мого дядька. Я перечитав кiлька разiв те мiсце, де вiн згадує про Теменужку, але це просто так, випадково, - можливо, тому що цими словами Радан закiнчував свiй лист.
Я вирушив у дорогу.
Чи варто описувати веселi днi, якi я провiв у селi? Глибокий снiг, прозоро-синюватi ранки, теплу пiдсолоджену ракiю [горiлка] i тихi розмови бiля грубки?
Чи варто описувати тi змiни, якi вiдбулися за той час, коли наше село стало центром кипучого шахтарського життя? Кiно, клуби, новi будинки, вечiрки i самодiяльнi колективи - чи описувати все це? Я б спробував, якби був хоч трохи бiльш романтичною людиною. А ви знаєте, що романтика чужа моєму серцю. Романтична людина ходить з блокнотом у кишенi, спостерiгає, розпитує про все, записує все. А я в тi днi не взяв олiвця в руки, не написав анi рядка. Блукав по степу, дихав прозорим повiтрям, що мало запах свiжого снiгу i вологого лiсу, спускався з крижаних гiрок i тiльки шепотiв рiзнi вiршi, якi чомусь спадали менi на думку. Ходив у клуб ДСНМ [Димитровська спiлка народної молодi], малював плакати, вирiзав i налiплював картинки на новорiчну молодiжну агiтдошку. А ввечерi танцював, допомагав акторам-любителям i розмовляв до пiвночi з Теменужкою та Раданом.
Одного вечора ми сидiли у Радана I згадували минулi часи. Розчулившись (цьому сприяло те, що за вiкном падав лапатий снiг), завели розмову про наш старий рудник, про бригаду геологiв, про лаборантку i Андрiя.
Як i тодi, Теменужка й зараз сидiла поруч з Раданом, усмiхалась до нього i захоплювалась його словами, навiть пошепки повторювала їх.
Я сидiв у кутку, за грубкою, дивився на червонi вiдблиски вогню i чомусь намагався не озиратись.
- I все-таки в цiй iсторiї найцiкавiшою постаттю е Iгнат Арсов, сказав я. - Для мене вiн - справжня загадка.
- Ти в усьому бачиш загадку, - засмiявся Радан. - Для тебе весь свiт таємний i незвичайний. А тимчасом таємних, незвичайних явищ немає! Все залежить вiд того, як ти їх розумiєш i розглядаєш. Так i з цим Арсовим. Я особливо зацiкавився його життям, бо, як ти знаєш, вiдiграв певну роль у тiй подiї... Отож я взнав дещо, i тому на совiстi в мене нiякого тягаря немає. Та навiщо порпатись у брудних речах, подивiться, який чистий, чудовий снiг на вулицi! Я пропоную пройтись до млина, згоднi? Арсов був зрадником, шпигуном, агентом iноземної розвiдки. Вiн повiдомив своїх шефiв про вiдкриття Андрiя, i вони, звичайно, злякались: берил у Болгарiї? Саме тiльки припущення розлютило їх. I хазяїни наказали Арсову зробити все, що тiльки спаде йому на думку, аби про берил нiде не говорилось i не згадувалось.
Яких заходiв можна було вжити проти Андрiя? Найстрашнiше для чесної людини - ганьба, виставлення на посмiх. Треба було зобразити його мало не божевiльним, принизити в очах начальства, в очах усiх людей. Тодi вiн буде змушений займатись чим завгодно, тiльки не шукати берил.
Довiдавшись, що начальник вимагає у Андрiя представити картографiчний ескiз, вiн виготовив iнший, напiвбожевiльний. Уночi вiн з допомогою 'своєї' людини проник у кiмнату Андрiя i спритно замiнив справжнiй ескiз фальшивим. На другий ранок Андрiй, дiйсно, був зганьблений.
Бригада зупиняється бiля села Цвят i розпочинає роботу. Слiдом за бригадою вирушають двоє працiвникiв органiв Державної безпеки.
