на честь святем породишася, ні на честь вірним человіком, но на жертву ідолом ріжються… Проповідающе м'ясо, і масло, і яйця, і вся потребная бісом, і то все проповіданьє сами їдять і пьють, їх же недостоїть ні псом ясти».[126]
В рукопису XIV віку знаходимо таке сповідальне питання: «Не поганим глаголеть, но крестьяном; мнозі бо от хрестьян трапези ставлять ідолом і наполняють черпала бісом».[127]
І за пізнішого часу, в XVI–XVII віках, подаються звістки так само про колишні жертви дохристиянським божкам. Так, Архиєпископ Новгородський Макарій у своєму Посланні 1534 р. писав цареві Івану Грозному, що його паства «обичая держахуся от древних прародителей… і всей тварі поклоняхуся, ако Богу, і чтяху, і жертву приношаху кровную бісом: воли, і овци, і всяк скот, і птици» (ПСРЛ V. 73). Польський історик Стрийковський розповідає, що Ладо був бог, якому приносили в. жертву білого півня.[128] Нарешті про жертвоприношення'читаємо й у Густинському Літопису XVII в.: «Людіє же тогда, тьмою ідолобісія помрачені суще, жертви богомерзкія богом своїм приношаху, і озером, і кладязем, і рощенієм» (ПСРЛ II. 234). Є відомості, але пізнішого часу, ніби перед ідолами палили невгасимі вогні,[129] а арабський письменник Аль-Масуді біля 950-го року свідчить, що курили й ладаном.
Звичайно жрець кидав мотуза на жертвенну худобину, і зачавлював її; ось тому в Християнстві заборонено їсти удавленину.
Археологічні розкопки в різних частинах України-Руси давали немало різних речей культового вжитку: зливальниці, курильниці й т. ін. (див. напр., М. Вязьмітіна: Золота Балка, Київ, 1962 р., ст. 208–218).
Року 1908-го славний український археолог В. В. Хвойко робив археологічні розкопки в Києві, на місці старого Києва, і знайшов стародавнє капище, — місце, де приносилися жертви поганським божкам. «При цих розкопках знайдено велику кількість кісток і черепів тварин, головним чином свійських».* На цьому ж місці року 1937-го знову робили розкопки, знайшли нові деталі.
Стародавні капища знайдені і в інших містах України.
Жертви приносили, як бачимо з поданого матеріялу, або в храмах, або найчастіше під голим небом на святих місцях: під великим дубом або іншим великим деревом, в гущавинах лісу, в чагарниках, на березі річок чи озер, біля криниць чи джерел, на пагірках і т. ін. Жертви були або одиничні, персональні, або й громадські, коли збиралося багато народу в святкові дні, або в дні потреб: перед виступом на війну, по вдалому поході, під час епідемії, посухи й т. ін. В жертву приносилося найрізніше або з плодів та виробів з них, або домова худоба: воли, вівці, кури тощо, а часом, як ми бачили, і люди.
З жертвою часто пов'язане було гадання про будуччину, як свідчить ще Прокопій: слов'яни «по жертвах гадають». Приносити жертву визначалося словом «
Жертовне м'ясо варилося в казанах, і те, що належалося по жертві людям, тут же врочисто й сквапливо «пожиралося», «жерлося» в присутності бога. Це була жертовна трапеза, звичайно з відповідними грами, піснями та танцями. Вірили, що жертовна кров має чудодійну силу. Залишки від жертви, як святощ, кидали в вогонь або в текучу воду, або й закопували в землю, а часом брали собі, як талісман. На спожиття жертви скликалися й бідні, — це соціяльний бік жертви. Багаті люди розвозили залишки жертви по місту й роздавали бідним. Як знаємо, це позосталося і за Християнства, — так робив сам князь Володимир.
До богів приходили подякувати їм за зроблене або попросити ласки в будучому, а то й погадати. При жертвах були певні молитви й пісні, бо жертва завжди зв'язана з молитвою, й чинилися відповідні обряди. Відданість богові виявлялася поклонами або чолобиттям, чи паданням ниць перед ним.
