- Вона ж гине, помирає - ви ж самi сказали! - розпачливо вигукнув Микитюк. - Хiба не ваш обов'язок випробувати все...
- Так. I ми зробили все можливе. Загляньте в iсторiю хвороби.
Микитюк вхопив телефонну трубку:
- Попрошу капiтана!
Може, з хвилину роз'яснював капiтановi ситуацiю, iнформував про живлючий гiмалайський екстракт.
- Бузанова? Тут. Передаю.
Товстуха тiльки сопiла, притуливши трубку до вуха. 'I це лiкарка... думав Микитюк. - Розминулась з покликанням, її мiсце на Бессарабському ринку...'
- Ну що ж. Раз капiтан наказує... Але ви дайте менi розписку. На всяк випадок.
Кров шугнула Ростиславовi в скронi, вiдчув, як раптово пiднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.
'Та ну її, цю бочку, - розгнiваний сiв до столика, вихопив ручку з бокової кишенi: - Витримка, витримка, спокiй... А то ще руки тремтiтимуть'.
- Ну, все? Давайте шприц, я сам.
...Кiлька годин пiсля уколу Муза-Марiйка була мiж життям i смертю. Микитюк, надiвши бiлого халата, сидiв коло її лiжка, нiби ждучи вiстей з далекого краю.
Нарештi першу обнадiйливу звiстку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкi рожевi плями, ось вона клiпнула повiками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стiнах, стелi, тодi побачила Ростислава.
- Це ти? - прошепотiла. - Що зi мною було?
- Скажу. Я багато тобi скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дiвчисько.
Хотiла усмiхнутись, та не змогла, тiльки сiпнулися губи.
Наступного ранку Муза-Марiйка пiдвелася.
Ростислав, мiцно пiдтримуючи її за лiкоть, вивiв на палубу. Навколо шумiло море. Едiнбург уже був далеко за обрiєм. Попереду - також за обрiєм Пiвнiчна Норвегiя, Тромсе i Нордкап. Муза-Марiйка сидiла мовчки, поглядаючи на хвилi за бортом. А тодi спитала:
- Скажи, а вiдчуття болю повернеться, доки ми... одружимось?
- В життi без болю не обiйтися.
