здається якимось нереальним, стороннiм, точнiше - нiби вiн сам тут стороннiй, нiби його обступило марево, яке от-от розтане у синьому серпанку.
Проте марево не зникало, i вже наступної секунди вiн усвiдомив, що й справдi вдома, що Венецiя була вчора, а сьогоднi - Київ. Але оте миттєве вiдчуження вiд реальностi вразило його, - враження було таке, нiби вiн заглянув сюди з iншого простору.
Незабаром усе стало на свої мiсця, мозок зафiксував звичайнiсть обстановки, ба навiть буденнiсть. Так, з аеропорту Бориспiль вiн добрався додому пiзно, спав як мертвий, але втома i зараз вiдчувалася в усьому тiлi. Заплющив очi, сподiваючись заснути ще, та де там, полежав трохи, мимоволi згадуючи епiзоди мандрiвки до Iталiї, знайомства на симпозiумi, та й знову поглянув на повiнь, уже освiтлену сонцем. Може, мали рацiю античнi фiв'яни, заборонивши художникам пiд загрозою смертi зображувати бридке, потворне i зобов'язавши їх подавати тiльки прекрасне? Як гарно змальовано старi дерева, весняну воду! Яка це насолода для душi! Якось такою повiнню вони милувалися в Кончi-Заспi удвох з Дiаною, ще студентами... Немов сон - i поблиск очей, i дотики рук, i п'янкий стан ейфорiї. Щось давно не обзивається Дiана, уже рокiв два, ото як подзвонила, що працює над програмою, i бiльше не нагадує про себе. Перекласти лiтературнi явища на двоїсту мову перфокарт - чи не сiзiфова це робота? Ну, та нехай собi...
Не хотiлося залишати угрiтого лiжка, отак би лежав та згадував далекi роки, усе своє життя. 'Згадувати життя? Що це зi мною? Адже я ще живу, я ще в його потоцi i воно в менi!'
Отак подумавши, змусив себе пiдвестися - адже починався робочий день. Робочий... Максим Петрович гiрко всмiхнувся: вiдтодi, як закiнчив трилогiю, вiдчув себе за бортом. Поставив останню крапку i неначе пустився берега, опинився в якомусь вакуумi. Втiшав себе, що це тимчасове, писав статтi, есе, але добре усвiдомлював, що це тiльки видимiсть роботи, iнерцiя, що головне в життi вiн уже завершив. Коли з видавництва принесли добре оформлену трилогiю, не мав уже сили радiти, був до краю вичерпаний. Розумiв, що це радiсна подiя, але на емоцiї не спромiгся, тiльки досадливо хмурив брови. На запитання - як вiн себе почуває, вiдповiв:
- Та отак, як стара полуторка, в якої пального лишилося на денцi.
Поголився, холодною водою освiжив голову, зварив на снiданок яйце, змолов кави... Та що б не робив, мозок пiдкидав йому хаотичнi картини спогадiв, i це непокоїло, викликало якусь невиразну тугу. Надумав ближчими днями поїхати на село до родичiв - там тихо, гарно, там вiн набереться сили. Само собою розумiлося, що ближчi днi в нього будуть. Але ж можуть i не бути?
Спустився лiфтом униз i видобув iз скриньки цiлий оберемок листiв i газет. Читання пошти - то для нього приємнi години, особливо тепер, коли вiн завершив 'головне завдання життя'. В цей час вiн розмовляє з читачами, за рядками листiв намагається уявити живу людину, її обличчя, очi. Ось учителька пише... Яке несподiване сприйняття образу старої трудiвницi! Треба буде надiслати їй книжку з автографом... Яка адреса? Кременець... Цiкаво б з'їздити... О, Севертека! Що сталося? Прочитаю опiсля всiх. Але й опiсля чомусь не хотiлось брати того конверта до рук.
Увiмкнув телевiзора - молода гарна дiвчина ходила по саду i тихо спiвала. Приємний грудний голос заспокоював, улагоднював душу, i Максим Петрович, вiдкинувшись у крiслi, вiдчув, як спадає напруга. Та цiлком вiддатись насолодi не мiг, почав мiркувати: чим зумовлюється емоцiйний вплив музики? Чи не ритмами... якщо вони спiвзвучнi бiоритмам людського органiзму? Своєрiдний контрапункт, суголосся... Згадав Тичину. Свiтлий, оригiнальний генiй... Сьогоднi треба обов'язково попрацювати над замiтками про його 'Симфонiю'. Почав одразу пiсля третьої книжки роману, але робота посувається повiльно, занадто повiльно...
Грицькiв лист чомусь дратував. Ну, що йому треба?
Розiрвав конверта. 'Подзвони, а то я не знаю, коли ти приїдеш. Є невеличка справа'. Ребус... Казав би одразу, а то...
