Вони були невтомні. Випереджаючи корабель, робили довкруг розлогі витки, і райдуги бризок, підняті ними, спалахували над водою.
Віражі ставали дедалі сміливіші й карколомніші — дельфіни так розхоробрились, що майже впритул підпливали до «Садка», і ненароком здалося: глузують, зиркаючи на нас своїми насмішкуватими очима.
— А що я тобі казав? — звернувся до товариша Кім. — У квадраті «X», коли блюдце наближалося до «Оріона», двоє схожих на цих дельфінів заглядали до мене в ілюмінатор. І, віриш, я перехопив їхній осмислений погляд — тварини потішалися з нашої неповороткості. Так, вони були наділені людським розумом і, на мою думку, добре видресированими пущені в океан. Ким і з якою метою — не зрозуміло.
— Ти останнім часом, Кіме, багато читав усілякої фантастичної літератури. Не приховуй — зізнайся: траплялася тобі книжка про розумних дельфінів і ще розумніших восьминогів? — запитав його Данило.
І Кім у відповідь, як справжній читець-декламатор, виразно процитував:
«Банькаті очі спрута дивилися Довбні просто в душу. Навіть погляд людини, подумав учений, не може бути таким проникливим.
— Ти знаєш, де подівся лічильник біострумів Грейдера-Дмухановського?
— Не няю, — відповів восьминіг.
— А хто в океанарії притопив лаборантку Зіну?
— Няю! Няю!
— Молодець, друже! Ти — істинний октопус сапієнс, тобто розумний спрут.
— Пардон, професоре, се ля ві — азінус азінум фрікат. Кі вівра вера! — натхненно відказав восьминіг, що французькою і на латині означало: «Даруйте, професоре, таке життя — дурень дурня вихваляє. Поживемо — побачимо!»
Усі ми голосно розсміялися.
— Ось тобі й розгадка! — мовив Данило. — Дякуючи нестримній фантазії та ще подібним творам, ми ладні приписати тваринам казна-які інтелектуальні здібності.
— Я, між іншим, читав, як один дельфін говорив віршами, правда, білими, — докинув Окань.
— Ну, білими можу і я, — відповів Данило. — Для цього не треба бути ні поетом, ні брюнетом, ба навіть дельфіном: бурмочи собі, що на душу спаде, та вдавай, ніби то творче осяяння і ти шаман- ясновидець!
— Цікаво… — задумливо обізвався Окань. — Хоч я й сам не зовсім визнаю вірші без рим, а проте таку нищівну критику верлібрів стрічаю вперше. І це для мене вдар — я ж розпочав (уже написано половину) поему білими віршами про своїх земляків-одеситів із «Кашалота». Доведеться від неї відмовитися.
Так у зіткненні з життям, подумав я, шліфується поетичний геній. І сам себе втішив: добре, що я не куплетист і ніколи не писав віршів, хоч і люблю їх дуже.
«СЛІДИ» СТАРОДАВНЬОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Тому, хто бачив тропічні світанки, уже не забути їхніх чарів… Зорі, жевріючи, гаснуть. Гроно Південного Хреста вицвіло, зблідло. Недавно ще похмурі й темні, хмари, освітлені на сході, стають рожевими, кармінними. Потім спалахують пурпуром — переливаються, горять.
Приколисаний від краю до краю океан — тихий, небо високе, погідне — так, немовби ця тиша одвічна, ніколи не вибухає бурями.
Хоча й розвиднілося, на палубі ні душі — морські блукачі сплять. Їм сняться щасливі сни. І лише ми, четверо матросів, пересилюючи втому, ще з півночі пораємось у задушливому трюмі: не пізніше як о дев'ятій ранку батискаф, готовий до занурення, повинен бути за бортом.
Боцман контролює кожний наш крок, стежить за кожним порухом — помилитися не маємо права; від наших дій зараз залежить доля підводного апарата.
Поступово на судні гамірнішає.
