-го в Америці 28 «відьом» були повішені «за чарівництво і за зносини з дияволом». Року 1711-го 22 «відьмі», на турбування їхніх родичів, були реабілітовані. А 28-го серпня 1957-го року були реабілітовані і шість останніх…[144]
Віра в відьми жива й сильна аж до тепер. Б. Грінченко в «Під тихими вербами» 1901 р. подає: «Це ж усьому світові звісно, що відьми корів доять і з сохи молоко доять, і в комин літають… А хіба мало людей бачило, як відьми перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж і дядько Охрім бачили, і Петренко… А в Чорновусі йшов один парубок, а вона, така здорова біла собака, та лапи йому на плечі… А він її за лапи та в хату притяг, та й повідрубував їй лапи… Ой, Боже, який же й немилосердний!.. Тоді пустив… Аж уранці глянуть, а у вдови-сусіди пальці понадрубувано»… (Твори, вид. 1963 р., т. II ст. 373–374).
Вірування в відьми зовсім живе в Україні й сьогодні. У Творах Остапа Вишні (вид. 1964 р. т. 'II ст. 72) подається, що «таке сталося в одному селі на Волині. Звернулася баба до лікарші, щоб видала їй посвідку, що в неї хвоста нема, і що вона не відьма… Бо селяни мають її забити». Це сталося 1924-го року…
Про відьом маємо дуже багато різних приповідок, напр. у збірнику В. Плавюка: Баба з чортом, як пес з хортом 4, Кума по хресті й по хвості 174 й т. ін.
Баба-яга — це зла істота, стара відьма; вони відомі ще з дуже давнього часу, і певне старіші від звичайних відьом. Вони часто виступають у наших стародавніх казках: «Баба-яга, костяна нога, волосяний язик, в ступі їздить, товкачем поганяє, мітлою слід замітає» (Рудченко: Казки, І. 135). Часто це взагалі лиха баба. Слово «яга» виводять з литовського ап?Ів — гадина, наше уж, давня язя — чарівниця.
У казках буває ще й Кощій безсмертний, — старий злий відьмак, що не вмирає, бо його душа вміло захована в замкненій скрині чи в дуплі дерева.
3. Оборотництво
Великої різниці між людиною й звірем удавнину не бачили, жили зо звірем у найближчих стосунках, а тому легко постало вірування в оборотництво та в спожиття зо звіриною. Джерелом віри в оборотництво була чи не Індія, — там такі оповідання поставали в великому числі, і звідти ширилися по цілому світі. Уже в Біблії, в Книзі Пророка Данила (4. 25–34) читаємо, як Господь покарав царя вавилонського Навуходоносора за його тяжкі провини: «І з Неба спав голос: «Оце царство відходить від тебе, і від людей тебе випхнуть, і з польовою звіриною буде мешкання твоє. Тобі дадуть на їжу траву, як волам». Тієї хвилини сповнилось це слово над Навуходоносором, і він був випхнутий від людей, і їв траву, як воли, і його тіло змочувалося з небесної роси, аж його волос став великий, як пір'я орлине, а його пазурі — як у птахів», і тільки по покуті цар був повернений до людського вигляду.
По найдавніших Життях наших Святих часто зустрічаємося з оборотництвом; напр., Св. Макарій Єгипетський вернув жінці людський вигляд, яку чаклун обернув був у шкапу. Давня книжка «Чарівник» розповідає, що чарівник «летаеть орлом, ястребом, вороном, дятлом, совою, рищуть рисію, лютим звірем, звірем диким, волком, летають змієм». В «Слові о полку Ігоревім» ^1187 р. повно оборотництва. Напр., князь Ігор, коли втікав з-полону, «поскочи горностаєм к тростію… І полетів соколом під мглами… Коли Ігор соколом політав, тогди Влур волком потікав». Ярославна каже: «Полечю зегзицею» (зозулею) й т. ін. Тут же князь Полоцький Всеслав легко обертається в вовка: «вночь волком рискаше», і взагалі міг «скочити лютим звірем опівночі».
Отож, чародії легко самі перекидаються в звірів, — стають конем, вовком, хортом, чи птахом, як до потреби, а то обертають інших людей в звірів чи птахів.
