пришпиленому до простiнка мiж вiкнами. Сонячний спекотний день. Кримський пляж. Синьо-зелене море, вдалинi - густий фiолет. Засмаглi тiла чоловiкiв, жiнок, дiтей. На передньому планi - вони з Кузьмою. На ньому чорнi плавки з червоною каймою, вона в помаранчевому купальнику. На плечах у неї зблискують краплi води, руки в боки... Було, було! Минуло безповоротно...
Шарпнула зi стiни той зафiксований на паперi золотий день, - на килим полетiло бiле ошмаття. Ще одне фото пiд склом - вiн приїхав до них на дачу, ще як залицявся. Зiрвала i кинула на пiдлогу. Губи її тремтiли, вiї клiпали, їй хотiлося заплакати вiд лютi, але слiз не було. Згадала Вiру, її ласкаве обличчя i поступово вгамувалася. Зiтхнувши, провела долонею по чолу i пiшла до спальнi. Картала себе за нервовий зрив. Ну хiба ж так можна? От Вiра так би не повелася. Треба гасити в собi негативнi емоцiї... Гасити... Це легко сказати... Ех, Пробус...
Десь, може, через годину з'явився i вiн. Лунко клацнув замок, ще раз уже зсередини, потiм почулося шаркання черевикiв об килимок. Тамара не виглянула, i завчена посмiшка сповзла з його лиця.
- Угадай, що я принiс! Де ти там?
Тамара не озивалась, i вiн, поставивши на тумбочку великий кульок iз зображенням олiмпiйського ведмедика, попрямував до спальнi - свiтилось там.
- А я сьогоднi шампан...
Не договорив, проковтнув кiнець бравурної фрази, побачивши, який розгардiяш зробила тут Тамара. Шафа розчинена, сукнi, светри й iншi жiночi строї безладно розкиданi на лiжку, крiслах i навiть на пiдлозi. Все це Тамара, сяк-так згорнувши, запихала в жовтий шкiряний чемодан.
- Що сталося, Томо? - В ротi йому враз пересохло, голос був глухий, немовби й не його. - Куди це ти збираєшся... так поспiшливо?
Мовчки обдивилась, чи не забула чого, закрила чемодан, взяла в руку, виважуючи, поставила бiля дверей.
Кузьми наче й не помiчала, нiби його тут i не було,
- Слухай, можеш ти менi нарештi...
Випросталась, рiзким, незвичним жестом поправила розтрiпане волосся. Очi блищали сухим блиском. 'Яка вона зараз наелектризована i... красива!' промайнуло в нього.
- Поїду до Вiри пробачатись.
- Та ти що? Вона, певне, й не знатиме! Хiба там, у Воляках, читають наш журнал?
- Зате я прочитала.
- Ну й що там такого... Я тiльки пiдкреслив антинауковiсть... Полемiчна стаття.
- Полемiчна? Ганебний пасквiль!
Тамара одягла пальто, взяла чемодан.
- А коли ж ти... повернешся?
- До Любимова? Нiколи!
I в голосi, i в поглядi її було стiльки рiшучостi, що Кузьма отерп, вiдчув, що це не 'сцена', не скороминуще шаленство примхливої жiнки. Розкинув руки, став на колiна, бурмочучи якiсь благання- виправдання.
Тамара вийшла, хряснувши дверима.
