- Так, треба. А тепер бiжи, щоб швидше побачити маму.
Ми побiгли по Велкопржеворськiй площi, але на мiсточку через Чертовку я змушений був знову спочити.
- Дядю, пiднiми мене, я хочу подивитись на воду! - попросила Євочка.
- Нi, нi! Нам треба поспiшати!
Схвильоване серце i змучений мозок не давали менi довго вiдпочивати. 'Якомога швидше до людей! - наказували вони.- Тiльки люди можуть врятувати нас вiд загибелi'.
Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далi. Ще один коротенький перепочинок - i ми вже бiля Кардового мосту. Нiде анi найменшої ознаки життя. Шум води на греблi пiдкреслював мертву тишу мiста.
Маленька Євочка була змучена i скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боцi. I раптом з Карлової вулицi до нас долетiв смiх; радiсний, справжнiй людський смiх.
На розi з'явилась група хлопцiв i дiвчат. Вони жартували, безтурботно смiялись. Я дивився на них, як на божевiльних. Хто ще може отак по-дурному смiятись, коли почалась найстрашнiша вiйна в iсторiї людства?!
Невже ця легковажна молодь не усвiдомлює небезпеки так само, як не усвiдомлює її i маленька Єва?
Нi, цього не може бути! Мабуть, я збожеволiв!
Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотiв вiдкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, i взагалi, що вiдбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.
Ця зустрiч ще дужче посилила моє замiшання. Я нiчого не мiг збагнути. Але найголовнiше чекало на мене попереду.
У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частiше зустрiчати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.
На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:
- Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення!- вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.
- До побачення! - повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.
Чужинцем
вдома
Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: 'Метро'.
Будинок Слов'янського Дому змiнив свiй вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну нiч лише в казках!
Тiльки тепер я помiтив, що люди на вулицях якось чудно вдягненi. Такий самiсiнький одяг i на менi. Звiдки? Чому? Як трапилось, що я досi не звернув на це уваги?
Може, мiй пошкоджений Пегасом мозок створює примарнi видiння? Може, цього немає, а менi просто ввижається?
- Даруйте, чи я справдi у Празi? - розгублено запитав я перехожого.
- Так, ви в Празi! - вiдповiв той спокiйно. Його навiть не здивувало моє дурне запитання!
- Дякую...
Тепер я пригадую тi далекi днi, i менi смiшно, а тодi я, мабуть, справдi здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нiчого не розумiючи: все довкола змiнилось до невпiзнання.
Куди подiлися трамваї? Навiть рейки зникли без слiду... А люди стоять на тротуарах i водночас рухаються в рiзних напрямках. Новi будинки, новi машини, незвичайний одяг. Чи це менi сниться?
Страх, подив i занепокоєння поступалися цiкавостi. Якщо це i сон, то хай би ще снився!
Тягар поступово спадав, i я навiть засмiявся. Пригадалася нiч у студентському гуртожитку. Сидячи бiля вiдчиненого вiкна, я при слабкому свiтлi нiчника писав гумореску. Менi уявилась настiльки кумедна ситуацiя, що к голосно засмiявся. Друзi прокинулись, i я в мить перетворився на мiшень для подушок та черевикiв. Це розсмiшило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав смiх. Ось i тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакцiя на пережите.
На Вацлавськiй площi я перейшов на iнший тротуар i поплив, як човен, по неймовiрно змiненому мiсту.
- Здрастуйте, професоре! - привiтався до мене хтось з тротуару, що рухався назустрiч.
Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привiтання, вже вiдпливла, як хвиля вiд морського берега. Хтось, мабуть, помилився.
'Хороший журналiст навiть увi снi не повинен втрачати почуття самовладання',- подумав я, вирiшивши не дивуватись нi з чого. I справдi, приголомшливу дiйснiсть - Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квiтучий сад,- я сприйняв досить спокiйно. Одне менi здавалося тривожним i нез'ясовним: коли я вийшов з Малої-Страни,- сутенiло, а тепер знову почало свiтати На сходi все вище зводилась яскрава заграва ранку. Я не встиг розмiркувати, чому це так: з тротуару до мене замахала рукою якась дiвчина i в ту ж мить опинилась бiля мене на рухомiй стрiчцi.
- Добридень, професоре! Як ся маєте? - посмiхнулась вона привiтно.
- Я не професор... - затинаючись, промимрив я. Спантеличена дiвчина замовкла i допитливо подивилась на мене.
- Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.
- А я, мабуть, двiйник вашого професора,- вiдповiв я збентежено.
- Двiйник?- протягнула вона здивовано. - Тодi пробачте!.. - дiвчина стрибнула з рухомого тротуару i довго озиралась.
'Пригоди репортера в уявному свiтi тривають... Ну, що ж, чудово! подумав я, коли студентка зникла.- Буду професором. Певно, я схожий на нього як двi краплини води. Отже, професор - видатна особа!' - зробив я висновок, коли незабаром пiсля того до мене привiтались ще два новопражанини (а як же iнакше назвеш мешканцiв дивовижної Праги?)'. Але тепер я вже, наче справжнiй професор, ввiчливо вiдповiв на привiтання
В горiшнiй частинi майдану зi мною трапилось таке, чого я не мiг сподiватись навiть як газетяр. Власнi ноги перестали менi скорятись. Не порадившись зi мною, вони скочили з рухомого тротуару на нерухомий, забравши разом з тiлом i мою здивовану голову.
'Чому я, власне, тут зупинився? - подумав я. Однак, коли з одчинених дверей найближчого будинку на мене вiйнуло запахом страв, я вмить знайшов наукове обгрунтування свого пiдсвiдомого вчинку. Умовний рефлекс, друже!'
Справдi, вiд духмяних пахощiв у животi в мене заграло. Захотiлося пити. Отже, зупинка як на замовлення. Але чи є в мене грошi?
Я зайшов у темний закуток i старанно обшукав усi кишенi. Крiм маленького лiхтарика з Пегасового лiгва та коробочки з невiдомою менi машинкою, я нiчого не знайшов, але знову звернув увагу на те, що хтось одягнув мене в особливого крою легкий костюм.
Можливо, Пегас зробив це, коли я лежав непритомний? А може, вся моя пригода - тiльки злий жарт його смертоносних апаратiв?
Хай буде як буде,- я таки реально переживаю дiйснiсть, i в цьому мене болiсно переконує порожнiй шлунок.
Голод надав менi хоробростi, i до примiщення, повного приємних запахiв, я зайшов без грошей. З заздрiстю поглядав на вiдвiдувачiв, якi бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кiлька тарiлочок. Нiколи досi я не бачив такого вибору найрiзноманiтнiших та найвишуканiших страв. I головне - нi буфету, нi офiцiантiв...
Почав нишком стежити за одним вiдвiдувачем. Той зупинився посеред їдальнi, уважно подивився довкола. I тут я помiтив свiтловi написи на стiнах. Меню! Бiля назви кожної страви сяє номер.