Віра в оборотництво дуже стара в нас, і це частий мотив у наших народніх творах. Напр., мачуха- відьма часто обертає в птахів своїх нерідних дочок. Одна вдова, згубивши чоловіка, так за ним тужила, що обернулася в нашу птаху — в чайку. Взагалі, дівчата нерідко обертаються в птахів, а жінки — в лебідок. Оборотництво оброблює й П. Мирний в своїй повісті: «Хіба ревуть воли, як ясла повні» 1880 року.
Оборотні живуть то як люди, то як звірі, і так ведуть подвійне існування. Часом вони дуже шкідливі, і людина звичайно не може знати, що перед нею: чи правдива звірина, чи злісний оборотень.
За тяжкі провини, а часом і за спання з жінкою напередодні Свята, людина обертається в вовка, і стає вовкулаком, а то стає ним від злого відьмака. Вовкулацтво знане в нас з дуже давнього часу, знане воно й по всій Европі. Про нього розповідає вже грецький історик V в. до Хр. Геродот, у книзі IV. Звичайно вовкулаки втікають до лісу й там живуть, як вовки; вони нападають на худобу, але не жеруть її, а тільки душать. Вовкулаки ведуть вовче життя, аж поки знову не стануть людьми. У них на шиї завжди висить мотузок, і як його розірвати, то вовкулака відразу стає людиною. Вовкулаки цілу ніч ґрасують, як вовки, і тільки на світанку знов стають людьми. Взагалі, вовкулака — це перевертень на вовка, яким у нас ніби був князь Всеслав Полоцький («Слово о полку Ігореві»).
Про вовкулаків ходить передання, що вони при спосібності поїдають сонце, місяця або зорі, і тоді настає затьма. Іпатіїв Літопис під 1115-м роком розповідає: «В се же літо бисть знаменіє (чудо): погибе солнце і бисть яко місяць, єго же глаголють невігласи: снідаємо солнце». Стара слов'янська Кормча оповідає: «Облаки гонештеи от селян волкодлаци нарицаються».[145]
Про історичного половця Боняка Іпатіїв Літопис подає під 1097 р. (ст. 177–178): «І встав Боняк, огыха от раті, і поча вити волчески, і отвися (відгукнувся) виттям ему волк, і начаша мнозі волци вити»[146]
Оборотнем може стати навіть нежива істота, напр. скарб. О. Стороженко в оповіданні «Скарб» розповідає: «Розказують люди, що скарби часом і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакість: у старого шолудивого діда, або в миршавеньке козеня, або в дохлу кішку. Кому щастя, той і пізнає скарб».
Оборотництво дуже часте в східній літературі, добре відоме І в російському письменстві. Так, комедія А. Сухово-Кобилина «Смерть Тарелкина», 1868-го року, заснована на повір'ї в перевертнів — вовкулаків. Тут читаємо: Вовкулак — перевертень «годуватися плодами чи чим іншим не може, бо це було б для живота травлення. А яке ж у нього травлення? Тому то й. годується він теплою людською кров'ю (вид. 1955 р. ст. 225).
На злу силу є в людини в дворі певна оборона, — це пес ярчук. Це особлива собака з вовчими зубами, якої бояться відьми, зла сила взагалі, а то й диявол. Він легко поїдає гадюк, пор. у «Кобзарі» Т. Шевченка:
Побіжить наш ярчук В Ірій їсти гадюк 122.
Ярчуки хоронять від відьом і легко перемагають нечисту силу.
4. Ворожбитство, закляття, заговори й ін
Ворожбитство волхвів було сильно розвинене, і воно було складовою частиною дохристиянської «релігії». Волхви звичайно й гадали по найрізніших речах: по сонцю, зорях і місяцю, по птахах і звірях, гадали по ході коня, по нутрі жертовних звірин і т. ін. Напр. «Ізборник» князя Святослава 1073 року згадує «утробного волхва», цебто волхва, що гадав по утробі, по нутрі жертов.
Давній «Волховник» знає найрізніші ворожіння: «храм (хоромина) трищить, кінь ірже, трава чи лист шумить, дерево до дерева», — по всьому цьому ворожили.
Ворожіння на. своїх печатках перше було скероване для унешкідливлення ворога, звідки й його назва: ворожити, ворожий, ворожка, ворожіння й т. ін. Найпершим ворогом була зла сила, диявол, звідси й він враг. Його силу також можна заворожити. Способів ворожіння й потреб їх безконечне число, а особливо багато їх на хворобу, бо їх насилає ворог чи враг, та на любощі. Можна заворожити людину, і вона помре,
