- А що було далi? - наче сам себе запитав паяц Улюс Тулюс. - Коли виросли гори зброї, то треба було їх охороняти, щоб iнше мiсто не загарбало i не використало на захист тiєї пташки. Отож мiста почали вiдгороджуватись одне вiд одного - дедалi вищими i щiльнiшими стiнами та дротами, i так усе переплелося, що найменша пташка i та й дзьобика не просунула б... ха-ха-ха... - знову гiрко засмiявся паяц. - То чого дивуватися, що все, зрештою, перетворилось на попiл, згарища та руїни? Досить було спалахнути якiйсь дротинцi в огорожi, i вогонь перекинувся б на гору бомб, i вибухи покотилися б по всiй планетi...
- А скажiть, - знову запитав Твiнас, - хто ж тi проводи пiдпалив?
Паяц провiв очима по чорнiй пустелi.
- Цього, - вiн стрепенув обпаленою шапочкою, - вже нiхто нiколи не взнає. Бо тiльки я один залишився... один на всю планету.
- А чому ви так вирiшили, що ви один? - запитав Твiнас.
- Iз висоти змiя я не бачив нiяких ознак життя на планетi, - пояснив Улюс Тулюс. - А вже вiд часу вибуху минуло тридцять дiб.
- Тридцять днiв i тридцять ночей, правда? - уточнив дуже схвильований Китичка.
- Правда, - пiдтвердив паяц.
- Ой, як добре! - вiд радостi песик так пiдскочив, що замалим iз всюдихода не випав.
Усi здивовано й сердито подивилися на розвеселiлого песика, лише Менес дивився кудись убiк крiзь свої темнi окуляри, в яких одне скельце було трiснуте.
- Не дивуйтеся, - пояснила паяцовi начальниця, - наш Заїка Смiшко не зовсiм дозрiлий i смiється де треба й де не треба. А ми, поки ще видно, будемо добиратися до свого корабля. Тому нам лишається тiльки подякувати вам за корисну iнформацiю та ще побажати якнайкращих успiхiв у вашому життi. На все добре.
- Щасливої путi, - сказав паяц i похнюпив голову.
- Але, - заворушився Кадриль, - як же вiн тут залишиться один-однiсiнький?
- Менi прийшло в голову... - проказав Китичка.
- Я знаю, що тобi прийшло, - Легарiя метнула суворий погляд на песика. - Треба дивитися тверезо: в кораблi не тiльки немає вiльних мiсць, але є один пасажир понад норми. Я правду кажу? - повернулася вона до пiлота Менеса.
Та пiлот не сказав нi 'нi', нi 'так'. Вiн i не захитав шоломом, i не кивнув.
- Пiлот не заперечує! - вигукнув Кадриль. - Не заперечує взяти ще одного пасажира! Ура!
- Ура! - пiдтримав Китичка. - Вiн може зручно влаштуватися у 'Срiбнiй шишцi', там є вiльне крiсло, ось що менi прийшло в голову.
- Лiзь у кораблик, братику, - нагнувся над паяцом Кадриль, - i поїдеш з нами. Вперед!
- Справдi? - не мiг повiрити Улюс Тулюс.
- Що не на єсть справдi, - засвiдчив Китичка.
- Сядь бiля мене, - запропонував Твiнас, стискуючи крильцями свiй тулуб, щоб звiльнити бiльше мiсця.
Вперше у паяца засяяли вiд радостi очi, почервонiли блiдi щоки. Весело заметлявши рукавами, вiн хутко влiз у всюдихiд i, тримаючи змiя, сiв на сидiння. Колеса швиденько закрутилися, i незабаром спереду заблищав корпус 'Срiбної шишки'. Мандрiвники радiсно переглянулися, а Кадриль навiть легенько пiдштовхнув.
- От побачиш, раз-два - i опинишся на Тандадрицi.
- А там знайдеш цiлу дюжину лялькових театрiв, - вторив Кадрилю Китичка.
- Вони, чого доброго, не подiлять тебе мiж собою, - говорив Кадриль.
- А то ще здорово мiж собою за тебе почубляться, - додав Китичка.
Та, незважаючи на жарти, у Улюса Тулюса дедалi похмурнiшало обличчя, а одна рука так опустилася, що рукав замiтав землю бiля колеса всюдихода.
- Прошу... зупинитися, - жалiбно промовив вiн.
Всюдихiд зупинився, i паяц злiз на землю.
