здоров'я?
Девiд пообiцяв давати собi вiдпочинок. Вечорами, якщо заходив Натанiел - друг i помiчник Девiда, вони влаштовували невеличкий концерт. Девiд, хоч i не вiртуозно, але, як для аматора, досить добре грав на скрипцi, Террi акомпанувала на роялi.
Часто прогулювались, слухаючи шум хвиль i милуючись зоряним небом. Особливе захоплення Девiда викликав Юпiтер.
- Поглянь, Террi, яка велич! А якби ти побачила цього гiганта в телескоп, iз супутниками... Сонячна система в мiнiатюрi!
- Ну, супроти Сонця Юпiтер малий, - зауважила Террi.
- Але вiн складається з тiєї самої речовини - водню й гелiю. Це, можна сказати, без пiвхвилини зiрка. Йому б ще трохи маси - i запрацювало б термоядерне горно...
Вони вiддавали данину i сонцю. Кожної недiлi, взявши з собою снiданок, iшли до найдальшого пляжу, що золотою габою обрамляв невеличку затоку. I то вже був їхнiй день, там вони могли i поговорити, i послухати легiт хвиль.
Дивлячись у далину, де в сизому маревi океан з'єднувався з небом, Девiд задумливо говорив:
- Зрозумiй, менi хочеться зробити щось велике...
Террi хитала головою, розсипаючи золотисте волосся на засмаглi плечi:
- I ти вважаєш, що бомба...
- Та нi, зовсiм нi! Справа не в бомбi, тут iдеться про концентрацiю енергiї в руках людини...
Тодi вона знiмала свої темнi окуляри i дивилась на нього примруженими, такими чистими, дитячими очима:
- Але ж i ти сам, i твоя концентрована енергiя - в лапах горил!
- Ще донедавна люди одержували енергiю з єдиного джерела - Сонця. Тепер навчилися розщеплювати атом. Але хiба цього достатньо? - мiркував Девiд. - Я хочу викопати новий колодязь, допомогти...
- Горилам? - знову перебила Террi.
Губи їй пошерхли пiд морським вiтерцем, i вона раз у раз проводила по них язиком.
- Зрозумiй, що це - наука, дослiдження. А нiхто не взявся фiнансувати нi Асоцiацiя науки, нi Фонд розвитку, не кажучи вже про уряд. А цi, як ти кажеш, горили, фiнансують. Це якраз те, що менi треба.
- I тобi зовсiм байдуже, в чиїх... лапах...
- Ти дивишся на все крiзь темнi окуляри, Террi. Окрiм самого мене, нiхто не зможе пустити в дiю цi пристрої. Ну, а я... не буду ж я кидати їх на мiста!
- Ой Девiд, менi страшно... Ти граєшся з вогнем... А що, як отой тонкогубий iнженер пiдбере ключика? Вiн же не вiдходить вiд тебе й на крок. Остерiгайся цього типа! Бо якщо вiн зумiє прочитати твої формули... Тодi ти їм будеш просто непотрiбний, i вони...
- Я знаю, Террi, це дуже гостра шахова партiя, та не бiйся, я її виграю!
Скинула окуляри i поглянула в далечiнь, океан здiймався синьою стiною, очi вбирали прозору просторiнь, i тривога поволi вляглася, притихла. Може, й справдi вона згущує фарби?
- Гарна наша планета i маленька, мов лялечка.
- А звiдки ти знаєш, що маленька? - Девiд радiсно посмiхався, дивлячись на її принадне обличчя.
- Ну, як звiдки... Розмiри Землi вiдомi - радiус трохи бiльший за шiсть тисяч кiлометрiв...
- Так, параметри вiдомi, але все ж таки ми не спроможнi уявити нашу планету. Ну, от спробуй зараз, уяви Землю.
Террi заплющила очi, зосередилась.
- Ну, уявляю кулю...
- Глобус?
- Так, спочатку глобус, а зараз бiльшу, ще бiльшу...
- Не силкуйся: марна справа. Наша уява витворює тiльки модель, розумiєш, модель. I, звичайно, зменшену.
- А чому ти так вважаєш?
