заговорила людським голосом, і,видала вбивця.[175]
Встаровину, особливо на півночі, була поширена віра, що мерці-предки сходяться в бані, тому туди носили їм їжу. «Слово Іоана Златоуста о том, како погани кланялися ідолом» докладно розповідає, що натоплювали бані, ставили в них м'ясо й яйця, які пізніш самі поїдали. Сипали й попіл, і по ньому гадали, чи приходили предки.
На тому світі чоловік буде жити зо своєю жінкою чи з жінками. Як свідчить ще Масуді (X в.) в нас нежонатого померлого женили, і це позосталося аж дотепер: дівчину на віддані чи парубка вбирають, як під вінець, на труні несуть коровай, ідуть дружки, старости, бояри.
Зла людина й по смерті буде шкодити, особливо всякі злі відьми, а тому, щоб вони не вставали, до їхньої могили забивають осикового кілка (пор. прокляття: «Кілок тобі в спину!»). Особливо шкідливі упирі (вампіри),[176] злі духи, що по ночах виходять з могил і душать людей та п'ють у сплячих їхню кров; коли розкопати могилу й заглянути до гробу, то упирі лежать червонощокі, звідки й наша поговірка: Червоний, як упир (Плавюк 345). Упирі по смерті не гниють.
Відьми по смерті часто стають упирями, виходять з могил і мстять своїм ворогам. Вдавнину в нас бувало багато різних судових процесів про упирів. Віра в них замандрувала до нас з Заходу. Щоб упиріне виходили з могил, кидають туди маку: упир буде збирати й рахувати мак, і не встигне в час вийти з могили. Уже в пам'ятці XI віку знаходимо ім'я Упир Лихой. «Слово, како погани кланялися ідолом» XI віку твердить, що перед добою ідолів «клали требу Упирям і Берегиням».
Упирі звуться ще Марою, Зморою або Маною, — це вони по ночах душать людей, і взагалі керують на лиху стежку, — звідси пішли наші слова «марити», «мріяти». Щоб такі злі люди не вставали по ночах, на кладовищних фігурах прибивають бляшаного півня, — ці злі духи сильно бояться його співу. Взагалі померлий, коли йому належно не догоджено, дуже гнівається на живих. Ось тому мерця не можна полишати з відкритими очима, йому повіки конче закривають, бо він усе підгляне й вибере собі любе, що незабаром піде за ним. Коли очі не хотять закриватися, їх прикривають чимсь тяжким, напр., мідяками, щоб таки закрилися.
За народнім повір'ям, усі душі неохрещених дітей безпритульне тиняються по цвинтарі (кладовищі), і скавулять та голосять.
Мерці, по-давньому на в ь є, взагалі могли вставати зо своїх могил і шкодити людям. Іпат. Літопис під 1092 р. розповідає: «Предивно бисть чюдо у Полотску: у мечті і внощі бивши тужен, стонаше полунощі, яко человіці рищуть б_ісі по улици. Аще кто вилізяше іс хоромини, хотя видіти, і абьє уязвен бяше невидимо от бісов, і с того умираху, і не сміяху ізлазити іс хором. По сем же начаша во дне являтися на коніх, і не бі їх видіти самих, но кони їх видіти копита, і тако уязвляху люди Полотьския і єго область. Тим і человіці глаголаху: яко навьє бьють Полочани» (ст. 150). Вівторок на Фоминому тижні звався «навій день», цебто, день померлих.
2. Душа
Напочатку предки наші довго вірували, що по смерті душа не розлучається з тілом, але позостається в ньому, тільки людина переходить до іншого, «того» світу, тому й клали до могили все, необхідне для життя. Але пізніше, проте, задовго ще до Християнства, постало нове розуміння: по смерті душа відділюється від тіла («пор. у «Слові»: «Віють душу от тіла»), яке гине, і живе окремим життям вічно, цебто, душа безсмертна, але вона їсть і п'є. Вдавнину було порівняння душі з перлиною, жемчужиною; так, у «Слові о полку Ігоревім» 1187 року князь Із'яслав «ізрони жемчюжную душу», цебто чисту, як жемчуг, як перло.[177]
Людина вже здавна рівняла сон і смерть, і з них виводила собі розуміння душі. Сон — це тимчасовий відхід душі від тіла, це коротке спіткання з тим світом, тому в сні подається, щб станеться з людиною (а звідси постали віра в сни й гадання по снах). Відлетівши хвилево, душа вертається до тіла, і сон кінчається. А коли душа відлітає від тіла назавжди, наступає смерть. Але смерть — це тільки довгий сон, — гаддя й медвідь засипають на довший час, на всю зиму, але весною пробуджуються; так само ластівки, посціплювавшись лапками, перебувають зиму в колодязях, річках, озерах, а на весну оживають. Ось тому померлий — це тільки сплячий (усопший), і хоч сон цей дуже довгий, але колись може припинитися. Церква так само зве померлого «усопшим», заснулим.
