тихо, як миші. Вони розперезалися згодом. Конго, В'єтнам, Португальська Ангола, Греція, Ізраїль… Що ж до перших років після приборкання фашистів — мерзота не наважилася б знущатися з людей і в найвіддаленішому закутку планети. Вдатися тоді до варварських методів гітлерівців могли б хіба що недолюдки, яким уже не було чого втрачати. Виникає запитання: хто саме і з якою метою шістдесят вісім років тому влаштовував облави, вбивав, нищив тутешні племена індіян?
— Ваші міркування, шеф, мені зрозумілі, — сказав сеньйор Аугустіно. — Можливо, що декотрі епізоди того часу вдасться розворушити. Я готовий допомогти вам. Треба пошукати серед індіян людей, які були свідками подій і знають, може, навіть більше, ніж Катультесе… Що ж до чоловіка з яхти, про якого розповів старий… Шеф, адже ж на яхті приплив сюди новий радист з дівчинкою. То, може, він щось корисне скаже вам?
— Хіба Золтан Чанаді дістався до нас не літаком? — запитав батько здивовано.
— Ні, не літаком. Напередодні вашого повернення з джунглів їх висадили на берег з тої самої яхти. Суденце належить панамським іхтіологам[1].
— Я цього не знав. Що ж, Чанаді кілька днів провів разом з екіпажем яхти, якщо поряд із простими смертними на її борту перебуває привид, то й радист мусив же з ним бачитись. Я запитаю в Чанаді. А вас, сеньйоре Аугустіно, прошу не забувати про нашу бесіду. Дивна історія, що й казати… Значить, вертоліт напоготові? Добре. Якщо синоптики вдруге не збрешуть, скоро полетимо до Уїллера, в джунглі.
— Я буду чекати вашої вказівки, шеф.
Захопивши свій чорний плащ, пілот вийшов з кімнати.
Батько поглянув на мене.
— Отакі-то діла, козаче. Працювати треба, своєю справою займатися, а тут всякі тобі дива заплітаються… І чого б ото їм саме тепер заплітатися? — Він звертався до мене, а думав про щось своє, я бачив це, бо добре знав батька.
Я узяв пластмасову скриньку з шахами і попрямував до дверей. Батько попрохав услід:
— Стукни, Ігоре, до радиста, скажи йому, щоб зайшов до мене.
В коридорі було порожньо. Згори, з другого поверху, линули уривки якоїсь мелодії. Рудому Зайцеві, напевно, вже увірвався терпець чекати. Я таки довгенько затримався. Але якби він почув усе те, що почув я в батьковому кабінеті! Виходить, Єржі таки справді припливла на білій яхті… Пливла разом із загадковим чоловіком-привидом… Скоріш би дощ перестав лити. В мене виникла одна думка, я скажу про неї Жакові, він запалиться. Як тільки злива припиниться, ми вирушимо до індіян, у селища. Батько заклопотаний своїми справами, в нього немає вільного часу, він поспішить у сельву, на зміну Уїллеру. А ми з Жаком і без нього про все дізнаємось! Розпитаємо в старих людей про отих напасників-чужинців, котрих згадав Катультесе. Не могли ж «мертві» зникнути, не залишивши по собі жодних слідів. Хоч минуло відтоді майже сімдесят років, та це не так уже й багато…
Кімнати Золтана Чанаді та його сестри містилися ліворуч по коридору, за колонами, що підпирали стелю, оздоблену ліпленим візерунком. Прямо переді мною виднів прямокутник широких скляних дверей, що вели на подвір'я. Погожої днини крізь ці двері яскраво світить сонце, оживляє збляклу позолоту стелі, кольорову мозаїку на стінах, до блиску натерті бронзові поручні, що огороджують східці на другий поверх. Тепер, під дощем, двері ледь сіріли, і в коридорі стояв півморок. Виткнувшись із-за колони, я побачив маленьку постать Єржі, що стояла під стіною.
Війнуло протягом. Двері були трохи відхилені. На підлозі від порога тяглася вузенька мокра доріжка, і там, де вона закінчувалася, ворушився темний шмат мотузки. Ворушився і тихо сичав, звиваючись, повз до ніг дівчини. Якби зненацька не пересохло в горлі, я не зміг би стримати крику. Здається, то була водяна гадюка-болотянка. Напевне, злива занесла страхітливу мешканку боліт на подвір'я «замку», і вона заповзла крізь прочинені двері в коридор, залишивши за собою темну доріжку…
Єржі не бачила мене, бо не зводила очей з гадюки. Наступної миті гнучка постать дівчини випросталася, пружиною майнула від стіни. Її руки неначе вхопили повітря біля самої підлоги. Здалося, вона падає і, щоб утриматися, мимоволі зробила різкий рух руками. Я аж заплющив очі. Та коли знову глянув на дівчину, вона вже спокійно стояла під стіною. Гадюка, затиснута її пальцями нижче голови, скручувалася в бублик і випрямлялася, била хвостом об підлогу.
