нього, дорога після дощів зовсім розкисла, і вози весь час потрапляли якимсь колесом у вибоїну.
Ковтаючи сльози, Омелько поспішив у балку, до діда. Пес, якому ще цуценям відрубали хвоста — Куций — зустрів його заливистим гавканням, але вже через хвилину, впізнавши, замовк і навіть спробував покрутити обрубком хвоста.
Дід був удома. Сидів, як звичайно, на колоді з ножиком у руках, щось майстрував. Омелька зустрів без звичної привітності — наче уже щось знав.
Хлопець, обливаючись сльозами, розповів йому все до нитки — і про кавуни, і про нічний баштан, і про голови на грядках. Дід слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здіймалися кільця диму — Омелько дивився на них уже без жодної надії. Якщо дід йому не допоможе — не допоможе ніхто, німець потягне Омелька із собою в пекло, і поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…
— Знав я, що цим закінчиться, — сказав дід зненацька м’яко. — Не даремно баба Рудковська тобі пуп зав’язала на чотирьохлистковій конюшині, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…
І замовк, настовбурчивши сиві вуса.
— Що? — жалібно запитав Омелько.
Дід зітхнув:
— Дурний ти хлопець… Порожня голова.
— Діду! — заблагав Омелько. — Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Німець потягне мене в пекло, і…
— А таки потягне, — суворо погодився дід.
На це Омелько не знайшовся, що сказати, і мовчки заплакав.
— Дурень ти, дурень, — сумно продовжував дід. — Не будь ти мені рідним онуком…
Він важко піднявся і пішов кудись усередину куреня. Омелько сидів тихо; дід повернувся, несучи в кулаці щось, від чого звисав зі жмені тонкий шкіряний ремінець.
— Слухай, дурню, — сказав дід, знову всідаючись навпроти Омелька, хлопцеві трохи полегшало, бо в дідовому бурчанні не було гніву. — Повісиш ось це на шию… І коли вона приїде за тобою на дохлій кобилі — за нею не ходи, а веди кобилу за собою просто до урвища… Тільки не дай їй до себе доторкнутися!
— Хто приїде?!
— Мовчи, не перебивай. Три ночі тобі дається. Зможеш протриматися — герой. Не зможеш… отут тобі, Омельку, ніхто не допоможе.
— А ти, діду?!
— Я тобі вже допоміг, — відгукнувся дід суворо. — Тобі б на тім баштані навіки залишитися, сни бачити… А ти пішов. Тому що я підсобив.
Він розтулив долоню. На зашкарублій підстилці з вікових мозолів лежав дзвіночок — звичайний дзвіночок на тонкім шкірянім ремінці.
Від діда пахло тютюном і травами. І ще чимось, від чого Омелькові стало набагато спокійніше.
— Діду… А чого вони там сплять?
Суворий погляд, але Омелько вже не боявся.
— Діду…
— Сплять, — старечий рот під сивими вусами владно загнувся куточками донизу. — Сплять… і сниться їм…
— Що?
Дід подивився на Омелька скоса. Перевів погляд у якусь тільки йому видиму далину:
— Країна їм сниться. Бої… Перемоги… І договори, що підписують на свитках і скріплюють гетьманськими печатками. І слава їм сниться, голосна слава… І нащадки їм сняться — ті, — дід невиразно махнув рукою за плече, — які напишуть про їхню славу в шкільних книгах з жовтими сторінками… І нікому з них ніколи…
Дід замовк, важко роздумуючи. Звів кошлаті брови, пошкріб лисину:
— Йди. «Отче наш» перед сном читаєш?
— Читаю, діду, як не читати!
— Ну тоді йди. І допомагай там батькові, не лінуйся!
Омелько вилетів з двору, Куций проводжав його радісним гавкотом і дзенькотом ланцюга.
Дзвіночок Омелько сховав під сорочкою.
