все своє обійстя й усю худобу. В церковному ритуалі обкаджуються всі речі, дім, колодязь, поля, домові забудовання, стадо й т. ін. Великодня посвячена сіль сильно допомагає домовій скотині, тому її підмішують до їжі їй. Кістки від великоднього освяченого м'яса допомагають на біль зубів та на пухлину.
7. Сила Хреста
Хресне Знамення, як охоронна сила, набуло в народньому житті великого і, часом, дивного застосування. Воно широко ввійшло до старих обрядів і вірувань; так, треба конче хреститися, коли! гримить, а особливо вперше. Побачивши вперше місяця новика, треба перехреститися, щоб щастило цілий місяць. При запалюванні світла ввечері треба конче перехреститися, бо до хати входить бог вогню. Пивши воду, перехрестись, а то нечисть влізе тобі до нутра з водою. Коли починається цілий буханець, то перше, ніж його різати, треба його тричі перехрестити зо споду ножем, а тоді вже різати, Лізучи в воду, перехрестись, а то водяник утопить тебе. Так само перехрестися, входячи в ліс, щоб полісун не причепився й не збив тебе з дороги. Падає вночі зоря з Неба, перехрестися, бо то людина померла. Коли позіхаєш, перехрестися, щоб ротом не влізла в тебе нечиста сила; перехрестися також, коли чхаєш, щоб на здоров'я було, бо чхання може бути й до пристріту. Робиш заговора — перехрестися на початку й кінці його, й т. ін., — силу Хреста народ уживає при кожній потребі в житті.
Нечиста сила особливо розгулює вночі й любить знущатися над заснулим, а тому, клавшися спати, обхрещують всі вікна, двері й усі кути, і проказують: «Хрест у головах, хрест у ногах, на хресп лягаю й хрестом укриваюся». А до цього додаються й різні Молитви про охорону родини та худоби, напр.: «Поможи, Боже, цю ніч без усякої слабости переночувати, і завтрашньої днинки діждати, та в щасті, в спокої, веселим і здоровим, ЇЇ в мирі переднювати. Нехай людська й наша худібка буде здорова».[263] Дітей на сон хрестить мати.
Звичайно хрестяться перед і по всякій праці, перед і по їді, але за їдою весільною не хрестяться, «Весілля не Похорон» (але це не скрізь).
Про силу Хреста в Початковому Літопису під 1068-м роком читаємо: «Велика сила Хреста: Хрестом перемагаються сили бісовські, Хрестом Господь помагає князям у боях, захищені Хрестом вірнії люди перемагають супротивних супостатів. Хрестом скоро рятуються в напасті, хто з Вірою його призиває. Нічого біси не бояться, крім Хреста. Коли від бісів находить Мана, треба перехрестити лице Хрестом, і вони проганяються».
Значення Хреста в людському житті глибоко висловлене в оцій церковній Стихирі: «Крест — хранитель всій вселенній, Крест — красота церковная, Крест — царем держава (сила), Крест — вірним: утвержденіє, Крест — Анголам слава і демонам язва». Це останнє: Хрест — демонам язва, глибоко ввійшло в наше народне життя. В Требнику містяться Чини: Чин Благословенія і Освященія новосооруженного Креста», і «Благословеніє Креста к ношенію на персах», а в них навчається: «Крест — от всіх діавольских козней ізбава, прогнаніє і отраженіє всіх козней, навітов же і прилогов діавольских». Хрест має силу «к прогнанію і разоренію всякія діавольскія козні». Тому в нас така поширена приповідка: «Боїться, як чорт Хреста».
Схід позостався в повній пошані, як і за дохристиянського часу: завжди моляться, обернувшись лицем на Схід; Храми ставлять Вівтарем на Схід; мерця ховають так, щоб дивився на Схід; помазання Єлеєм нового дому починається зо східньої стіни, і т. ін. Коли якась треба виконується на дворі, напр., Чин Благословення нового колодязя, всі стають обличчям на Схід. Див. у Покажчику Схід.
