КРАПКИ ПРОКИНУЛАСЬ ПОМ'ЯТА КОМА НЕНАЧЕ ПО МЕНІ ПРОЇХАВ ТРАКТОР ЗНАК ОКЛИКУ НЕХАЙ ТЕБЕ БЕРЕЖЕ МІЙ ТАЛІСМАН КОМА ТОБТО ЗАЯЧИЙ ХВІСТ
МОНІКА».
— Ну, не дурна дівчина? — палав гнівом Кукса. — Так ганьбити мене перед товаришами. Я вже і те й се, вмовляв, закликав до стриманості — ніщо не помагає. Порадь, да Гама, — ти ж у нас мудрий! — як її вгомонити.
— А ти цього хочеш?
— Та так собі… Взагалі — хочу! — зізнався він.
— Тоді напиши, що рейс скоротили і ми незабаром повернемось — вона й перестане засипати тебе своїми «котями» й «котьками».
— Це — ідея! — зрадів Сашко. — Дякую щиро.
Поки штурман щось вимірював на карті, Кукса подався в радіорубку.
— Куди це твій друг так прудко побіг? — запитав Юрко Ступа, принісши нам останнє показання ехолота.
— Водички попити, — злукавив я, — Спрага мучить.
Сашко скоро й вернувся.
— Все о'кей! — підморгнув значливо.
Ось вона, та крайність! — подумав я. Уважні до нас — нам не подобається. Але ж і байдужість не краще — вона гнітить і непокоїть.
І я згадав Наташу… Ех, Наталко-полтавко, ну що я тобі поганого зробив, що ти на жодну з моїх радіограм не відповідаєш? Сама знаєш, як тяжко в морі очікувати вістей. Тож не мовчи, злюко, відгукнись!
Мені страшенно захотілося з нею поговорити.
День за днем в океані, далеко від рідного берега — не зчувсь, як переповнився журбою. Ворухнулося в мені доведене до крайності відчуття, що кожна мить, прожита на чужині, — безцільна й гірка, а час, загальмований і уповільнений, не плине — повзе, мов черепаха.
Особисто я щоразу жду не діждуся, коли сонце, виткнувшись із моря, нарешті перейде небокруг і, згасаючи, знову шубовсне у воду.
Та й взагалі, сам собі я незрозумілий. Ну, хіба не дивно? Дорожу не сьогоднішнім, а тим, що було. Безкінечно гортаю в думках сторінки минулого.
Пам'ять моя — мов екран локатора: все до дрібниць відбиває… Ось село над ставками. В поле між осокорів виривається гінка дорога. Левади. Косогір.
Там колись малим я пас корів. Мати, бувало, кличе вечеряти. А з димарів над хатою та понад городами в'ється, зливаючись із степовим присмерком, гіркуватий, пропахлий вишняками дим. Одна лиш згадка про це солодкою мукою ятрить серце.
Там, у тиші степів, споглядаючи, як ген на видноколі мчать хмарини, я часто мріяв про диво-кораблі, про вітрила, що понесуть мене далеко-далеко над спіненими хвилями.
Море… Воно уявлялося прекрасним.
А потім була перша зустріч з ним. Душу мою сповило ласкою, напоїло приворотним зіллям.
Руді, заіржавілі троси, вичовгана сотнями підошов палуба; полускані, биті штормами борти… Працюєш, стараєшся, доглядаючи й леліючи корабель, потім гульк: наступного дня те саме — боцман наказує підмітати палуби, оббивати іржу, суричити й фарбувати. Кінця-краю немає роботі.
А все ж я твердо переконаний: море нас завжди чекає. Звичайно, не білоручок — трударів, бо кораблям без нас аж ніяк не обійтися.
Зустрівшись та як слід познайомившись із морем, я одначе не розчарувався й не відступив од нього.
