весільному ритуалі. У збірнику В. Плавюка 124 знаходимо стародавню приказку: Бери жінку з близька, а крадь здалека. Щодо умикання, то треба зазначити, що воно було широко знане й іншим народам.
Умичка відома і давнім народам юдеям, — як свідчить Біблія, веніяминівці хапали собі жінок на танцях у Шіло (Судді 21. 21).
Стародавню умичку в нас замінило ходіння жениха за дівчиною, а пізніше стали приводити дівчину до жениха. Звідси в нас і в мові постали дві формі: узяти дівчину заміж і віддати дівчину заміж (Ключевський І. 141–142).
Умйчка за кн. Ярослава ще була, бо його Церковний Устав згадує її, — забороняє її й накладає кару за неї.
Ще в давнину були в нас окремі організації молоді, — це парубоцькі чи дівоцькі товариства, в яких гуртувалася молодь, що готувалася до побранняя.[296] З бігом часу товариства ці повиводилися, — полишилися тільки уламки їх, це досвітки й ін. Але розрізняємо: Вечорниці — збори хлопців і дівчат увечері до півночі, а збори до світання — це де світки (до світу). Такі збори в літі — це
Дослідники підкреслюють, ніби в нас у глибоку давнину було тимчасове вільне співжиття молоді ще до весілля, це шлюб на спробу, добре відомий і інший народам.[297] Остатки цього бачать у тому, що в разі потреби, молодого «в коморі» замінює старший дружко й тепер (адельфогамія).
Вдавнину звичайно жінку брали з іншого роду (ексогамія), але це рано в нас змінилося, — стали брати з роду свого (ендогамія); ось чому й тепер навіть дошлюбний зв'язок дівчини з хлопцем з свого села не такий соромливий, як з чужим.
У нашого народу говориться, що Божий і людський Закон наказує наділяти, чим є змога, своїх дітей, коли вони паруються. Крім слова «віно», є в нас ще й слово «придане», — що придається доньці на нове її господарство.
Богинею й богом супружжя в нас були Лада й Ладо. В глибоку давнину обряд побрання відбувався біля води або під великим деревом; відгомоном цього було, може, зарядження Степана Разина (1671 р.), коли він позакривав церкви на Дону, вінчати молодих під вербою.[298] Побрання молодих справлялося дуже бучно; Київський Митрополит Іоан II (1089 р.), свідчить, що в його пастві «поімають жени своя с плясаньєм, і гуденьєм, і плесканьєм». І так справді було: побрання справлялося гучно й весело (весело з підпитку), чому це побрання віддавна й одержало в нас назву «Весілля». Пізніш, десь у віці XVI, коли в Церкві молоді стали присягати одне одному на досмертну вірність та любов, побрання стало зватися «Ш л ю б», цебто присяга.[299]Є ще стародавній український термін «віддаватися», «віддавання», «відданиця» (донька, що має заміж іти), що може свідчать про умичку; вони більше відомі тільки в західноукраїнських говорах, і безумовно дохристиянського походження.
Часті вирази в нас: віддати, взяти, брати (з доданням «заміж» або без нього). У Бориса Грінченка: «Брат оддавав дочку», «Сьогодні прийде дядько, то я йому скажу, що тебе братиму» (Твори, вид. 1963 р. ст. 469, 500). Ці «оддавав», «братиму» ще пахнуть умиканням.
Серед жінок багато було сміливих і відважних. Грецький історик оповідає, що в війську князя Святослава (972) було багато жінок, по-чоловічому одягнених і узброєних. У війні з греками вони завзято билися (Аркас 18).
Чесність дівчини («вінок») глибоко бережеться в родині. Мало цього, за чесність дівчини заступається і все парубоцтво села. Удавнину сильно розвинене було т. зв. побратимство, — дівчина, особливо сирота, обирала собі побратима-оборонця, і вони двоє присягали в Церкві на вірність їхньої дружби. У Требнику є й Чин побратимства.
Коли дівчина провинилася й стала непутящою, її тяжко карали. П. Мирний в оповіданні «Нечесна» (т. Й. 365) подає: «Вона непутня виходила заміж. Пан і люди присудили обстригти її, обмазати дьогтем і обтикати пір'ям, — і так водили голу по селу».
Насильне обстригання дівчини, що втратила вінка, сильно було поширене в Україні. Така дівчина звалася «стриг а» або «покритка», бо їй ще й заборонялося ходити з відкритим волоссям, І вона обов'язана була покривати голову хусткою.
Коли про дівчину піде слава, що вона втратила | вінка, то парубки вимастять ворота до її двору дьогтем чи смолою, Ів. Нечуй-Левицький в «Бурлачці» 264 пише: «Уранці всі побачили, що панські ворота вимазані дьогтем, а на воротях стремить на палиці сніпок».
Усе це, про велику публічну кару покритці від Громади й Церкви описує той же письменник докладно (т. І. 299–300, вид. «Руська письм.», Львів).
Звичай водити публічно по селу дівчат чи жінок легкої поведінки частий був у старовину і з Европі (див. «Кармен» 28).
Коли дівчина вкрала що, то її так само стригли. Пор. у Т. Шевченка:
А то бувало, що злодійку водили по селу з музиками («Микола Джеря» Нечуя-Левицького І. 44).
Українські жінки завжди цокотухи, люблять говорити без кінця та ще й з уживанням рухів рук. М. Вовчок т. II. 84 в одному реченні глибоко це описала: «Цокотали дві молодиці, розходились і знов сходились, та все махали руками, наче горох молотили».
8. На війні і вдома
«Спокійна й тиха» вдача слов'ян мирного часу мінялася не до пізнання під час війни. Вони завжди були хоробрі й завзяті вояки. Сусіди слов'ян, греки, німці, а також араби, багато пишуть про велику жорстокість слов'ян на війні, але ці свідчення, безумовно, перебільшені, та, зрештою, всі жорстокі на війні, навіть за християнського часу, і певне вони описують слов'ян приграничних, що мусіли сильно боронитися. Слов'яни технічно були мало підготовлені до війни, готові були більше до війни оборонної, чому й мусіли брати ворога на різні військові хитрощі, як про це свідчать деякі письменники. Маврикій докладно розповідає про різні військові хитрощі слов'ян, напр., що вони легко й довго трималися в воді, з очеретинкою в роті, а ворог приймав це за звичайний очерет, і т. ін.
Військову хоробрість наших предків значно збільшувало ще й їхнє вірування, що полонені будуть служити ворогові й на тому світі, чому вони не здавалися в полон. В «Слові о полку Ігореві» князь Ігор, коли побачив затьму сонця (1 травня 1185-го року), що віщувала йому лихо, а може й полон, промовляв до своїх вояків: «Братіє і дружино, — луце (лучче) ж би потяту бити, неже полонену бити».
Багато маємо різних свідчень, що наші предки були завжди роботящі, про що склалося чимало й приповідок, напр.: Гріх дармувати. Раз дале слово — закон, і ламати його не вільно, а хто зламає, того жде кара на цьому світі й на тому.
Вивчення дохристиянських вірувань
