Під водою, як я зрозумів, у швидкостей і відстаней не земні — інші виміри. Трикілометрову дорогу в пучину, куди ми опускаємось, зможемо подолати не скоро: не зважаючи на те, що наш путь згори — вниз, рухаємось не більше тридцяти метрів на хвилину.
Зараз ми перебуваємо на півкілометровій глибині. Прощальний погляд сонячного світла, та й то ледь вловимий, помітили ще до чотирьохсотметрової позначки.
Спочатку сонячна повінь під водою владарювала неподільно. Світло лилося звідусюди, то приглушене, то яскраве. На мить втрачалося почуття реальності, здавалось, сонце не одне — їх кілька: вгорі, внизу, обабіч.
Чим глибше опускалися, відчутніше мінялося довколишнє забарвлення: вода, риба, мікроорганізми. Неподалік від поверхні моря всі барви в підводнім світі були однакові. Поступово світло видозмінювалось, різні ділянки його спектра приглушувались по-своєму і неодноразово. Спочатку око помітило, як зникли червоні барви, потім оранжеві, далі — зелені, нарешті останніми померкли сині промені.
І ось на глибині, без червоного світла, водорослини, що насправді коричнюваті, здалися зеленими; риба — теж зелена. Зеленим багатозір'ям замерехтіли довкруг мікроорганізми, які ще недавно фосфорично сяяли.
Пробиваючись крізь це зеленозоряне «небо», ми перетнули межу, за якою починалась цілковита темрява — вічна водяна ніч.
Моє завдання, молодшого акванавта, «жабеняти», як каже Кім, стежити за довколишнім середовищем, все, що потрапить у поле зору, занотовувати в зошит.
Неначе й небагато пройшли — якихось п'ятсот з гаком метрів, — а я вже списав кільканадцять сторінок.
Якби так сталося, що цей щоденник потрапив до рук мого колишнього приятеля — Чекуна, з яким я працював у друкарні і який потім нібито став журналістом, він би неодмінно використав його в газеті. Ще й зазначив би: «Із спостережень мого друга, акванавта Василя Гайового».
Я — не марнославний. У кого до чого хист, той те й повинен робити. Мене ж бо, як я вже згадував, хотіли зробити хронікером, а отже, ждала слава, статті з моїм прізвищем у газеті… Були, були мої репортажі! Про циганські ансамблі та про кролів. Аякже — новоявлений Гі де Мопассан! Та моя писанина — нецікава, нудна…
— Не вийде з тебе, Небабо, діяча преси, — казали в редакції. — Хватка не та.
Я й сам відчував це і, правду кажучи, не старався оволодіти таємницями репортерства. Море покликало, і я пішов.
Що мене жде, не знаю. Принаймні теперішня робота підводника, як і на палубі «Садка», подобається.
— Гайовий, зверни увагу!
То голос Зайця — Альфред припав обличчям до сусіднього ілюмінатора.
Я глянув за борт. У світлі прожектора, якраз перед центральним ілюмінатором, майнула багаторука, примарна тінь. Вона ніби підскакувала, як перекотиполе, гнане вітром. Слід, залишений цим видивом у залитій електросвітлом воді, клубочився, мов туман — молочно-білий, густий.
Батискаф рухався вниз, долаючи метр за метром свого незвіданого шляху. А «перекотиполе» не відставало, з'являлося то з одного, то з другого боку.
Раптом ми відчули, як корпус батискафа здригнувся. Поштовх, другий.
Вода довкруг кипіла, і в тій молочній каламуті металися тіні, тепер уже від безлічі «перекотиполь».
То був зловіщий, відьомський танок. Тіні перепліталися, рухались. На зміну одній напливала інша. Ще і ще! І ось: перед батискафом у смугу світла, ніби з темної гущавини джунглів, простяглися довжелезні хоботи.
Кім увімкнув додатковий прожектор — і ми жахнулися: підводний апарат обплутали щупальці восьминогів.
