Двоєвір'я рано постало ще на греко-римському ґрунті, і довго й уперто трималося там, і сильне й тепер, породивши істотний релігійний синкретизм.
Те саме було і в нас. Ххрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним, а це й була причина, що народ сприймав Нову Віру часом тільки зовнішньо, а сам тримався віри старої. Це був зовсім послідовний висновок з самого нашого тодішнього життя: стародавня віра була міцно пов'язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стародавня віра давала нашим предкам усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння — хоч і неправдиве з нового погляду, — життя й довколішніх явищ природи; ця народня філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла.
Нової Християнської Віри глибше не знали, ідеологію її низи мало розуміли, а жити й мислити треба було й далі, хотілось і розуміти все те, що робиться навкруги, — і предки наші позоставалися і при старих віруваннях, і при старій ідеології, сприйнявши з нового головно зовнішні форми, що допомагали йому в житті.
Процес синкретизму впертого старого й не все зрозумілого нового йшов серед простого нашого народу дуже помалу, й остаточно не закінчився й тепер- не тільки в нас, але й по всьому християнському світі. Пор. відродження поганства в Німеччині й нехристиянське поступовання в реальному житті й у реальній політиці всіх сучасних держав, особливо під час війни. На цьому грунті поставали й чинилися та чиняться нелюдські жахи комунізму.
І взагалі треба підкреслити, що поширення Християнства в нас, як і в інших європейських народів, мало від'осередній характер: починалося воно й фактично трималося перше по великих містах, а в них тільки серед провідної інтелігентної класи, і вже звідси й від них воно ширилося поза міста. Ось чому народні маси сприймали Християнство дуже поволі, і довго позоставалися при старій вірі, навіть охрестившись.[241]
За Великого Князя Володимира охрестилася головно знать, владуща класа: дружина, бояри, збирачі данини, певне й купці. Простий народ не легко відривався від свого стародавнього й довго вважав Нову Віру за панську. Так звані Треби: Хрещення, Вінчання, Похорон і ін. в гущу народню йшли не легко — там їх уважали панськими. «Слово св. Григорья, како погани кланялися ідолом» XI: віку рішуче заявляє, що «і поне по українам (на провінції) моляться ему, проклятому богу Перуну, і Хбр-су, і Мбкоші, і Вілам, і творять отай» (таємно)».
За невідомим нам джерелом історик Татищев про Схрещення твердить у своїй історії: «Иніи же нуждою послѣдовали, окамен'влые же сердцем уходили в пустьши й Лѣса». Е. Аничков про пізню християнізацію села рішуче твердить: «Христіянизація деревни — двло не XI й XII в. в., а XV й XVI, даже XVII в.» (ст. 306), але це його твердження стосується головно півночі, Московії, а не України.
Глибше писав про це ще Буслаєв: «Уничтоженіе язичества в древней Руси можно опредѣлить не столько веками, сколько местностями. В Кіевской области, например, уже в XII в. господствовало Христіянство, тогда как сѣверо-восточная Русь была погружена в язычество».[242] Це глибока правда!
Духовенство ширило Християнство головно зовнішньо, полишаючи науку на дальший час. Одне давнє Слово, «Поученіє Правил Віри», закликає: «Братіє, первое — приімьше (приіміте?) Святое Крещениє Прави Віри, потом научимся боятись Бога і творити Волю Єго».[243]
Двоєвір'я глибоко ввійшло в саму душу всенародню. Мова наша, а в тому й фразеологія складалася за дохристиянських часів, і має в собі багато такого, що з християнського погляду мусіло б бути перероблене, але воно позосталося незмінним, збільшуючи тим наше двоєвір'я. Напр., у Галичині поширений вираз «віддаватися», цебто заміж виходити, явно нехристиянський. Подібні вирази часом знаходимо і в Східній Україні: Живіть, поки моя Марта віддасться (Марко Вовчок І. 393). Пор.: Дівка на відданні.
Наша фразеологія, як я вище не раз уже підкреслював, дуже часто уосібнена, а це тхне поганством, напр., дощ іде, сонце заходить, вітер лютує й т. ін. Замінити цього християнство не змогло.
