— Це мене й непокоїть, — невтішно відказав капітан.
І, накульгуючи, — одна нога в нього була коротша, на яку він помітно припадав, — вийшов із штурманської.
— Ліво на борт! — скомандував стерновому.
— Ліво на борт! — повторив наказ Кукса. «Садко» змінив курс і пішов на південний схід.
Шторм не вщухав. Судно перелітало з хвилі на хвилю, тупцювалося на місці.
— Ач як лютує, нечиста сила! — вилаявся Кукса. — Капітан завжди щось придумає, — знайшов він на кому зігнати свою злість. — Ну навіщо йому здалася та банка?
— А хто ж «Оріону» подасть допомогу?
— І без нас знайшлись би рятувальники.
— Ну й філософія в тебе!
Сашко промовчав.
Ми щойно здали вахту і до вечора були вільні. Напарник почвалав у каюту, а я вирішив зайти в радіорубку, сподіваючись одержати з дому вісточку.
— Що нового? — уздрівши мене, поцікавився радист.
— Це я тебе повинен запитати — що нового.
— Ти, як завжди, маєш рацію.
— Ну, в тебе тих рацій он скільки, — не змовчав я, показуючи на приймачі й передавачі, якими аж до стелі була заставлена рубка.
Максима Роскошного мій каламбур розвеселив.
— Дотепно! — похвалив він і додав — А тільки моя рація, на жаль, мовчить. Певніше, не моя, а та, з якою я підтримував зв'язок. Заходь, заходь! Чого вагаєшся? — широким жестом руки запросив він.
Я переступив поріг.
Відклавши навушники й одвернувшись від ключа, яким вистукував морзянку, Максим, як дзига, завертівся на пригвинченому до підлоги стільці.
— Хитавиця допікає, а ти ще й крутишся.
— Е, — загадково всміхнувся хлопець. — Я, шановний Васько да Гама, гартую себе навіть під час шторму.
— Чи не в космонавти мітиш?
— А чого б і ні? В космос тепер навіть жінки літають — хіба я гірший за них?
Не гірший, але… Сміх! Бо Роскошний так схожий на космонавта, як я на папу римського. Максим присадкуватий, невеликий — справжній карлик.
Ця непоказна зовнішність анітрохи не пасує й до його пишномовного прізвища. Хоч зовнішність, кажуть, обманлива, а низькорослі та ще з фізичними вадами буцімто дуже наполегливі. І — жорстокі.
Про це мені говорив і Кукса, — правда, після того, як капітан вліпив йому «крокодилячу» догану.
Особисто я жорстокості за Максимом не помічав. Навпаки, він м'якосердий. А от наполегливості йому не позичати. Радист один із небагатьох самотужки освоїв англійську мову, ще й допомагає вивчати іншим. Навіть Кукса, визнаний всіма ледащо, і той завдяки Максиму трохи почав «спікати» по-англійськи.
— З дому тобі, хлопче, анічогісінько, — мабуть, відгадавши, чого я прийшов, поспішив доповісти Розкошний. — А от Кукові — радіограма. Від нареченої, — значливо мовив.
— І що ж вона пише?
— Не маю права розголошувати чужих таємниць, — відказав Максим і додав — У таких випадках, сам розумієш, що пишуть: люблю, жду і тому подібне.
Я знав, що в Кукси на березі наречена. Наречена — дуже настирлива: мого напарника вона просто- таки переслідувала. А в останній день наздогнала аж на рейді, де стояв, готовий у дорогу, «Садко».
Усі вже, рідні й друзі, покинули судно. З тих, хто нас проводжав, на борту лишилася тільки Моніка — висока, на голову вища за Куксу, дівчина.
Зблизька я її не бачив — угледів, коли вона, зібравшись на берег, стояла в човні митників, що оформляли наш відхід. Стояла, мов ліана, обвивши Куксу.
— Не забувай, котику, пиши! — наказувала. — Я про тебе згадуватиму щохвилини.
І раптом, діставши з-за пазухи амулет — пухнастий заячий хвіст, — наділа хлопцеві на шию.
Ось так! Як видно, «котик» глибоко запав у дівоче серце. Мене, хоч я й не заздрісний, взяли завидки: така турбота, таке вболівання!
Матроси з «Садка», що знали Моніку, розповідали: мовляв, якби в неї не вставні зуби, була б дівчина як дівчина, а то виразом обличчя нагадує людину, котра щось силкується проковтнути.
Ще вони казали (хоч я в це мало вірю): Моніка, яку насправді звати Маня, закохавшись у Куксу, щоб бути з ним разом навіть у морі, вступила до морського училища. Ще більше — на факультет судноводіння, де готують штурманів і капітанів.
«От би ми порозкошували, — думав я, — коли б Моніка стала капітаном. А проте не відомо ще, як би воно склалося — особливо для Кукси. Недарма ж кажуть: м'яко стелять — твердо спати».
— Ти, Гайовий, не про чужих наречених думай, — повчально зауважив Максим, — а про те, як нам врятувати «Оріон».
Роздражнюючи мене, він похвалявся про все написати Наташі. Та я, ніби його не зрозумів, спокійно відповів:
— Чого ти так бідкаєшся? Врятуємо твій «Оріон».
— Легко сказати: врятуємо!
І він розповів, що «Садко» до останнього часу підтримував зв'язок із дослідним судном, яке знаходиться в районі банки Корона.
З того корабля в океанські глибини вирушали підводні човни. Один із них, «Оріон», на базу не вернувся.
— Ой! — зойкнув Максим, кинувши погляд на годинник.
Було видно, стрілка на циферблаті торкнулася червоної риски. Це означало — настали хвилини мовчання, коли в ефірі припиняють розмови, а радисти вслухаються, щоб не пропустити сигналу біди — SOS.
Я не став йому заважати. Задкуючи, вийшов з рубки.
ДИСПУТ
«Садко» долав милю за милею, і плавання крізь бурю, по спінених хвилях, не припинялося — таке ви, мабуть, бачили й на картинах Айвазовського.
Море, хвилі… «От де роздолля для мариністів, — подумав я. — Дивись, вивчай та перенось на полотно».
Художників, що малюють море, як відомо, звуть мариністами. Цим загадковим йменням дражнять чомусь і нас, вахтових.
— Бо вони там, на містку, — дорікають корабельні гострослови, — споглядають краєвиди. Коли ж бо їм працювати!
Базікають, плетуть нісенітниці, а того не розуміють, що нам дістається неабияк: вахти, особливо нічні, — виснажливі.
Коли я спустився вниз, Кукса вже спав. Мене теж зморила втома, і я ліг відпочити.
На «Садку», колишньому банановозі, комфорту ніякого: спартанські умови життя, безліч незручностей.
У тісній, з вузьким проходом посередині, каюті ледь умістилося чотири койки: дві внизу, дві вгорі.
Науковці, хлопці з пошукових загонів, полягали на нижніх місцях, мені й Куксі дісталися верхні… Штормить, а ми виснемо, вчепірившись у матрасовку, або тримаємось за ланцюги, на яких гойдається наша неласкава колиска.
— Нічого, ви не банани, — вислухавши наші нарікання, відповів штурман. — Боки тверді — витримають.
