хилилася до світанку.
Думки мої витали далеко, біля милого серцю Дніпра. Я мріяв уздріти рідну хату, швидше ступити на батьківський поріг, і потай думав — знаєте, про що? — про те, про що думає кожен рибалка — піймати найбільшу в світі рибину!
Не знаю, чим пояснити те, що моє бажання — піймати океанське чудо-юдо — рантом здійснилося?
Вдивляючись у пітьму, я, сам того не розуміючи, мабуть, посилав пучки якоїсь психічної енергії, потужні біологічні струми, принаджуючи ними мешканців глибин.
Матрос, людина без вищої освіти, я, звичайно, не можу авторитетно судити, що воно було. Заєць, правда, натякав на мою виняткову психіку, хоч я до пуття не збагну — що саме він мав на увазі.
Не встиг я ото домріяти своєї заповітної мрії, невидючими очима поглядаючи на сповиту темрявою воду, як раптом за канат щось смикнуло. Раз, удруге! Смикнуло так сильно, що я сповз униз під лаву.
— Їдемо! — не розуміючи, що трапилося, заволав Заєць. — Каравул! Нас буксировано.
— Куди їдемо?! Хто буксирував? — почувся здивований голос Кіма Михайловича. Він теж, як і Альфред, нічого не міг уторопати спросоння.
— Да Гама! — опанувавши себе, вигукнув Заєць. — Що ти накоїв? Хто нас везе?
— Нн-е-е… знаю… — з переляку не попадаючи зуб на зуб, вичавив я.
— Як — не знаєш? — перепитав командир. — Ти ж бо не спав!
— Я лл-овив ррр-ибу, — відповів, тремтячи. А човен, зрушивши з місця, мчав. Він то, носом розсікаючи воду, стрімко рухався вперед, то його зненацька хилило на лівий або правий борт, і, смиконувши, — так, що натягнутий канат бринів, — нараз тягло далі.
Це були якісь незрозумілі, диявольські гонки, їзда — на морському дияволі, чи що? — наосліп.
Мало-помалу я заспокоївся. Переляк улігся, і я про все як є розповів товаришам.
— На дрібні гачки ніщо не клювало, а от на великий — причепилося…
Човен прудко нісся під зоряним небом. Барарата першим висловив здогад.
— Акіо! Акіо! — закричав він. — Маті акіо, маті!
І, забувши про свою хвору ногу, заходився витанцьовувати у човні.
— Барарата рада, — підтвердила сказане тубільцем Лота. — Він тепер буде є жива. А антітра анцанца[15] буде умирав!
— Отже, да Гама загнуздав акулу, і їй скоро капут?
— Капут? — не зрозуміла дівчина. — Не капут — матіа! — пояснила вона.
— Ну, це те саме, Лото, — відповів Заєць. — Загибель, кінець, себто.
Тубілка, згодившись, кивнула.
— З вами не засумуєш: як не те, то друге, — незрозуміло, осудливо чи просто так, сказав Кім Михайлович.
Пір'їсті хмарини на сході зарожевіли, спалахнули, ніби налиті вогнем, — і стало світло.
ПОДОРОЖ НА АКУЛЯЧОМУ «ТАКСІ»
— Васько — великий приборкувач акул! — репетував Заєць, звівшись на повен зріст під вітрилом і, аби не випасти з човна, рукою тримаючись за стояк кормової щогли. — Слава! Слава да Гамі! — вигукував він.
Барарата ніби ожив. Уперше за всі дні тубілець весело посміхався. Звертаючись до Лоти, щось швидко їй говорив. Дівчина його уважно слухала.
Кім Михайлович і я вмостилися в носовій частині човна — на неширокому півбаці — й спостерігали, як форштевень розсікає океанську гладінь і канат, туго натягнутий акулою, за кілька метрів поперед лакани кінцем упирається у воду, яка його ніби всотує, десь у глибині намотуючи на невидимий барабан.
Долали милю за милею. Після днів повільної плавби, коли човен, здавалося, стоїть — так він повільно рухався, це була справді шалена швидкість.