- Помiркуй сама: мозковi клiтини мiкроскопiчнi, отож i образи зовнiшнього свiту, якi в них вiдбиваються, мусять зменшитись, стиснутись... Отак i вмiщується велике в маленькому - дiалектика! I мої невеликi пристрої тримають у собi гiгантську енергiю...
Террi надiла окуляри i лягла горiлиць. Пiд сонячною зливою рожевий її купальник палахкотiв, огортав полум'ям засмагле тiло.
- Ти казав, що Сонце - недостатнє джерело енергiї. Хiба це так? Просто люди ще не навчилися вловлювати бiльше променистої енергiї, i вона розсiюється в космосi...
- В цьому ти маєш рацiю, Террi. Але треба дивитися далi, глибше. Сонце ж не вiчне?
- Що ти маєш на увазi?
- Чорнi дiрки космосу.
- Ти вважаєш, що й наше Сонце, витративши енергiю, почне колапсувати i стане чорною дiркою?
- Можливо, що саме так i вiдбувається еволюцiя зiрок. Людство мусить навчитися... засвiчувати погаслi зорi.
- Ти натякаєш, що оцi випробування твоїх... пристроїв...
- Я роблю першi кроки, Террi, тiльки першi кроки. Справжнє випробування ще попереду.
- О боже! - Вона сiла, зiрвала з себе окуляри. - Та чи ти забув про Вiру? Мало однiєї жертви?
- Нi, я про неї не забув, а от вона про нас...
- О, вона нiколи не забуде, якщо навiть вилiкує очi.
- Я теж так сподiваюся, а от сама бачиш... Нiякої звiстки.
Террi здалося, що вiн байдужий до нещастя Вiри i згадав бiдолашну дiвчину тiльки для годиться. А який вiн був колись чуйний, вразливий до чужого лиха! Tempora mutantur...*
______________ * Часи змiнюються... (Лат.)
Високо у блакитному небi виникла чорна цятка. З кожною хвилиною вона росла, збiльшувалась, ось уже й гуркiт чути. До острова наближалася велика зелена комаха - армiйський вертолiт.
- Такий ще не прилiтав, - сказала Террi, дивлячись, як машина з величезними пропелерами заходить на посадку.
- Певне, важлива персона... Та нехай, давай краще покупаємось!
Террi пiшла в воду без особливої охоти. Але прозоро-синя вода так пестила, так нiжила тiло, що швидко настрiй покращав, i вона залюбки пiрнала, плавала з Девiдом навперейми.
Вони були далеченько вiд берега, коли побачили, що до пляжу мчить, пiдскакуючи на буграх, червоний мотоцикл. Не встаючи з сидiння, посильний боса - юнак у чорному беретi - посигналив їм, а потiм почав енергiйно махати рукою.
Коли Девiд i Террi пiдпливли ближче, вiн, не чекаючи, доки вони вийдуть з води, загукав:
- Термiново до боса, док! Просять негайно!
Мотоцикл загуркотiв i, тягнучи шлейф синього диму, понiс посильного назад.
- Ти вгадав: якась важлива птиця прилетiла, - сказала Террi, витираючи плечi пухнастим рушником.
- Украли такий день,- кивнув головою Девiд.
- Вони можуть украсти й цiле життя... Круки.
Девiд поплескав її по засмаглому плечу:
- Не панiкуй, Террi, все буде гаразд.
Насправдi ж вiн був дуже стривожений цим несподiваним викликом. Такого ще не бувало: турбувати його в час вiдпочинку! Щось, мабуть, i справдi екстраординарне...
Провiвши дружину до свого котеджу, Девiд попрямував по гравiєвiй дорiжцi у бiк адмiнiстративного центру - великої скляної призми, на пласкому даху якої виднiвся вертолiт. Гравiй шурхотiв пiд ногами заспокiйливо, та думки в Девiда були тривожнi.
Передчуття не обмануло вченого. Обличчя боса, що сидiв за своїм величезним полiрованим столом, було похмуре, перед ним лежала газета, по якiй вiн водив важким, олов'яним поглядом. Навiть вiвчарка, з якою той не розлучався, злiсно блимнула на Девiда янтарним оком. Двоє прибульцiв - один у вiйськовому, другий у цивiльному - сидiли в крiслах бiля столу i, як по командi, повернули голови, пильно дивлячись на Девiда.
