— Та! Який там планктон? У звичнім для нього середовищі він не повинен смердіти. Ану, голуб'ята, гляньте під лави — часом не закотилася туди яка-небудь голова? — велів командир і сам зазирнув під банки.
— А це що? — здивувався він, витягаючи з-під Зайцевого сидіння довжелезний хвіст тунця.
— X… хвіст, — захлинувся словом Альфред.
— Та бачу, що хвіст, а не голова. Ось іще один. Друже, тут схованка!
— Я… я… — і Заєць, розхвилювавшись, нічого більше не міг сказати.
— Все ясно, — підморгнув мені командир. Я зашарівся.
— Кіме Михайловичу, — несміло обізвавсь. — Кіме Михайловичу, — повторив. — Пробачте, я теж дещо сховав.
— І ти? — прискнув він сміхом.
— І я…
— Барарата ховайла теж фіа… — почувся з корми голос тубільця.
— Лото, ти що-небудь подібне бачила? — не перестаючи сміятися, звернувся до дівчини командир.
— Бачил — не бачил, — відповіла вона, теж сміючись білозубо.
Ми, троє,— Заєць, Барарата і я — витягли із схованок всі свої риб'ячі припаси.
Було соромно, страшенно соромно й незручно! Хоч закрадавсь незрозумілий страх: а що, коли знову нічого буде їсти?!
— Спокійно, спокійно, друзі,— якомога лагідніше мовив командир. — Сорому тут немає — ви ж таке пережили! Ну, чого ти плачені? Заспокойся, любий, — ласкаво поклав він Альфреду на плече руку.
От тобі й любов до життя! Любов (ха, ха, ха! — засміявсь я), якою керує нікчемний інстинкт самозбереження, веління шлунка.
Це ганебно, це гидко! — картав я себе за шкурництво й хвилинну слабість.
ПІД ВІТРИЛАМИ
…І все-таки — слава тобі, рятівна течіє!
Риба, яка нам зрідка трапляється; легкокрилий вітер, що гонить лакану. Нарешті — двічі за останні дні — короткочасний дощ, що неждано поповнив запаси прісної води. А що, скажіть, іще треба тим, хто, гнаний бурею, опинився у відкритому морі?
Нога моя почала заживати, Бараратина — теж.
До речі, тубілець виявився неабияким рибалкою. Рибу, яка нікому з нас не йде до рук, він умудряється ловити. Наживить копрою або шматочком тунця гачок, пробурмоче щось, — і, дивись, рибка вже теліпається на волосіні.
— От чаклун, так чаклун! — захоплююсь я.
— О Барарата антітра — фіа,[22] — погоджується Лота.
У нашій чоловічій компанії вона — незамінна: й веслує нарівні з нами, й допомагає господарювати — ріже рибу, готує з копри смачні «салати». Ну, і звісно, лікує нас, слабаків.
І чому так здавна вважається, що жінки у морі приносять нещастя?
Вірячи в ці забобонні прикмети, моряки-мужчини не дозволяли фуріям у сукнях, як вони потай називали жінок, навіть ступити на палубу корабля, що вирушав у плавання. Тому ж, хто нехтував старовинними звичаями і відважувався брати в море жінку, доводилося потім гірко розкаюватись, от хоч би й французькому мореплавцеві позаминулого століття Ів-Жозефу де Кергелену, іменем якого на півдні Індійського океану названо архіпелаг.
Переодягнувши свою юну подругу Луїзу Сеген у матроську робу, відважний капітан провів її непомітно на «Ролан» — до зубів озброєний корабель, який вирушав од берегів Франції до далеких островів.
Плавання скінчилося. Та Кергелена на шість років кинули у в'язницю, позбавивши всіх титулів і звань і заборонивши служити в офіцерському корпусі.
Так легендарний мореплавець заплатив за свій необачний вчинок.
— Якщо жінки літають у космос, чого б їм і не морякувати? — слушно зауважив Альфред.