Переборюючи внутрiшнiй спротив, подзвонив.
- Оце здорово! Значить, ти вже дома? - оглушливо загукав Севертека. Прискочу ненадовго. А Дiна ще не була?
Дивнi сучаснi лицарi пiд черевиком - без своєї повелительки i не дихне.
Ставлячи на столик машинку, з подивом вiдзначив, що вона значно поважчала. А написавши кiлька вiдповiдей читачам, вiдчув бiль у лiвому мiжребер'ї i пiд лопаткою. Подумав, що дорога все-таки стомлива, мабуть, треба полежати ще, вiдпочити. Почовгав до вхiдних дверей, вiдiмкнув, щоб не вставати, коли прийде Грицько. Поставив телефонний апарат на канапу i прилiг не роздягаючись. Бiль не стихав. Чи серце? Але ж воно нiколи не болiло, жодного разу... Може, отак i приходить смерть? Вiн описував смерть, але сам не вiдчував її подиху. Цiкаво... Шкода тiльки, що багато задумiв так i лишиться... А може, це тiльки легка недуга. На жаль, мозок приховує iнформацiю про внутрiшнi процеси в органiзмi. Чи це потрiбно, щоб людина не замкнулася в собi, а спрямувала свiй iнтелект на зовнiшнiй свiт? О, нi, Сократ не хизувався, коли казав, що знає те, що нiчого не знає. Свою таїну Природа тримає за сiмома замками...
Задзеленчав дзвоник. Певне, Грицько, зараз наляже на дверi, о, вже зайшов.
- В тебе що - день вiдчинених дверей? - Грицькiв голос до болю залящав у вухах. - А чого це ти лежиш?
- Щось трохи занедужав.
- Кiнь би смiявся: Максим Лук занедужав! То, мабуть, з дороги. Як поїздка за кордон? Читав, читав повiдомлення. Та ти лежи, якщо перевтомився, а я ось трохи в крiслi посиджу. Еге, роки, брат, беруть своє. Це ж тобi вже до сiмдесяти добирається? Дадуть Героя, от згадаєш моє слово! На зло тому Дiниному 'Со- крату'.
Максим Петрович кинув запитливий погляд: мовляв, про що ти?
- Ну, цьому, електронному ясновидцю. Тобi Дiна не казала?
- Нi. А що сталося?
- Вона ж, пiсля того, як ото в тебе була розмова, склала програму на тисячу рокiв, ну, модель слави. Письменники, ученi, художники, композитори, - хто протримається до третього тисячолiття... - Грицько засовався у крiслi, одвiв очi набiк, прицмокнув. - Розумiєш, 'Сократ' вивiв соцiально-художню значущiсть... В такому розрiзi. На жаль, ти не пройшов далi нашого сторiччя.
Максим Петрович болiсно усмiхнувся:
- I то добре. А взагалi, Грицьку, це менi цiлком байдуже. Не про славу треба думати, працюючи в мистецтвi, а про свiй народ.
- Та це я згадав мiж iншим, ти не зважай... Мене турбують справи сьогоденнi. Розумiєш... - Хотiв сказати, що Дiна розлучилася з ним, i вiн забрався з квартири, але чомусь прикусив язика. - Хотiв розжитися в тебе на якусь сотню... В такому розрiзi.
- Подай, будь ласка, пiджак.
Грицько жваво, як для його комплекцiї, пiдхопився i згрiб пiджака, що висiв на стiльцi бiля столу.
Максим Петрович дiстав з бокової кишенi блокнота i вийняв з нього чотири купюри по двадцять п'ять карбованцiв. Метке Севертекове око помiтило, що там ще лишилося багато, i чоловiк аж зiтхнув, - ех, мало попросив...
- Дякую, старигане, виручив. Розумiєш, витратився на меблю та ще дещо... в такому розрiзi.
- Дрiбницi, - пересилюючи бiль, сказав Максим Петрович.
Грицько помiтив болiсну гримасу, простяг руку до телефону:
- Може, викликати 'швидку'?
- Поки що не треба. Ти тiльки причини дверi, не заклацуй.
- Когось чекаєш?
- На всяк випадок. А якщо смерть прийде, то їй замки нiпочiм.
- Ти того, не жартуй в такому розрiзi. Ну, будь.
Максим Петрович полежав ще з годину. Бiль затих. Тодi поволеньки пiдвiвся, пройшов до книжкової шафи, узяв симфонiю Тичини 'Сковорода' i сiв за письмовий стiл. Розгорнув навмання, i першi ж рядки, що потрапили на очi, сяйнули, як магiчний кристал:
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте i довершене
поле!
...I понад гречкою бринiння бджiл,
