— Бачиш, як можна жартувати? А ти кажеш — шмагати індіян…
Зіщулившись, я знову сидів у кріслі. Сива голова маячила перед очима. У петлиці сяяли зламані блискавки. Від збудження в штандартенфюрера сіпалася щока, він гладив її долонею. На столі лежав довгастий предмет — обрізок металевої труби з чорною рукояткою. Зброя, страшну дію якої я щойно бачив.
Пальці похолонули, я навіть не дивився на зброю, але від напруження аж замерехтіло в очах — так близько від мене лежала ця блискуча труба. Я міг вхопити її вмить. «Натискай на гачок! Ось він, внизу»…
Ще й тепер не з'ясовано, чи існує телепатія. Диспути точаться вже не одне десятиріччя. Хто знає, як воно насправді з читанням чужих думок, тільки в ту мить, коли я вже знав, що моя рука зараз смикнеться до стола, блискучий предмет зник із його поверхні. Штандартенфюрер узяв трубу і заховав у шухляду. Він випередив мене, мабуть, несвідомо, бо йому і в голову не могло прийти, що я насмілюся схопити зброю. Та я майже певний, що якась клітина чужого мозку відчула порух моїх клітин і забила тривогу.
Мене скувала млява байдужість до всього, повернулася втома. Я сказав, що не хочу ані трощити хмарочоси, ані топити лайнери і нізащо не зостанусь у підземному кублі, а якщо мене відведуть назад у блок, то працювати вже не буду. Не буду, хоч би там що!
Чоловік у мундирі, неначе й не чув моїх слів, запитав, чи мені відомо, що мене вважають загиблим.
— Мені показували газету, — відповів я.
— І тут Кносе трохи переборщив. Та нічого. Тим більшою буде радість твого батька, коли довідається, що син живий-живісінький. Воскресають з мертвих нечасто. Можеш подати батькові звістку про себе. Не заперечую. Напиши йому листа.
Мені весь час здавалося, що наша розмова мусить дійти тієї межі, за якою почнеться найголовніше, і до цього я внутрішньо готував себе, хоч і не розумів, що ж саме треба від мене цьому штандартенфюреру. Згадка про батька стрепенула мене, втоми як не було. Я нашорошив вуха.
Штандартенфюрер помітив, яке враження справила на мене його несподівана пропозиція. І обеззброїв мене відвертістю.
— Не думай, що мені не терпиться втішити твого батька. Сентименти не про мене. Просто ситуація так склалася, що ти маєш реальні шанси викрутитися. Нам конче потрібно повести з твоїм батьком серйозну розмову. Твій лист до нього допоможе розпочати її.
— Ви можете обійтися і без мого листа.
— Певно, що можемо. Але коли батько буде знати, що від результатів наших переговорів залежатиме дальша доля сина, ми скоріше з ним порозуміємося.
— Йому також запропонуєте посаду губернатора?
На обличчі штандартенфюрера з'явилася вдоволена посмішка.
— Ти метикуватий хлопчисько. І сміливий. Летіти навздогінці за вертольотом вночі, ледве не пробратися в кабіну… У Кносе лише підозра, а я переконаний: шолом був приналежністю літального апарата, яким ти скористався. Але Кносе даремно до тебе присікався. Апарат ти встиг скинути з себе, а його конструкція тобі невідома. Так що забудьмо про це. Ні, твоєму батькові я не збираюся пропонувати якоїсь посади. Я запропоную йому інше. Навіть не пропонуватиму, а поставлю вимогу, щоб він негайно відмовився від роботи по освоєнню тутешніх джунглів. Усі зусилля твого батька — лише на користь всіляких недорозвинених істот, які тільки й думають, аби напхати шлунок. Щоб сельва не перетворилася на прохідний двір… Одне слово, я змушений вдатися до тверезого глузду доктора Вовченка. Заспокойся, хлопче. Твоєму батькові ніщо не загрожує. Доктор Вовченко потрібен нам живий, а не мертвий. Потрібен не тут, у джунглях, а там, де він може стрічатися з багатьма своїми колегами чи виступати перед аудиторіями різних роззяв. Він мусить прилюдно визнати помилковість, або можна й так — поспішність власних висновків і зробити заяву про те, що тропічна рослинність цього континенту не виправдала сподівань, що її неможливо використовувати як поживну речовину. Хай вигадає неіснуючі бацили, хай скаже, що від продукту сельви усі показяться — таку заяву ми навіть допоможемо підкріпити прикладами, — хай, зрештою, перенесе роботу в джунглі Індонезії, В'єтнаму, будь-куди. Мене це не обходить. Я хочу тиші й спокою в тутешніх джунглях. Доктор Вовченко — визнаний авторитет у наукових колах, з ним рахуються. Якщо сьогодні він навіть висловить міркування, протилежні вчорашнім, йому це мало зашкодить. Невдачі в кожного трапляються. Трохи пошумить преса, зацікавлені фірми покрутять носом, банки припинять фінансування проектів — на тому все й скінчиться. Твій батько складе в архів матеріали, розпустить свою експедицію, і ви з ним спокійно повернетеся додому. Крім того, вас чекатиме велика радість, ти навіть уявити собі не можеш… Чим скоріше доктор Вовченко погодиться на мої умови, тим швидше й ти залишиш це місто, в яке прибув без запрошення. Зрозумів? Безумовно, про все, що бачив тут і чув, доведеться мовчати. Насамперед, щоб не підвести свого батька. Мовчатимеш рік-півтора, а потім можеш розказувати будь-кому про свої пригоди… Між іншим, з інспектором Чанаді, думаю, ми також домовимось. Адже ж він не захоче загубити свою сестричку Єржі.
