Бердник Олесь
Марсiанськi 'зайцi' (на украинском языке)
Олесь Бердник
Марсiанськi 'зайцi'
А прочитавши оповiдання 'Марсiанськi
'зайцi', ви разом iз героями твору побуваєте на
Марсi, зазнаєте багато неймовiрних пригод.
Пiдготовка
Вони були нерозлучними друзями - Андрiйко, Боря i Надiйка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекi загадковi планети, про зустрiчi з розумними iстотами iнших свiтiв. Ще в четвертому класi вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п'ятий, взялися за Єфремова.
Їх владно захопила романтика зоряного свiту, неосяжнi для свiдомостi вiдстанi, приголомшуючi пригоди на страшних планетах, поєдинки з кошмарними потворами, породженими пiд променями похмурих сонць. Друзi, нiби свята, чекали кожної нової книги про мiжзорянi польоти, жадiбно читали повiдомлення про новi й новi успiхи вчених, якi запускали в небо велетенськi супутники i ракети.
Дитячi серця трiумфували. Вже не письменники вигадують неймовiрнi польоти, а справжнi iнженери i конструктори запускають до зiрок гiгантськi апарати. Друзi збиралися пiсля урокiв i мрiяли, як самi стануть космонавтами, як будуть ходити в химерних скафандрах помiж скель i циркiв Мiсяця.
Кожної перерви чорний чуб Андрiйка, попеляста стрижена голова Борi та рудi кiски Надiйки схилялися докупи, i тодi сусiди-учнi чули палкий шепiт, щасливий смiх або гарячу суперечку.
Та ось у них з'явилися трiйки. Вчителi докоряли друзям. А пiонервожатий Стьопа - високий, сильний десятикласник, який одною рукою мiг пiдняти двопудову гирю, - прямо заявив:
- Лiтаєте попiд небесами, а вчитися як слiд не хочете. Для польотiв на iншi планети потрiбнi глибокi знання. А з трiйками ви на ночвах з хати будете лiтати! О!
Учнi довго смiялися пiсля цього i прозвали їх 'ночвонавтами'. I образа подiяла. А може, не так образа, як славнозвiсний полiт Юрiя Гагарiна.
В той день гримiла вся школа. На уроках читали газети з повiдомленнями про героїчний полiт. Всi кричали 'ура', складали привiтальнi телеграми першому космонавту, а нерозлучнi друзi мовчазно сидiли за партою. Вони були враженi, приголомшенi, зачарованi. Вони не могли кричати - занадто чудесним було це здiйснення. Дитячi серця пiдказували, що найкраще осмислити таку подiю в тишi.
Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора пiд зорями, зiтхаючи, дивилися на Мiсяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срiбний вiзерунок небес. I дали один одному слово - вчитися лише на п'ять, щоб стати такими, як Юрiй - перший мiжзоряний мандрiвник.
Вони дотримали слова. Жодної трiйки не з'являлося в їх щоденниках. Учителi хвалили друзiв. Але прiзвисько 'ночвонавти' за ними так i лишилося.
Та ось настало лiто. Почалися канiкули.
Андрiйко зiбрав друзiв у заповiтнiй долинi, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кiлометри вiд села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокi горби, минути березовий лiс i перебрести неглибокий струмок. У долинi завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мiзерна, тому худобу сюди не виганяли, i це робило безлюдну мiсцину дуже затишною для гри.
Надiйка i Боря зацiкавлено дивилися на свого вожака. Що там вiн вигадав?
Синi очi Андрiйка аж бризкали iскрами вiд таємницi. Зiбравшись у ямi, пiд крислатими кущами бузини, друзi сiли на кам'янi стiльцi i приготувалися до наради.
Андрiйко сказав:
- Товаришi! Пора нам починати практичнi роботи.
- Що значить, практичнi? - заморгав вiями Боря. - I в чому?
- Як-то в чому? В космонавтицi, певна рiч...
- Кажи точнiше, - не терпiлося Надiйцi. - Що ти хочеш?..
- Ми зробимо ракету! - одрiзав Андрiйко. Боря i Надiйка остовпiли. Вони не могли вимовити й слова. А їхнiй вожак впевнено вiв далi:
- Зробимо ракету i запустимо її. Спочатку маленьку, для спроби. Посадимо в неї кота. А потiм, якщо спроба буде вдалою, зробимо велику ракету... I полетимо самi. Ясно? I хай тодi Стьопа скаже, що ми 'ночвонавти'!