Є в нас одна цікава форма, що постала під впливом дохристиянських вірувань, — це безпідметові речення на
Напр. у «Землі» 1901 р. Ольги Кобилянської: Мову йому відібрало. Зараз по Похоронах кинуло її в гарячку, а відтак мучило-мучило. Руки й ноги йому покривило. У них відвагу відібрало. У Нечуя Левицького: Нічого не бачила й не чула, — неначе в мене одібрало очі й вуха І. 348.
Є в нашій мові слова, що суперечать християн, поведенню, — постали вони здавна. Напр. «одібрати» — вернути позичене: Одібрала борг (християнське: Вернула борг, віддала борг). Або: Іди і сапу відбери.
Такий вислів й таке значення слова «в і д б ер и» — поганське, а не християнське.
Наша українська мова, як я вже не раз підкреслював тут, багато має такого, що постало ще за дохристиянського часу. На жаль, з такого погляду мова наша ще не вивчена. Див. відповідні слова у Покажчику.
2. Кволе поширення Християнства в північній Русі
Ось через усе це хоч стародавні боги потроху й заникали, але не зникали безслідно: народ їхні якості помалу переносив на нові Божества. Не зникали, як ми бачили, й старі Свята: їх поєднано з новими. Духовенство на початку спокійно й розсудливо не виганяло старого безслідно, але поєднувало старе з новим, — це давало родючий ґрунт легшого поширення Християнства/ але разом з тим це стало й причиною двюєвір'я. Духовенство пильнувало на початку заохочувати й не відстрашувати народу від Нової. Віри, тому педагогічне головне з старої віри приспособлювало під нове, поєднуючи їх, і полишаючи часові зробити своє: На жаль, час показав, що старе було дуже міцнеу і вперто трималося й далі.
Історичні пам'ятки показують, що Християнство легше защіплювалося на півдні Русі, але на півночі її, в землях Новгородській, Ростовській й ін., воно сприймалося дуже неохоче й дуже поволі, і народ часом і збройне боронив свою стару віру. Волхви тут сильно бунтували народ проти Нової Віри. В Ростові та в його околицях стояли ідоли, і народ їм молився ще дуже довго, і тільки аж четвертий Єпископ Ростовський Ісайя (1077–1089) відважився поскидати їх по головніших містах. В половині XII віку в'ятичі вбили свого хрестителя, Києво-Печерського ченця Кукшу (11113 р.), що проповідував їм на р. Оці.
Про кволе поширення Християнства в деяких сторонах давньої Московії російський письменник І. Наживин у своєму романі «Кремль» 1932 р. ст. 4 пише таке: «Наши историки знают, но не дѣлают из этого выводов, что Мценск, находившійся от Москвы всего в 300 верстах, был обращен в «Христіянство» только в XV вѣкѣ, при чем для этой цели были развернуты крупныя воинскія силы. Только в середині XVII вѣка было запрещено правительством праздновать Ярилѣ в богоспасаемом градѣ Воронежѣ».
Дохристіянські вірування обняли міцно ввесь світ, і глибоко ввійшли в нього, і ще й сьогодні держаться міцно. Проф. Д. Шестаков написав цінну працю: «Изслѣвдованія в области греческих народных сказаній о Святих» (Варшава, 1910 рік, 268 ст.). Це поважна праця про двоєвірство в Греції, яка багато сприйняла від поганських часів. А з Греції це двоєвірство широко сунуло по всьому світу, а в тому й до нас, в Україну.[244]
Разячі приклади двоєвірства знаємо вже з давніх часів. Був у нас (і в південних слов'ян) звичай під час празників добре пити, а до чарки виголошувати церковні Тропарі.. Цих Тропарів виголошувано аж надто багато, до кожної чарки окремий, і такий празник уважався належним. Тому й появилося «Слово про тропарні чарки» десь XII віку.[245]
Це Слово дозволяє тільки три Тропарі: «В часі бенкету говорити тільки три Тропарі чаркам. Перед початком обіду славиться Христос, Бог наш, перед закінченням прославляється Діва Марія, що породила Христа Бога, третя чарка князя. А більше не велимо. Коли й співані в Церкві при тверезому розумі не родять плачу, то Тропарі, виголошувані в часі пиття, родять не плач, а гріх і муку. Говорити в час бенкету багато