Ви пригадуєте той липневий дощовий ранок? Шпигунський центр мав тут свою людину. Передчуваючи провал пiсля невдачi з першою мiною, цей чоловiк наказує Арсову закласти ще бiльшу мiну уповiльненої дiї. Вони проникли в копальню через якийсь другий, невiдомий хiд. Поки Арсов працював усерединi, нашi люди пiсля короткої перестрiлки схопили головного дiяча... Мiж iншим, ви його, здається бачили... Пригадуєте? Вiн був у чоботях, резинових шахтарських чоботях. Скидався на вовка, що попав у пастку. А справжнiй ескiз, ескiз Андрiя, знайшли в кишенi Арсова, коли винесли його труп.
Ось що розповiв Радан.
Ми мовчали. В кiмнатi було тихо, похмуро, тiльки вогонь потрiскував у грубцi.
Я виразно пригадав останню подiю, що сталася того дощового ранку.
Геологи, нарештi, прибули. Вони кiлька разiв збивалися з дороги i тому запiзнились. Встиг на мiсце подiї один тiльки Папазов - красивий чоловiк, якого я побачив у руднику.
Всi кинулись робити носилки. Лаборантка тимчасом розплющила очi - вони помутнiшали, наче вкрите хмарами небо, але швидко прояснились, засяяли вологим блиском. Андрiй схилився над нею, взяв її руку. Вона ледь всмiхнулась до нього посинiлими губами.
- Ти знайшов дорогоцiнний камiнь? - тихенько прошепотiла вона.
- Знайшов, - сказав Андрiй i проковтнув слину.
Вiн з вдячнiстю поцiлував її руку, по губах у неї пробiгла майже непомiтна, тиха посмiшка, схожа на слабкий сонячний промiнь.
Так завершилась ця 'берилова' iсторiя.
Рудник, як ви, звичайно, догадуєтесь, не мiг стати туристським об'єктом, як мрiяв Радан, що передбачав 'прибуткове' майбутнє.
Через пiвгодини пiсля того, як витягли труп Арсова, всерединi копальнi вибухнула мiна, i тисячi тонн землi i каменю завалили центральну галерею до того мiсця, звiдки ми вперше побачили краєчок бiкфордового шнура.
Зараз Вилю Власев не подорожує по горах, не бере участi в геологiчних походах, його мрiя здiйснилась: вiн начальник головної хiмiчної лабораторiї i цiлi днi проводить у своєму кабiнетi серед мiкроскопiв, колб та спиртiвок. Щовечора грає в домiно з хазяїном, потiм перечитує одну-двi сторiнки свого щоденника i точно о десятiй годинi гасить свiтло, одягає нiчний ковпак i, спокiйний, задоволений своїм життям, лягає спати.
Андрiй вже бiльш як рiк - керiвник третьої геологiчної бригади. Вiн так i не вiдкрив берил для промислових потреб, але кажуть, що знайшов багато нових покладiв свинцю й цинку. Лоб цього молодого чоловiка поритий зморшками, очi втратили юнацький блиск, - тiльки неспокiйний, тривожний вогник освiтлює їх зiницi, i вони сяють, нiби вiдшлiфованi шматочки справжнього смарагда.
Два мiсяцi тому зустрiв я картографа Делчо Єнева i вiд нього дiзнався, що Андрiй вже давно не живе у директора кондитерської фабрики 'Червона зiрка'. Вiн рiдко приїжджає у Софiю, а коли й робить це, то проводить дозвiлля в гостинному домi мисливця Зюмбюлева.
Лаборантка Рашеєва - перший помiчник Вилю Власева. Вона швидко видужала вiд кулi Арсова, та щось iнше (лiкарi не можуть встановити клiнiчними дослiдженнями) невпинно роз'їдає її тендiтний органiзм, i вона день у день сохне, наче квiтка без води.
Я чув, що iзумруд не приносить щастя... Але що таке, по сутi, щастя? Я не схильний до фiлософських мiркувань, але мiй практичний розум каже так: щастя - це результат зусиль кращого. Смiливi i вiчнi зусилля людини осягнути дедалi радiснiшу i досконалiшу красу.
А я... я вивчаю ветеринарну медицину. Такiй черствiй, практичнiй i дiловiй людинi, як я, найбiльше пiдходить ветеринарна медицина. Адже правда?
