Ми поневіряємося разом уже не один місяць. Спочатку плавали на «Садку», потім опускалися в батискафі. Потім… Невідомі злочинці, так звані «нафтовики» компанії «Шелл», а точніше — американські мілітаристи викрали нас із підводного апарата, кинули в жахливий каземат — на об'єкти «Мурена» й «Баракуда», згодом перевели на скелю серед океану, в якої ми і втекли, перебравшись на Носі Мазаву.
Таким чином, один одного знаємо як облупленого.
Кім Михайлович, наш командир, — чоловік урівноважений, розсудливий. Марно слів на вітер не кидає. Завжди знаходить вихід — він колись служив на підводному човні — з найскрутніших обставин, підбадьорює й додає сил і нам, своїм молодшим побратимам.
Не знаю, що б ми без нього робили! У морі, в тяжких походах неабияк важливо мати мудрого, надійного друга.
Про себе говорити не хочу. Скажеш — сприймуть за хвальковитість, змовчиш — подумають, що лукавлю.
Я просто собі Василь Гайовий, а ви називайте мене як знаєте.
Третій серед нас, Альфред Заєць, — трохи старший за мене, морський геолог, без п'яти хвилин кандидат наук — хлопець своєрідний. І суперечливий. Він за товариша здатен піти в огонь і воду. Але Заєць — ми знаємо цю його ваду — при першій-ліпшій скруті панікує й губиться. Потім він, звичайно, опановує себе і, відкинувши надумливий страх, бореться нарівні з іншими.
— Чистої сталі,— маючи на увазі, мабуть, себе, вирік якось Альфред, — у природі не бував. Крім металів, породи містять ще й шлак.
Ось цей «шлак» — Зайцеве панікерство — мене завжди обурює, як і нині. Якого дідька передчасно думати про кончину! Колись вона прийде сама. А поки б'ється серце, треба не відступати ні на крок, боротися до останку.
Барарату й Лоту ми знаємо мало. Проте за той час, що разом — Лота була з нами на Голові Дракона, а Барарату зустріли в джунглях, — вони нам припали до душі. Люди вірні, випробувані спільною бідою.
Такий наш міжнародний екіпаж.
Буря лютує вже третю добу, вимотує сили, змушує бути щомиті насторожі.
Човен раптом крениться на лівий борт, висока хвиля б'є в обличчя — Заєць, блідий як смерть, знову щось белькоче про кончину.
— Не накликай лиха й голови дурницями не забивай! — повчально кажу я. — Ти ж бо мужчина, хоч і без штанів.
Альфред мовчить. Пасма мокрого чуба обліпили змарніле обличчя. Ніс його войовниче настовбурчився — певна ознака, що хлопець уже переборює страх, сповнюючись рішучості не здаватися, хоч погляд, бачу, ще розгублений і очі перелякано зиркають на крутобокі вали.
— Ну й штукар! — нарешті блискає він усмішкою. — Вмієш, чортяка, — примирливо каже, — зуби замовляти й настроювати людину на інший лад.
— Без цього, Альфреде, в нашій моряцькій справі не обійтися, — пояснюю йому. — А крім того, мене цієї психотерапії навчив — знаєш хто? — Кра… Кра… Крабова душа — боцман Степанович. Коли починався шторм і підкошувала морська хвороба, він навмисне лаявся, називав мене панянкою в штанях та іншими дошкульними прізвиськами. Я злився — і «хвороба» зникала.
— Степанович, як і ти, великий мудрець, — погоджується Заєць. — Він усе життя з рибою, виріс на рибі, а в її кістках, кажуть, багато необхідного для мозку фосфору.
Прихована глузливість Зайця спрямована проти мене. Та я вдаю, що її не помічаю — нехай, сердега, тішиться. своїм гострослів'ям. Мені радісно, що в товариша минає страх. А це вже щось та означає.
Зціпивши зуби, я орудую веслом.
Коли б ви знали, як болять скроні, як мені млосно й погано!
Зайцю легше, його не вкачує, а від занепадництва й зневіри можна таки відхреститися.