— Атож, — погодився Кім Михайлович й для прикладу навів ім'я славетного радянського капітана далекого плавання Щетиніної.
А я згадав наречену Сашка Кукси — Моніку, яка нібито вчиться у морехідці на факультеті судноводіння.
— Як би твого дружка Куксу та не спіткала доля Кергелена, — блимнув посмішкою Заєць. — Між іншим, і ти, да Гама, чував я, теж маєш подружку, що марить морями.
— Наташа моя не тільки марить, а й плавала не раз, — гідно відповів я, по-лицарськи захищаючи дівчину. — В морі ми й познайомились.
— Ого! Сімейна мандрівочка. Колосаль! Такого й Кергелену не снилося. Ловкач ти, хоч і вдаєш із себе святого та божого. Обкрутила тебе золотокоса.
— Заєць! — різко обірвав я. — Ніколи не смій про Наташу нічого подібного говорити.
Мене аж трясло від люті.
— Свят, свят! — закотивши очі під лоба, по-блюзнірськи перехрестився геолог. — У тебе справді з нервами не все гаразд. Втрачаєш почуття гумору, дорогий!
Зрештою ми, задерикуваті півні, вгомонилися й притихли.
— Гумор, да Гама, — вже примирливо повчав Заєць, — це — веселий погляд на життя, коли дрібниці не застують основного і людина не заводиться, як ти, з півоберту.
— Тобто гумор, по-твоєму, пустопорожні смішечки?
— Не зовсім так, — відповів Альфред. — Претензійну дотепність плодять переважно гумористи- професіонали, які, вигадуючи, як їм здасться, смішні ситуації, намагаються нас будь-що розсмішити. Це — балаганство, кривляння. А справжній гумор — не в штучно придуманих обставинах — він, як алмаз, світиться зсередини. Людина живе, працює, а живучи й працюючи, помиляється — і, незлобливо кепкуючи з себе, виправляє похибки й вади, рухаючись, отже, до поступу — вперед. Тому-то той, хто прагне до кращого, досконалішого, мені здається, завжди гуморист.
— Я не претендую на роль гумориста, — зачеплений докором Альфреда за живе, відповів. — А все ж ти помиляєшся, говорячи, що я втратив почуття смішного. От скажи мені — прискіпавсь до нього. — Це гумористично?
— Що саме?
— Ти — заєць, — тицьнув я пальцем у Альфредові сухоребрі груди. — Та замість того, щоб гризти капусту, як і належить зайцям, подався в морську геологію, гризеш корінні породи підводних хребтів. Так само й Іван Пророченко, якого ми звемо Антрекот Антрекотович, — з пожежника в Трилісах обернувся в кухаря. Хіба ж не смішно?
— Трішечки, — нічого не міг заперечити Альфред.
— У цій, як ти кажеш, «трішечці», мабуть, і криється гумор. До речі, мій тезко Окань — неабиякий гуморист.
— Так, неабиякий, але додам: підроблений і, крім того, базарно-комічних обставин. З цих причин Остап Бендер,[23] прототип колишніх одеських дотепників, — продовжив він, — лише вдала вигадка, хоч і здібних письменників. Тоді як Швейк[24] — органічний вияв душі народу, його непідробний образ. Смішне, комічне, веселе, що нас так захоплює у вчинках Швейка, іде, як світло алмаза, з самої його середини.
— Ми з Оканем разом починали морякувати, — перевів я розмову на інше. — І знаєш, подружилися. Є в ньому багато привабливого, справді гарного.
— Безперечно! — вигукнув Альфред. — Як і в кожного з нас.
— Ні, я не про те — мені хотілося сказати інше. Окань, — пояснив я, — мастак кепкувати з інших, але терпіти не може щонайменшого зауваження на свою адресу. Він вважає, що критики взагалі — люди, які ні на що не здатні, нічого не вміють, а беруться повчати. Здебільшого це йде, запевняв Василь, від прагнення