Коли людина тяжко вмирає, й ангонія тягнеться довго, треба прискорити смерть, — очистити душі дорогу, щоб легше вийшла. Для цього роблять дірку в стіні, розбирають стріху, кладуть хворого на землю; а як і це не помагає, просять паламаря подзвонити по душі, — душа почує дзвін і вийде.
Народ уявляє собі душу, як пару, хмарину, дихання, дим, вітерець, або як пташку: голубка, зозуля, а то метелик, або бджола, мушка. На початку, зараз по смерті душа вилітає з тіла й пробуває недалеко від свого дому аж до закінчення похоронного обряду. На перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставиться посудинка з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити, і навіть видно, як вода в посудині помалу убуває.
Місце душі в тілі точно не окреслене, але найчастіше вказується, що душа знаходиться на шиї, в ямці під Адамовим яблоком; відгомоном цього є в «Слові о полку Ігоревім» про вбитого князя Із'яслава, що він «ізрони жемчюжну душу із храбра тіла чрес злато ожереліє». Як місце душі в тілі вказується ще печінка, груди, живіт. А то ще вказується що душа знаходиться в людській крові (пор. Левит 7. 11, Второзак. 12. 23), тому кров свята й шанована, і тому «людська кривця не водиця, проливати не годиться» (Номис).
Переселення (метампсихоза) душ відома й нашому народові, з чим він міг познайомитися ще в глибоку давнину за час Дунайсько-Чорноморської доби, коли стикався взагалі з маніхейськими віруваннями. Відгомоном цього є багато мотивів по наших казках, напр., як душа царівни ховається в яйці, покладеному в осокорі, і коли яйце замінили й розбили, то царівна померла. Може душа переходити і в звірину або в рослину, тому не вбивай одинокої мушки зимою в хаті, — то може душа близьких твоїх родичів.
Душа завжди Свята, а тіло грішне. Богомили навчали: «І сотвори дьявол человіка, а Бог душу в онь вложи; тим же аще умреть человік, в землю ідеть, а душа к Богу»,[178]і ця наука була добре відома й нашим предкам у давнину, бо попала і в Літопис.
Сорок день (по інших віруваннях менше) душа блукає, вийшовши з тіла, і тільки по цьому йде на той світ. Подоріж душі на той світ дуже довга й небезпечна, особливо, коли Похорон не відбувся на-, лежно, без виконання цілого обряду.
Про душу в нашого народу складено багато найрізніших вірувань. Вийшовши з людини, вона стає зіркою, і дивиться згори на своїх, тому зорі — це душі померлих. А то є вірування й навпаки: зорі — це охоронці живих людей, — кожна людина при народженні отримує свою зірку, що й стає на Небі (в Християнстві — Ангол-Хоронитель), а коли людина вмирає, його зірка спадає з Неба, чому треба хоч перехреститися, побачивши, коли це стається.
3. Позагробове життя
У зв'язку з мерцями рано постало в нас вірування взагалі про той світ, про Р а й, де померлі продовжують своє життя. Де саме знаходиться Рай, окреслюється найрізніше, але старше вірування було, що під землею, а молодше, — десь на кінці світу, на Сході, куди дорога дуже далека й тяжка, чому мерця треба належно вирядити, щоб облегшити йому цю дорогу.
Рай — це вічно зелений сад, з золотими й срібними овочами, з вічно цвітучими лугами, по ядшх течуть річки з медом й молочними берегами. В Раю «благоуханіє чюдноє». Там завжди тепло й світло, зими в Раю не буває, не буває й ані завірюх, ані бур, ані злив. Тут завжди спокій, а райських плодів завжди повно, і наші