Усі несподівано повеселішали, забули навіть про скруту, в якій давно опинилися.
Акули, відомо, великі ненажери. Скільки б не їли, все їм мало. Можете уявити, якою прожерливою була ця акіо! Адже риби в тутешніх водах немає.
Звичайно акіо кілька днів десь шастала — можливо, вирушала на свій акулячий промисел. Та — зась! Така ж зголодніла повернулася.
Жадоба й голод її згубили — вона зопалу проковтнула кинутий мною гак.
— Тягни, акуленціє, тягни! Двигун у тебе на багато кінських, ой ні — акулячих, сил.
Заєць не вгавав. Він то прицмокував язиком, поганяючи акіо, ніби коня; то, уявивши, що їде на таксі, як на спинку крісла, відкидався на дерев'яний планшир корми. Ще й голову в сплетеному з бананового листя капелюсі задирав — такий собі бундючний пасажир!
— Кажуть, в Англії таксі дуже високі,— торохтів. — І, знаєш, Васько, чому? Тому що англійці раніше носили циліндри, а вмістити таку копицю на голові не кожна автомашина може. Через це й не відступають понині од традицій.
— По-моєму, — я десь чув, — високі старомодні таксі марки «Остін» скоро зникнуть із вулиць англійської столиці.
— Так, у пресі повідомлялося, що компанія «Карбодіс» випускатиме комфортабельніші, тепер уже не чорного кольору, авто. Щоправда, такі ж високі, як і раніше, і з куленепробивною перегородкою, щоб ті, хто сидить позаду, менше стріляли водію в потилицю, — знаюче мовив геолог.
А Кім Михайлович додав:
— Повертаючись із поїздки до Сполучених Штатів Америки, я, хлопці, відвідав і Англію. І катався у таксі, про які ви згадуєте. Вони справді високі,— підтвердив він. — Але нічого особливого немає. Ще більше, якісь дивні й недоладні. Почуваєш себе в них, ніби у фамільному склепі.
— А кажуть: усе те — в інтересах народу. Тетчер, як мамця, дбає про британців.
— Те, про що патякають, не завжди правда. Он і тоді, коли уряд Англії американцям в аренду здавав острів Дієго-Гарсія, то запевняв, що це — тільки для мирних цілей і в інтересах народу. А бачте, що вийшло. Ворон ворону ока не виклює. Що американські, що англійські імперіалісти — одного поля ягоди. Отож, Васько, треба дивитися в корінь! — розкуйовдив він мого чуба.
Починалася спека.
Спасибі акіо — везла нас прудко. Від руху човна коливалося повітря, створюючи ілюзію вітровію. Але який то вітер! Липкий, гарячий потік ніби всмоктував і обпікав.
Альфред, знаючи, як сліпуче проміння діє на мій зір, виготовив сонцезахисні окуляри. Плівку висушених очей колись пійманої корифени змастив кальмарячою чорнильною рідиною, з бамбукових скалок зробив оправу.
— Прошу! — подав мені.
Я в цих окулярах став схожим на гангстера або ж на головоріза військ спеціального призначення, відомих під назвою «зелені берети», що їх Сполучені Штати використовували у війні проти В'єтнаму і які тепер знову «діятимуть» у країнах Південно-Східної Азії. Що й казати — примітивні окуляри. А все ж від сонця вберігають. Океан крізь них здається сповитий димом, а очам не так боляче.
— Альфреде, поки не пізно, запатентуй свій винахід, — порекомендував я.
— А що — хіба погані?
— Навпаки, прекрасні! І я тобі за них щиро вдячний.
— Носи на здоров'я, як любить у таких випадках говорити твій колега, одесит-гострослів Василь Окань.
— Що він там зараз поробляє, мій тезко? — мрійливо мовив я. — І взагалі, що зараз на «Садку»…
— «Сім'я вечеря коло хати», — Шевченковими словами малює Альфред уявну ідилію на рідному нам кораблі.
— Вечеря чи ні,— відповідаю, — а зараз там обідня пора, й Антрекот Антрекотович, мабуть-таки, частує хлопців своєю фірмовою стравою — «коклетами» й «какавою».