Вперше я зрозумів, яке ото бридке почуття, коли тобі ось-ось буде млосно. А Єржі, ніби то звична для неї річ, чіпко тримаючи гадюку, побігла в кінець коридора, ногою штовхнула двері і вискочила надвір під зливу. За хвилину повернулася, пригладжуючи мокре волосся. На обличчі дівчини не було й тіні переляку. Вона нарешті побачила мене. Довгі вії сполохано тіпнулися. Моя присутність у коридорі збентежила її дужче, ніж поєдинок із болотянкою.
Я ледве зібрався з силою, щоб приховати, свій переляк. Мабуть, мені-таки це вдалося. Дівчина попрямувала до мене і хотіла щось сказати. Позаду почулися важкі кроки. По сходах згори спускався Золтан Чанаді. Аж тепер мені впало в око, що радист — зовсім молода людина, йому років двадцять п'ять, не більше. Єржі метнула в мій бік запитливий погляд. Радист наближався, насвистував веселий мотив.
— Батько просить вас зайти до нього, — сказав я майже бадьорим голосом.
— Гаразд. Я буду в доктора через три хвилини. Там, — Чанаді кивнув у бік холу, — почали передавати великий концерт з Відня. Раджу послухати. Запрошуй Єржі, щось вона сьогодні занудьгувала.
— Чого ж ти стоїш? — Єржі нетерпляче смикнула мене за рукав. — Ходімо! Концерт з Відня. Там Дунай… Ми також живемо на Дунаї.
— Хіба ти з Австрії? — запитав я.
— Яз Будапешта. А ти і доктор… твій батько, ви з Радянського Союзу?
— Так.
— То ми близькі сусіди, правда ж?
Її неначе хтось підмінив. Де й поділося те мовчазне дівча, яке нещодавно з'явилося в темних окулярах на веранді. Єржі розмовляла зі мною просто й невимушено, як із давнім знайомим. Ще про щось запитала. Я відповів майже механічно і, здається, не до ладу. Бо мене раптом вразила несподівана думка. Не моргнувши оком, кинутися на гадюку, схопити руками оте страхітливе, отруйне… Ні, тут одної сміливості мало. В селищах, де мешкають родичі Меро та Рудого Зайця, мені вже доводилося бачити, як червоношкірі хлопці точнісінько так, голіруч, приборкували розлючених зміюк. Хто ж навчив цього дівчину з Будапешта? Єржі не вперше в сельві! Але приховує це… Чому? Вона і наш новий радист Чанаді припливли на білій яхті разом із сивим чоловіком, якого пізнав Катультесе. Дивно, підозріла випадковість…
Східці вивели нас на другий поверх. З холу чулася мелодія Штраусового вальса. Єржі розвела руки, плавно крутнулася і зробила якесь хитромудре па.
— Ти любиш танцювати? Якщо хочеш, можеш запросити мене… Який чудовий вальс!
— Зачекай, — буркнув я, махнувши шахівницею в напрямку бібліотеки, — Зараз повернуся. Ось тільки покличу Рудого Зайця…
Єржі засміялася.
— Рудий Заєць? Хто йому дав таке влучне прізвисько? Він не тутешній? — І знову легко крутнулася, відкинувши голову.
У бібліотеці на вікнах були спущені штори. Стояла півтемрява. Я проминув першу кімнату, знаючи, що тут Жака немає. Чого б йому ото сидіти без світла, на самоті, серед полиць та шаф. Хіба що заснув. Я ступив через розчинені двері в сусіднє приміщення. Глибокі зручні крісла, низенький столик поміж ними, лампа на високій бронзовій ніжці з порцеляновим абажуром у вигляді троянди… «Жак давно в холі, біля телевізора», — подумав я і простяг руку до порцелянової квітки, щоб засвітити її.
У першій кімнаті рипнув паркет — до бібліотеки хтось увійшов. «Ага, Зайчисько таки шукає мене…»
Гукнути Жака я не встиг, бо почув клацання замка. Той, хто увійшов, замкнув за собою двері. Це насторожило мене. Відсмикнувши руку від лампи, я позадкував і присів за кріслом на килим.
Що мене штовхнуло не виказувати своєї присутності? Напевно, то йшло від пустощів, мною керувало бажання пожартувати з Рудого Зайця, гавкнути на нього зненацька з темряви, чи що. Хоч у ту мить, власне, я вже не вірив, що то увійшов він. Навіщо б ото Жак замикався на ключ.
Я сидів за кріслом і не ворушився. Майже поряд почувся легкий шерех кроків. Відразу ж шерех віддалився. Хтось, кого я не бачив із схованки, зайшов у цю кімнату і неначе пересвідчувався, що й тут