Андрiйко, на всякий випадок виглянувши з ями, понизив голос до шепоту i розповiв друзям свiй план. Вони захоплено пiдтримали його. Кожному було видiлено окреме завдання. На прощання Андрiйко попередив - усе тримати в цiлковитiй таємницi.
- Якщо дома взнають - з хати не пустять! - заявив вiн.
Перша половина плану почала виконуватися блискавично. Дюзи ракети вирiшено було зробити iз букс вiд воза. Андрiйко знайшов на купi брухту бiля колгоспної кузнi три букси, Боря поцупив у матерi в коморi старий негодящий самовар. Iз пальним теж швидко впоралися. Надiйка добула на полi в матерi, яка працювала ланковою на буряках, селiтри. А з селiтри хлопцi дуже швидко виготовили саморобний порох.
Букси заклепали з широкого кiнця дерев'яними чопками, прикрiпили їх трикутником до дерев'яного диска. Вийшло щось похоже на тринiжки. До тринiжок друзi прилаштували самовар, потiм витягнули з нього центральну трубу i проробили iлюмiнатори. Крiм того, внутрiшнi стiнки самовара обклали повстю, щоб коту в польотi було м'яко.
На борту ракети чорною фарбою Надiйка написала: 'ВПЕРЕД'. Так було вирiшено назвати перший апарат.
Всi роботи велися в ямi. Звiдти ж мав бути запуск.
У кiнцi червня ракета була готова. Ввечерi друзi перевiрили всi вузли конструкцiї, принесли до ями пальне i заховали все це в печерi, заваливши отвiр каменем.
Вони йшли додому через березовий лiс, жваво перемовляючись, задоволенi тим, що їм пощастило довести роботу до кiнця.
- Якщо все пройде вдало, - озвався Андрiйко, - будемо готувати велику ракету!
Надiйна аж спалахнула вiд радостi, її зеленi очi заiскрилися.
- I самi полетимо?
- Еге ж! Я вже придумав, iз чого зробимо. Бачили за старою конюшнею цистерну з-пiд бензину? Вона лежить без догляду вже рокiв п'ять. Ми її заберемо...
- Як? Ми її з мiсця не зрушимо! - скептично озвався Боря.
- Попросимо хлопцiв. Щось придумаємо.
- А пальне? Де ти вiзьмеш стiльки пального?
- Не знаю! Чого ти причепився? Може, гасу купимо. Ти ж читав - навiть справжнi ракети гасом рухаються... Це ще треба добре обдумать! Зате пiсля польоту - знаєте, як нам заздрити будуть у школi...
Сумнiвiв було багато, але нi Боря, нi Надiйка не заперечували своєму вожаку. Адже завтра - перша спроба, їх перший крок до хвилюючого, таємничого неба...
Запуск
На другий день Андрiйко i Боря примчали до ями ще на свiтанку. Вони витягли ракету з печери, просушили пальне, пiдготували рiзнi припаси.
Над горбами зiйшло сонце, в березовому лiсi заспiвали птахи, сине небо було безжурним, лагiдним. Андрiйко виглянув iз ями, прислухався.
- Нiде нiкого. Скоро прийде Надiйка, i тодi почнемо...
Справдi, незабаром на стежинi, що вела вiд лiсу, з'явилася захекана дiвчинка. Вона тримала в руках велику торбу, в якiй щось несамовито кидалося i завивало. Це був їхнiй 'космонавт', кiт Рябуша, улюбленець Надiйчиної баби.
- Що - не хотiв? - поцiкавився Боря, торкаючись пальцем до торби.
- Всю дорогу мучив мене, -пожалiлася Надiйка. - Ледве донесла.
- Несвiдомий, - махнув рукою Андрiйко. - Вiдкрий торбу, хай подихає...
Дiвчинка розв'язала зашморг, з отвору з'явилася голова великого рябого кота. Вiн вдихнув повiтря i жалiбно нявкнув.
- Мовчи, дурню, - докiрливо озвався Андрiйко. - На ракетi полетиш. Не кожному така честь випадає...
Але кiт явно не згоджувався iз доказами Андрiйка. Вiн не змовкав нi на хвилину, то жалiбно нявкаючи,