Не встигли пробити склянки, як із кают та палубних наметів — помешкання багатьох із нас — виходять усюдисущі споглядальники.
Ось із металевого черева «Садка», де постійно гул і двигтіння, піднімаються підвахтові машиністи. Владика камбузу — кок, позіхаючи, вдоволено поплескує себе по животу.
— Нуте, хлопчики, не баріться — антрекоти готові.
Через цю його незмінну страву — антрекоти з гарніром — кока на «Садку» зовуть не інакше, як Антрекот Антрекотович.
— Рогалі є рогалями! — кивком голови показуючи в наш бік, зубоскалять машиністи. — Замість того, щоб посадити батискаф на воду, вони його, як колиску з немовлям, розгойдують над пащею трюму.
— О, і штрафники тут — Кукса та Гайовий!
— Бригада просто-таки не бий лежачого.
— Кра… кра… — каркає боцман (після недавнього запаморочення Степанович трохи заїкається).
— Кррабові душі! — нарешті випалює він.
Лайливі слова стосуються базік, ну, і, звісно, нас, рогалів — матросів: той, що стоїть разом зі мною біля відтяжки, вчасно не вибрав слабину — линва, заведена під днище, ковзнула, сповзла з пазів. Підводний апарат скособочено повис у повітрі.
— Кра… кра! — басовито пронизує тишу.
Натягуючи тугий манільський канат, що вогнем обпікає долоні, я лаюся. Будь воно неладне! І вахти коло стерна згадую, як втрачений рай.
Даремно ми, телепні, проклинали Стецька Мегеровича за жорстокість. Тихий, лагідний боцман, до якого кілька тижнів тому потрапили з Куксою, показав, де раки зимують. Та й перевели нас (строк вахтування кінчався через місяць) дочасно. І, можна сказати, — ганебно!
А все дякуючи Куксі.
Було це так.
Після переходів з місця на місце «Садко» нарешті зупинився за екватором, на дванадцятім градусі південної широти. Ехолот засік невеликий гористий кряж. Його давно шукали дослідники.
Батискаф і пірнаюче блюдце пішли в глибину.
— Незрозумілі вони, ці вчені, — розмірковував Сашко, спостерігаючи, як батискаф зникає з поверхні моря. — Ну, подумай сам: кожен грам грунту чи уламок каменюки, підняті рукою-маніпулятором, стрічають як свято. А скільки розмов, а пристрасті які!
І він, уміло передаючи інтонації чужого голосу — я непомильно по них упізнав Зайцевих колег, — заходився імітувати геологів.
Перший геолог: На схилах хребта, я гадаю, алевритово-глинистий намул, тоді як на його вершині — лише вапняковий форамініферовий. Вершини завжди вищі, ніж схили.
Другий геолог: Цілком з вами згоден, колего. Але дозволю собі думати, що ложе океану — це найбільша геотектура. І, як зазначав професор Абісалій Заглибенко, «до неї входять великі сегменти з акумулятивними пагористими рівнинами і зонами розломів» — кінець цитати. Таких елементів у ставках та озерах не буває.
Перший геолог: Інд і Ганг впадають в океан.
Другий геолог: І Брахмапутра — теж.
Перший геолог: Ріки ще з давнини течуть в одному напрямку — правий берег, як правило, крутіший, і несуть потоки каламутної води (аш два О плюс глина й суглинки), що потім осідає дельтовою товщею мулу.
Другий геолог: Як це тонко підмічено! Не можу не констатувати, дорогий колего: ваші погляди завжди архіоригінальні. Це ж вам належать крилаті і, я б сказав, віщі слова: «Коли люди на землі догосподарюються до того, що нічого буде їсти, вони дружно й організовано переселяться під воду і оброблятимуть там океанські незаймані ниви» — кінець цитати.
Перший геолог: Щиро дякую!
Другий геолог: Вважаю за честь для себе працювати з вами. А ваша класична брошура — вона, безперечно, увійде в золотий фонд геології й океанології! «Донні осадки глини в аспекті планетарності та їх