Спрути діяли підступно й хитро — напали ззаду і з тіньової сторони, так що в ілюмінаторах було видно лише кінчики їхніх щупальців із присосками, схожими на розплескані голівки шиферних цвяхів.
— Товаришу командире, бокові гвинти не діють! — доповів Данило, схилившись над пультом управління.
— Дай повний вертикальний! — наказав Кім.
Пілот заходився виконувати наказ, але апарат не слухався стерна. Наступної хвилини він зовсім втратив рівновагу, скособочився, і ми, ніби у стані невагомості, разом із кріслами повисли в повітрі.
В ілюмінатор зазирали чиїсь допитливі, глибоко посаджені очі — очі самої безодні… Спрут дивився невідривно, його погляд пронизував холодом до кісток, і на якусь мить мене пойняв жах.
— Даниле, — озвався Кім, як тільки апарат утратив горизонтальне положення. — Спробуй захватом!
Зокола в корпусі батискафа кілька гніздовий. Якщо треба буде брати зразки гірських порід чи придонний грунт, із тих гніздовий висунеться механічна клешня — захват.
Це знаряддя наш командир і вирішив застосувати проти підводних агресорів.
Ми бачили, як у воді з'явилася довжелезна металева рука з широко розчепіреною долонею.
Данило натиснув на кнопку, і рука зігнулася в «лікті». Ще порух — і ось п'ятірня мертвою хваткою затисла щось слизьке й судомисте за бортом.
Спрут «схаменувся», обійми його пом'якшали, чіпкі щупальці розслабились, і батискаф вернувся в горизонтальне положення.
Зелена кров зеленими цівками потекла у воду.
— Ага, знатимеш! — вигукнув я, захоплений вдалим поєдинком.
Та радість була передчасна. Як тільки металева долоня розтулилась, нас тусонуло з новою силою.
Чи то зранений спрут пустив у дію решту щупальців, чи, може, до нього прийшла підмога, інші восьминоги. Щупальці враз прилипли до всіх ілюмінаторів, захмарили їх, і в кабіні стало темно, а батискаф знову, хитнувшись, накренився.
— Та що за напасть! — розізлився командир.
Занепокоїлися й на «Садку».
— Чого ви відхиляєтесь од курсу? — запитали. — Пеленг дев'яносто п'ять дедалі збочується на схід. Що трапилось? Прийом!
— На нас напали восьминоги, — відповів Кім. — Постараємось відбитися, тоді й вирівняємо курс.
Данило вдруге атакував причеп. Металева клешня хапала в'юнкі щупальці, шматувала їх.
Коли поєдинок закінчився, ми побачили: у зеленій воді, звиваючись і судомлячись, безсило висіло кілька пошматованих спрутів.
Висвітлене прожектором коло води, в якій смарагдово клубочилась пролита нападниками кров, нагадувало порослу травою лісову галявину з викорчуваними головешками коряг. Коряги рухались, метляли батогами щупальців, гойдалися з боку на бік,
НА ПІДСТУПАХ ДО ДНА
На півкілометровій глибині спрути стрічаються рідко. Не зрозуміло, що їх цього разу змусило спуститися так глибоко. Скоріш за все приманка — сніп світла, за яким вони, не відстаючи, поринали.
Нарешті восьминоги від нас відстали.
Вирівнявши курс, ми попливли далі, в напрямку дна, до плато, на яке збиралися посадити батискаф.
— Обстежите рельєф тамтешнього дна, — наказував начальник експедиції, — гідравлічним маніпулятором візьмете зразки порід та знімете відеомагнітофонний фільм. Ну, і, якщо встигнете, пройдетеся над західними схилами, де височить найбільший у тому районі вулкан. А може, ще натрапите й на гідротерми — наше, геологів, заповітне бажання…
На шкалі глибиноміра значилось: п'ятсот п'ятдесят метрів.
