регулювати. Безперестанку розтрачуючи його, паралельно з цим людина постійно, за допомогою свідомості, відтворює відрегульований час. Це — незвична робота. Тож не дивно, коли кажуть, що мозок витрачає сорок відсотків енергії тіла.
«Чи справді мій спогад з того часу, коли мені було півтора або насилу два роки, — це те, що я бачив очима?» — часто міркував Тенґо. Картину того, як мати, в спідній білизні, дає ссати груди чоловікові, що не був його батьком, її рука обіймає тіло того чоловіка. Хіба може півторарічне або дворічне маля розрізняти так докладно? Хіба може так виразно запам'ятати подібні дрібниці? Може, все це — фальшивий спогад, який він згодом придумав для самозахисту?
І таке не виключено. Аби довести, що його теперішній батько не є його біологічним батьком, мозок Тенґо в певний момент витворив у підсвідомості спогад про іншого чоловіка, справжнього можливого батька. І намагався вилучити теперішнього батька з тісної кревної спорідненості. Створивши в пам'яті матір, яка мала б десь усе ще жити, й гіпотетичного справжнього батька, він намагався поставити нові двері у своє задушливе, обмежене життя.
А проте цей спогад супроводжувався свіжим, реальним відчуттям, з вагою, запахом, глибиною. І приліпився до його свідомості з неймовірною цупкістю, як устриці до корабля, непридатного до плавання. Ні струсити, ні змити, ні зірвати його Тенґо не міг. Він ніяк не міг уявити собі, що цей спогад — проста підробка, витворена свідомістю на власну потребу. Як для підробки він був занадто реальним і сильним.
Тенґо вирішив уважати цей спогад правдивим.
Будучи немовлям, Тенґо бачив цю картину й, напевне, боявся. Належні йому груди ссе якийсь інший чоловік. Здавалось, хтось, більший і сильніший за нього, виштовхнув його, нехай навіть тимчасово, з материного мозку. Існуванню його, слабого, загрожувала реальна небезпека. Можливо, саме тоді той первісний страх різко закарбувався в пам'яті, як на фотопапері.
І от спогад про той страх у несподівану мить воскресав і нападав на нього зливою, призводячи до стану, схожого на паніку. Він говорив йому, нагадував: «Хоч би куди ти поїхав, хоч би що робив, але від цієї зливи не зможеш утекти. Цей спогад намагається визначити тебе як людину, впорядкувати твоє життя і провести до
І тоді раптом Тенґо подумав: «Можливо, тоді, коли я вийняв з пральної машини піжаму, яку надягала Фукаері, й нюхав її, я шукав материного запаху». Так йому здавалося. Та чому це він мусить шукати материного образу в запахові сімнадцятирічної дівчини? Адже його можна знайти десь-інде. Наприклад, у тілі заміжньої подруги.
Його заміжня подруга, старша від нього на десять років, мала великі, гарної форми груди, схожі на материні з його спогаду. Білий бюстгальтер їй пасував. Але чомусь у ній Тенґо не шукав образу матері. Запахом її тіла не цікавився. По суті, вона витискала з нього щотижневу порцію статевої жаги. І він (майже у всіх випадках) міг задовольнити її пристрасть. Звісно, це було велике досягнення. Але в їхніх стосунках ніщо інше не мало глибокого значення.
Здебільшого під час любощів вона була лідером. Майже нічого не думаючи, Тенґо поводився так, як вона підказувала. Не мав потреби щось вибирати або вирішувати. До нього ставилися тільки дві вимоги: перебувати в ерекційному стані й кінчати у відповідний момент. «Ще ні, ще трохи потерпи», — казала вона, і Тенґо терпів. «Уже! Швидше…» — шептала вона на вухо, і саме тоді він енергійно виконував наказ. За це вона його хвалила. Ніжно погладжуючи щоку, промовляла: «Тенґо-кун, ти чудовий!». Він гордився своєю вродженою точністю. Так само точно розставляв у реченні розділові знаки й знаходив найкоротший спосіб розв'язання математичної задачі. З молодшою за нього дівчиною все складалося по-іншому. Від початку до кінця Тенґо мусив думати, вибирати й вирішувати. І це ускладнювало його становище. На його плечі лягала відповідальність. Тоді йому здавалося, ніби він керує невеликим судном, що опинилося в бурхливому морі. Мусив тримати в руках стерно, перевіряти стан вітрил і пам'ятати про атмосферний тиск і напрям вітру. Мусив дотримуватися дисципліни, щоб підтримувати довіру до себе членів команди. Дрібна помилка й необережний рух могли призвести до трагедії. Такий секс більше був схожий на виконання службового обов'язку. Унаслідок цього від напруження він невчасно кінчав або в потрібний час недоречно розслаблявся. І через це дедалі більше сумнівався в собі.