8. Побільшена пошана Святині
Ознак двоєвір'я серед українського народу, як і серед інших слов'янських і неслов'янських народів, надзвичайно багато, — я їх вище вже подавав у всій цій праці. Серед народу російського ознак цих значно більше, як серед нашого; дослідники знаходять у віруваннях московитів навіть у XVII віці дуже багато живого поганства.[264]
Наприклад, у Московії ще в XVI–XVII віках сильно була поширена віра тільки в свої Ікони; парафіяни приносили й ставили в Церкві свої Ікони, і молилися тільки їм.[265]
Про це саме пише й І. Ф. Наживин: Московські селяни «одобряли больше старинныя, черныя, домашнія, й даже на далекій погост в Церковь носили они из дому этих своих собственных богов й им там й молились. Другіе же пред такими богами й шапок не снимали: то боги не наши й не приходскіе, — пренебрежительно говорили они, — а не то Микулины, не то Яфимовы». [266]
Додамо тут, що назва Ікон «богами» дуже поширена по всьому Сходові, почасти і серед українців. І, справді, до своїх Ікон сильно звикають, особливо до тих, що переходять по наслідству від дідів-праді-дів, і вони стають домовою Святинею. Але це не обоження, а тільки пошана.
Ілля Киріяк у своїй повісті «Сини землі» про Ікони пише таке: «Образами Святих Угодників стіни Церкви (в Канаді, наслідуючи Галичину) вкриті були. Кожнісінька родина в Громаді мала там свого Святого, як защитника від лежі довгої й від смерті наглої та несподіваної».[267]
В Росії сильно був поширений і тепер ще не вивівся звичай давати й брати Молитву в шапку, коли Священик не може прибути до хати. Той же І. Наживин розповідає, як «Батюшка смиловался, й Молитву в шапку наговорил» для хворої жінки, за чим здалека прийшов її чоловік. Вернувшися додому, де лежала хвора, чоловік цей «снова истово помолился на закоптѣлыя доски Богов й, подойдя мягкими, скорыми шагами к больной, опрокинул над ней рваную шапку свою, й как бы вытряс на нее (хвору) из шапки ту Молитву, которую наговорил туда Поп».[268]
Деякі дослідники з цього власне звичаю виводять спосіб приймати єпископське Благословення в зложені жменею руки, приймати його конче окремо, особисто для себе, а не задовольнитися Благословленням загальним. Сюди належить і загальна віра» що перше Благословення Єпископа, зараз по його Висвяченні, особливо благодійне, тому треба конче його взяти, і Єпископ мусить його давати, хоч би це продовжувалося й п'ять годин підряд…
Серед російського народу склалося дуже багато поговірок про двоєвір'я, як про лицемір'я, що переходило й до України. Так, письменник Г. Данилевський подає такі приказки: Всяк крестится, да не всяк молится. Иной две Обедни слушает, да й по две души кушает. Спереди блажен муж, а сзади — вскую шаташася язьщы. Читают: да будет Воля Твоя, а думают: кабы то моя! Смирны духом, та горды брюхом.[269]
Таких приповідок про двоєвір'я повно й серед нашого народу. Так, у збірнику В. Плавюка знаходимо: Як прийде біда, не поможе й свячена вода 18. Має Бога на язиці, а дідька в зубах 22. І Богові свічка, й чортові огарок 22. Богом свідчиться, а чорта за хвіст держиться 95. І з Попом добра мова, але й з чортом можна прийти до слова 135. Святим ноги цілує, а людей мордує 144. Бога молить, а хлопа неволить 205. В середу постила, а кобилу вкрала 297, і т. ін. Звичайно, це свідчить' тільки про двоєвір'я й фарисейство окремих осіб, а не всього народу і не Церкви.
Стародавні вірування, оповідання й перекази помішалися з Християнством, і склали т. зв. апокрифи. У нас апокрифічна література дуже багата, а ще багатіша ця література народня не писана, пор. видання Ів. Франка та Вол. Гнатюка, і ін. Власне в апокрифах за християнського часу продовжувались дохристиянські вірування, що бачимо на кожному кроці, пор. хоча б подвійних Святих: Іллю, Юрія, Власія канонічних і неканонічних.