Старих текстів молитов не дійшло до нас, але рештки їх таки залишилися в стародавніх заговорах та заклинаннях; деякі уривки з молитов проте маємо. Ібн-Даста, арабський письменник X віку, подає найстарішу Молитву слов'ян. Під час жнив слов'яни беруть ковша просяного зерна, підіймають до Неба й моляться: «Господине (Господи), ти давав нам поживу, дай же нам і нині її подостатку!» [130]
Звичайно, часто молилися й без жертов, по тих самих місцях, обернувшися обличчям на Схід. Як бачимо з Церковного Уставу князя Володимира молилися й під клунями; ще й сьогодні селяни моляться або в хаті перед «Богами» (Іконами), або й на дворі, чи в березі, лицем тільки на Схід.
Формою звертання до бога було «Господине», цебто Господи, як це бачимо в описах X в. Ібн-Фад- лана, Ібн-Даста й ін. Цікаво, що й княгиня Ярославна в «Слові о полку Ігоревім» кінця XII віку так само зве Вітер і Сонце, як богів, словом Господине. Слова Господь і господин спершу не розрізнялися, — розрізнялися вже за християнського часу, — християнським дісталися Господь для Бога, а господин. для світських.
Первісна релігія була заснована головно на звичаях та обрядах, оплетених мітами. Ці звичаї й обряди завжди дуже консервативні, і з бігом віків мало міняються, тому багато їх перейшло й у Християнство, змінивши тільки свою первісну ідею. Старі релігійні форми звичайно не гинуть остаточно, але тільки змінюються чи то в формі, без зміни ідеї, чи то в ідеї, без зміни форми. Ось тому сучасні найрізніші народні обряди дають нам дуже багато для вияснення дохристиянського вірування українського народу.
Звичайно, при цьому виясненні не все може бути докладно певним, бо первісний обряд міг трохи змінити свою форму. Нові покоління взагалі пильнували зрозуміти обряд, і часто надавали йому нове пояснення, і таким чином обряд ставав джерелом релігійної творчости навіть і за нових часів. Взагалі, з бігом часу обряд сильно костенів, кам'янів, чому й не міг легко мінятися, тоді як ідея обряду, вірування могли мінятися й тратити початковий сенс обряду.
Ось тому, глибше придивляючись до теперішнього християнського життя нашого народу, ми знаходимо в ньому багато рис дохристиянських. Різні приноси до Церкви відомі з найдавнішого часу, і звичайно являються продовженням практики дохристиянського часу. Священики не завжди відкидали ці звичаї з матеріяльних поглядів. Бувало, що приноси до Церкви Священик вносив у Вівтар, освячував і їв, цебто робив так, як вимагали від нього ті, що приносили.[131] Звичайно, церковна Ієрархія забороняла все це, але з малим успіхом.
Найстарші жертовні церковні приноси — це канун і кутя, що з початку Християнства не дозволялися. Слово канун походить від гр. kanoun — наповнений іжею кошіль (гр. kane — очерет, kanes плетінка з очерету), якого приносили звичайно до Церкви під неділю чи Свято, коли споживалося все принесене. Цей принос кошеля-кануна став календарним означенням передсвята; звідси ж пішов і вираз «накануні» — напередодні. Дуже давнє й слово кутя, від ґр. koukkia — боби, зерно, — принос за померлого.
Так само й пізніше до Церкви приносили не тільки свої духовні Молитви, але й хліб, булки, мед, полотно, рушники, хустки, плоди, паски, крашанки й т. ін. Великоднє порося й ковбаса, та й сама паска, — це залишок дохристиянських жертов, проти чого сильно був виступив у 1591 році осібним друкованим у Львові Посланням Патріярх Царгородський Єремія II. Але всі намагання викинути це з народнього життя не дали добрих наслідків, і в Требнику спокійно вміщується «Молитва во єже благословити брашна м'яса во Святую і Великую Неділю Пасхи». Святкування так званих Храмів чи Празників, днів Святих, на честь яких побудовано Церкву, часто нагадує первісну жертовну трапезу, та ще з варенням меду. Коли п'ють, то до чарки ще й тепер приговорюють: «Дай боже!» (може старе: Даждьбоже!) й т. ін.