А от із заміжньою подругою подібні огріхи не траплялися. Вона високо оцінювала його статеву потенцію. Постійно хвалила й підбадьорювала. І тільки одного разу Тенґо передчасно скінчив, а тому вона перестала одягати білу спідню білизну.
І цього дня на ній була чорна білизна. Після орального сексу вона досхочу насолоджувалася твердістю його прутня і м'якістю яєчок. Тенґо бачив, як рухаються її груди в чорному мережаному бюстгальтері, й, щоб передчасно не скінчити, заплющивши очі, згадав про гіляків.
«Суду в них немає, і вони не знають, що таке правосуддя. Як їм важко зрозуміти нас, видно хоч би з того, що вони досі не розуміють повністю призначення доріг. Навіть там, де вже прокладено дороги, вони все ще подорожують тайгою. Часто доводиться бачити, як вони, їхні сім'ї й собаки вервечкою пробиваються трясовинням біля самої дороги».
Тенґо уявив собі картину того, як гіляки у грубому одязі, разом із собаками та жінками йдуть вервечкою, мовчки, густим лісом уздовж дороги. Серед їхніх понять часу, простору й можливості не існувало дороги. Мабуть, повільна ходьба густим лісом, навіть незручна, виразніше утверджувала сенс їхньому існуванню, ніж пересування дорогою.
«Бідолашні гіляки», — казала Фукаері.
Тенґо згадав її сонне обличчя. Вона спала у завеликій для неї його піжамі з підкоченими рукавами й подолом. Він витягнув піжаму з пральної машини й, приклавши до носа, нюхав.
«Про це не треба згадувати», — опам'ятавшись, подумав Тенґо. Але вже було пізно.
Він скінчив орально кілька разів. Подруга спустилася з ліжка і зайшла у ванну кімнату, звідки було чути, як вона полоще рот під краном. Потім, ніби нічого й не сталося, повернулася в ліжко.
— Вибач, — сказав Тенґо.
— Не міг витримати? — спитала вона. І погладила пальцем його ніс. — Усе добре. Тобі було приємно?
— Дуже, — відповів він. — Трохи пізніше, гадаю, знову зможу.
— Чекаю з нетерпінням, — сказала вона й притулилася щокою до його голих грудей. Заплющивши очі, зовсім не ворушилася, її спокійний подих Тенґо відчував сосками.
— А знаєш, про що я завжди думаю, коли дивлюсь на твої груди? — спитала вона.
— Не знаю.
— Про замкову браму з фільмів Акіри Куросави.
— Про замкову браму… — гладячи її спину, повторив Тенґо.
— У таких старих чорно-білих фільмах, як «Трон у крові» або «Три негідники в прихованій фортеці», можна побачити високу, здоровенну замкову браму, повністю оббиту чимось подібним до великих цвяхів. Я завжди її згадую. Міцну, товсту.
— Та це не цвяхи, — заперечив Тенґо.
— Ну, я цього не помітила, — сказала вона.
На другий тиждень після виходу окремою книжкою «Повітряна личинка» Фукаері стала бестселером, а на третій — опинилася на першому місці серед літературних видань. За допомогою кількох газет, які лежали в учительській підготовчої школи, Тенґо простежив за процесом, як ця книжка досягла такого успіху. В газетах двічі з'явилися її реклама. У рекламі, поряд із зображенням обкладинки, містилося маленьке фото Фукаері у добре знайомому тісному тонкому літньому светрі, з привабливою формою грудей (мабуть, її зняли під час прес-конференції). Пряме, довге, до самих плечей, волосся, пара чорних загадкових зіниць, спрямованих на глядача. Здавалось, ніби крізь об'єктив фотоапарата вона відверто дивиться на щось (чого, звичайно, сама не усвідомлювала), що ховається в душі людини. Нейтрально, але приязно. Впевнений погляд цієї сімнадцятирічної дівчини не лише обеззброював глядача, але й бентежив. Напевне, траплялося немало людей, які, побачивши маленьке чорно-біле фото, подумали, чи не варто купити її книжку.
Через кілька днів після випуску в продаж «Повітряної личинки» Комацу прислав поштою два примірники, але Тенґо їх навіть не розгорнув. Хоча надрукований текст, написаний його рукою, вперше вийшов у вигляді окремої книжки, Тенґо не хотів його читати. Навіть не мав бажання просто пробігти очима.