— Що я мушу написати в листі?
— Чистісіньку правду! Живий, скучаю, чекаю на скору зустріч… Можна додати ще щось, на твій розсуд.
— Ні, сеньйоре, такого листа не буде.
— Чому? Дивак ти, хлопче. Що ти виграєш від твоєї упертості? Колупання в тунелі до самої смерті? Подумай як слід.
— Уже подумав. Листа не напишу. Навіть якби й написав, батько ніколи не погодиться на підлість.
— Він тебе рятуватиме, хлопче. Яка ж це підлість? Присувайся ближче, ось папір.
— Сказав — не напишу, так і буде.
У штандартенфюрера знову затіпалась щока. Він не без зусиль стримував себе. Однак усе ще прикидався добрим дядечком.
— Ех, молодість, молодість… На що ти надієшся? На втечу? Сподівання марні, запевняю тебе, хлопче. Не віриш? Зараз переконаю.
На білій поверхні стола клацнув перемикач мікрофона.
— Приведіть його до мене!
Не проминуло й хвилини, як до зали, увібравши голову в плечі, увійшов… Загбі.
— Розказуй! — кинув штандартенфюрер, не дивлячись на індіянина. Тіло Загбі переломилося в низькім поклоні. Він показав на мене пальцем, швидко заговорив:
— Білий юнак намовляв Загбі тікати до великої ріки. Він хотів напасти на вартового серед ночі. Загбі розповів про це білому воїну, який охороняє сон каджао після роботи. Білий воїн пообіцяв Загбі стільки цигарок, скільки пальців на руках.
Губи штандартенфюрера скривилися. Він зиркнув на індіянина.
— Ти вчинив розумно. Тобі дадуть цигарок. Тепер ти щодня будеш мати цигарки. У блок не повернешся. Я накажу, щоб тебе залишили тут, будеш прибирати в кімнатах або в коридорі. Тебе одягнуть як білого. Я задоволений тобою. Іди!
Загбі, кланяючись, притискаючи руку до серця, позадкував до дверей.
Я одвернувся. Боявся, що штандартенфюрер відгадає мої думки. Та він уже, видно, не цікавився тонкощами мого настрою, був упевнений, що зрада індіянина доконала мене.
— От тобі й бра-тер-ство, — притискуючи на кожному складі, засміявся штандартенфюрер. — Воно варте кількох сигарет. Червоношкірий продав тебе з гамузом. Кинь навіть думати про втечу. Роби, як я кажу, і все буде гаразд.
Я не відповідав.
Моя мовчанка починала дратувати його.
Перехилившись через стіл, він схопив мене за підборіддя, аж голова відкинулася назад. Підпухлі очі перетворилися на вузькі щілини.
— Бачив у тунелі індіян, які спробували показати свої вибрики? Досить було ворухнути пальцем, щоб позбавити їх розуму! З тобою станеться те ж саме, якщо комизитимешся. Забудеш власне ім'я, друзів, не пам'ятатимеш, хто ти, звідки, втратиш усе людське, навіть мавпа в порівнянні з тобою здаватиметься дивом природи. Але я терплячий. Перш ніж покарати, влаштую тобі приємне побачення. Комендантська! Алло,