- Ти що-небудь забув узяти? - поцiкавився Кадриль.
Паяц мовчки затряс головою, пiдiйшов до задимленого каменя i вилiз на нього.
- Менi прийшло в голову, - зашепотiв друзям Китичка, - що вiн хоче перед дорогою посидiти i помовчати, як i ми тодi в лiсi бiля багаття.
Мандрiвники досить довго чекали, поки Улюс Тулюс помовчить i попрощається зi своєю планетою. Та час минав, сонце вже майже все почорнiло, а Улюс Тулюс як сiв, так i сидiв на каменi, втупивши очi в безкраї згарища.
Першим увiрвався терпець у начальницi.
- Шановний, - звернулася вона до Улюса Тулюса, - ваш регламент давно закiнчився. Не зловживайте терпiнням колективу.
Паяц наче й не чув.
- Як я бачу, - пробурчала начальниця, - ми будемо мати ще одного неорганiзованого мандрiвника.
- Улюсе Тулюсе, - в один голос погукали Кадриль i Китичка, - сiдай, поїдемо! Поспiши!
Паяц стрепенувся, немов його зi сну розбудили, i сказав:
- Ви ще тут?... Їдьте без мене, не чекайте.
- Оце тобi маєш! - остовпiв Кадриль.
- Братику, що трапилося? - занепокоївся Китичка.
- Я не можу покинути свою батькiвщину, - звичайним голосом вiдповiв паяц. - Крiм мене у неї бiльше нiкого немає. Як же я покину її в годину нещастя?
Вiн став на камiнь i подивився навкруги. Рiжок сонця, згасаючи, позолотив його трохи обсмалений помпон на шапочцi, i все потонуло в темрявi.
- Як же я покину її?.. - повторив Улюс Тулюс.
- Але що ти тут один робитимеш? Один у полi не воїн, - прогув баском Твiнас.
- Може, менi вдасться виростити тут квiтку або деревце, - вiдповiв паяц.
- А потiм що? - запитав Китичка.
- Якщо розквiтне цвiт, то прилетить i бджола. А як буде бджола, моя планета знову оживе.
- Улюсе Тулюсе, - знову запитав Твiнас, - де ж ти вiзьмеш зернят, якщо навкруги самi попелища?
Улюс Тулюс не вiдповiв - мабуть, не мав чого вiдповiсти.
- А менi, - сказав Китичка, - менi прийшло... - Коли песик замовк, щось затрiщало: це вiн обома лапами вiдривав свiй носик-квасолинку, ...прийшло в голову, що можна б виростити цю квасолинку. Я знаю, вона справжня, не з картинки, вона росла на нашому балконi в коритцi i цвiла червоним квiтом. Бери!
Знову блиснув краєчок сонця, Китичка вискочив iз всюдихода i, ставши на заднi лапи, подав паяцовi квасолинку.
- Дякую, - сказав паяц. - Кращого подарунка i бути не може.
Слiдом за Китичкою вискочив iз всюдихода й Кадриль, на ходу витягаючи щось iз своєї таємної кишеньки i вiдрiзаючи ножичком.
- А вiд мене, - сказав вiн паяцовi, - вiзьми оцю нитку. Прив'яжеш нею стеблину квасолi, коли вона почне рости аж до самого неба, - пожартував зайчик.
- Якi ви благороднi! - схвильовано сказав паяц.
- А я, - на диво всiм пiдвелася з мiсця Легарiя, - я вручу ось що!
I вона, вiдстебнувши значок, урочисто подала його паяцовi, не сумнiваючись, що почує у вiдповiдь: 'Вiд iменi всiєї спаленої планети я скажу: ви найблагороднiша, а ваш подарунок - з-помiж усiх подарункiв найцiннiший i життєво найнеобхiднiший!'
Та вiн лише сказав 'дякую', та ще й досить байдуже поклав той значок на камiнь, тимчасом як подаровану квасолинку тримав у жменi так, немов хтось збирався у нього її вiдняти! 'Яке несвiдоме створiння!' розчарувалась начальниця.
Ще раз сердечно попрощавшись з паяцом, усi сiли назад у всюдихiд i рушили в напрямку 'Срiбної шишки'.
- Не було в мене чого йому подарувати, - винувато промовив Твiнас. Хiба що люльку...
- А я хiба рукавичку, - зiтхнула Ейнора, яка весь час мовчала.