Увечері, коли мати вже покликала на вечерю, йому зустрівся на вулиці Андрій. Той розповів не без захвату, що, виявляється, на баштані у німця знайшли хлопчачий картуз із тріснутим козирком, і німець страшенно гнівався — обіцяв знайти, хто там був, і тоді вже не дати спуску.
— Кажуть, так лаявся, що в крайніх хатах було чутно, — говорив Андрій, поправляючи на голові свій власний запилений картуз.
Омелько на превелику силу прикинувся, що ця новина викликає в нього ті ж почуття, що й в Андрія: подив і цікавість.
За вечерею батько запитав, чого це Омелько такий тихий; той послався на втому і, ледь уставши з-за столу, поспішив у сарай, на сіно. Утомився він і справді страшенно: безсонна ніч далася взнаки. Укрившись із головою, він згорнувся калачиком — і вже через мить стояв у коричнювато-сірому мареві біля воріт батьківського подвір’я.
Нікого — ні чоловічка. Ні звуку — навіть собака не гавкне. І до нього наближається, боком сидячи у сідлі, баба в чорній одежі з порваним подолом, з обличчям жовтим, як у мерця.
А під бабою — кобила. Половина голови зі шкірою й оком, половина — череп. На шиї шкіра висить клаптями, грива повилазила, боки запали. Дохла кобила.
— А ну, дитятко, — озивається баба, — ходімо зі мною. Я тебе солоденьким почастую: кавунчика хочеш?
Омелько від страху мов язика проковтнув. Стоїть стовпом. А баба все ближче. Вже й руку тягне.
— Підемо зі мною, хлопчику. Тут недалечко.
Омелько смикнувся. Дзвякнув дзвіночок, той, що висів на шиї на тоненькому ремінці. Дзвіночок подзвонював тихо і ніби сам по собі. Дінь-дінь… Дінь-дінь…
Баба відсахнулася. Кобила відступила; баба повела рукою, ніби запрошуючи за собою:
— Ой, яка цяцька у тебе, малий… Та все одно ходімо. Кавун на столі, нарізаний гострим ножем, ні насінини не випало… Ходім зі мною.
В Омелька мимоволі виступила слина на губах. Солодка, як кавуновий сік. Нога ступила проти волі, за нею друга…
Дзеленькнув дзвіночок. Омелько зупинився і позадкував. І, примружившись, з усіх сил велів своїм ногам іти в інший бік — від воріт праворуч… Там колись була хата дядька Петра, а тепер, у коричнево-сірому тумані бачилася тільки стежина, а в далечині — урвище…
— Зажди, дитино… Зажди, перегодь…
Омелько йшов, прориваючись начебто крізь густе павутиння. Позаду чулася важка кінська хода. Іноді дзвіночок замовкав, тоді хлопця розвертало і тягло назад — до баби та її кобили. Він тряс дзвіночком, але той теж ніби німів від жаху. Та в останній момент, коли хлопець міг уже розгледіти хробаків, що кишіли в порожній очниці коня, дзвіночок видавав «дінь-дінь», і Омелько одержував нову коротку волю…
Урвище було ще далеко, коли проспівав півень, і у своєму сні Омелько почув його голос.
Розплющив очі.
Займався ранок. Брати ще спали. Батько уже хазяйнував у дворі, мати доїла корову, двері в хату була широко відкриті, у дверях стояла, солодко потягуючись, невмивана Оксанка…
Омелько намацав на грудях дзвіночок. І страх його зменшився.
Удень по селу ходили чутки. Одні говорили, що німець занедужав і викликав з міста лікаря. Інші — що німець здоровісінький, сьогодні по баштану ходив, бачили його. А Варка принесла від колодязя найновішу новину: німець знайшов на баштані чийсь картуз і вже обійшов з ним кілька дворів: випитував чий.
— А твій картуз де? — запитав брат Семен ніби між іншим.
— У коморі, — відповів Омелько, не моргнувши й оком. — Ти що, думаєш, я до німця на баштан полізу?!