…Згадався перший рейс, плавання до полінезійських архіпелагів, вахти під подувом пасату, просто неба, коли щогли, здавалося, торкаються зір — такі ті зорі низькі та пишні. Мелодія розгойданих вітром снастей, ритм хвиль, міднодзвонний голос ринди, що відлічує вахтові години. І вдари мого невситного, відкритого життю серця. Усе злилося воєдино: море — в мені, і я в кожній його краплині.
Свинар Мотовило — цур йому! — таки слушно зауважив, що навіть катастрофа, в якій ми опинилися, плаваючи на «Буревіснику», не посварила мене з морем.
Ну, а як же інакше — хтось же та повинен долати і бурі, й ці загадкові, незвідані глибини.
І я морячу. І хоч рейси не прогулянка й не відпочинок — щасливий. Це ж ми, а отже і я, кинули виклик Нептунові… Ненажерливий, злий дідуган! Він постійно вимагає жертв: щороку на морі гинуть десятки тисяч людей. Хто з нас на черзі, невідомо. Та ми й не думаємо про це.
Ми поспішали, відгукнувшись на сигнал біди, але «Оріон» потонув. Потім уже стало відомо — про це розповіли наші акванавти, — що він завис на краю безодні.
…Схили стрімких, безмовних скель, якими з боку відкритого моря обросла підводна банка, були схожі на велетенську, поставлену майже прямовисно, драбину.
Уступ за уступом усіяні кораловим кришивом сходини вели вниз, у вічну темряву й морок, куди ніколи не проникає світло.
Над вузькою, щербатою терасою, нахилений під сорокаградусним кутом, звисав гранітний карниз. Він нагадував роззявлену пащу крокодила… І джунглі морської трави та водорослин, і хижо вишкірені ікла скель — справжня пастка, в якій, не зрозуміло чого і як, опинився «Оріон».
Усе це підводне громаддя було відрогами банки, її західним закінченням, за яким починалася прірва.
— Зараз я тобі, Васько, намалюю контури всієї Корони, — зголосився Ступа.
На зворотнім боці стрічки ехограми Юрій накреслив підводну частину мілини.
Ось що являла собою та банка: пласка, покрита водою багатокілометрова твердь — конус, у якого ніби хто зрізав вершину.
Коли ми сюди прийшли, рятувальні роботи вже почалися. Під воду раз у раз вирушали аквалангісти, вздовж і впоперек сновигали пошукові кораблі, гідролокатором та магнітометром промацуючи дно. Але — все марно: «Оріон» зник безслідно. І всі ті мудрі прилади, винайдені, щоб розшукувати затонулі предмети, не могли його зафіксувати.
Тоді-то й вийшов на арену наш «Садко».
Сповістивши про свій намір усім кораблям, Гордій Гордійовий довго радився з начальником експедиції.
— Можна починати, — дав згоду Гліб Семенович.
— Підготуватися до спуску!
На палубі з'явився боцман із боцманенятами — хлопцями з робочої бригади.
— Тезку, слухай сюди! — підкравшись іззаду, смиконув мене за рукав Окань. — Настає історична мить — мої друзі вирушають до Нептуна.
— як завжди, віршованою скоромовкою закінчив він.
З містка було видно частину корми й те, як акванавти, Кім і Данило, закривають за собою кришку вхідного люка.
Це був невеликий підводний човен, інакше — пірнаюче блюдце, здатне занурюватися на двокілометрову глибину і рухатися без сторонньої допомоги. Його безпосереднє призначення — підстраховка та зв'язок із основним розвідником океану — батискафом, що міг долати незрівнянно більші глибини. Використовувалось блюдце і для попередньої розвідки, а також на випадок аварійної ситуації.
НЕЗАКІНЧЕНИЙ ПОРТРЕТ
Мов поклик із забуття — Гондвана! Правічна казка, невиспівана пісня…
«А може, то була колиска невідомої нам цивілізації,» — подумав я. Минали тисячоліття, спливали