Сила волі, вміння володіти собою здатні робити чудеса. Бачив же я на одному з Малайських островів йога, який списом протинав руку — і не текла кров; падав на дошку, всіяну цвяхами, — і на тілі не лишалося подряпин.
Так невже ж мені не звладати з собою?
Моє «я», мій внутрішній світ, скільки себе й пам'ятаю, вразливий, крихкий, немов коралове галуззя. Необережний дотик — і гармонійність його порушується.
Друже мій, без п'яти хвилин кандидате наук! Думаєш, мені не страшно, коли шаленіє океан, чи не закрадається часом і в моє серце зневіра-сум? Я ж бо, Альфреде, з такого самого тіста, як і ти. Але я намагаюся притлумлювати лихе — так, як і невідчепний біль, що гнітить і допікає.
Мені зараз — човен перелітає з хвилі на хвилю, трясеться, як у лихоманці,— моторошно, важко, майже нестерпно.
З плетива давніх і недавніх почувань висотую ті, що додають сили, приглушують нескінченну муку.
Я бачу рідний край. Степ, село, мати. У рідному далекосхідному порту на кручі, біля миготливого маяка, як вишня, в білому стоїть Наташа. Вона дивиться на море, жде з далини корабля — мого білобортого «Садка».
Очі її затуманені сльозою, обличчя сумне…
Уявивши це, почуваю себе дужчим. «Здолай шторми й урагани!» — ніби наказує хтось.
«Здолаю!» — озивається мій внутрішній голос.
І човен летить назустріч бурі.
ПРОЩАВАЙ, НОСІ МАЗАВА!
Лиш тепер, коли од берега відпливли на чималу відстань — подаленіли й зникли з обрію вершини гір, ліси, зубчатий силует Голови Дракона, — зрозуміли й повірили, що ми на свободі і нас більше не переслідують, щоб схопити й кинути на муки.
Усе сталося, немов уві сні.
Визволивши Барарату та інших тубільців, яких окупанти тримали в старому бараці на півночі острова, джунглями пробралися на захід, туди, де колись добували фосфати й довкруг затоки стояли вбогі хижки гірняцького висілка.
Як і в Яо-Ватономбі, спаленому американськими солдатами селі, там було запустіння, згарище й тлін. Дощок на човен — остання надія вибратися з Носі Мазави — так і не знайшли.
Кім Михайлович, Заєць і Лота, шукаючи їстівних коренеплодів, залишились біля гирла, а ми з Бараратою подалися в джунглі.
На пагорбі серед гущавини уздріли тубільне кладовище — фаді кіборінтані, а під скелею — оце так пощастило! — затоплені водою жертовні човни.
Назад верталися вплав незайманою лісовою затокою. Вода була тепла й прозора — смарагдове свічадо, в якому відбилися довколишні ліси з вузькою просинню бездонно високого неба.
Помітивши на плесі серед навислого гілля кола, що розходилися від помаху наших рук, Альфред, заїкаючись од хвилювання, вигукнув:
— Кро… кро… кро… ко-дили! Алігатори у затоці,— показав він на воду.
— Не репетуй, хлопче, — заспокоїв його Кім Михайлович. — То Васько й Барарата. Рептилії, зокрема крокодили, плавають інакше — тихо й непомітно.
За якусь мить ми вже були на березі. Я розповів друзям про побачене в гущавині.
— І ти, безбожнику, пропонуєш нам ті човни?! — здивувався марновірний геолог, який, знав я, не вірить ні в бога, ні в чорта.
— Атож. Готові, новенькі, ніби щойно зі стапеля.
— Не бери, Васько, гріха на душу, — багатозначно застеріг він. — Затям: пускатися в плавання на ритуальному човні — святотатство. До того ж — страшно: адже на ньому, як ти кажеш, перевозили мерців. Ти завжди щось та вигадаєш! — невдоволено буркнув Заєць.
— Іншої ради немає,— пояснив йому Кім Михайлович. — Доведеться скористатися цією щасливою
