сiрникiв i стiльки ж цiлих. Непогано! Вiн зможе запалити багаття i сяк-так перебуде нiч, а вранцi... вранцi що буде, те й буде!
Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тiльки не тут: у будь-який час може повернутися водiй!.. Краще тiкати вiд цього мiсця якнайдалi, та бiда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слiд... 'А може, - мрiйливо крутнув вусом зайчик, - може, ця стежка вiзьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якiй живе добрий їжак? Або до веселого мiстечка iграшок поїздом - таким, як показують по телевiзору? Або до справжньої заячої нори пiд ялиновим корiнням?.. Тiльки не треба опускати вуха... вперед!'
I засунувши сiрники за край розiрваного хутерця, вiн поскакав у глибину лiсу. Слiд петляв мiж деревами, пнями, кущами, снiговими заметами i зрештою привiв до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Снiг довкола неї був витоптаний, а бiля однiєї нижньої гiлки лежала сокира з блискучим лезом.
'Отакої!' - аж очi витрiщив одновухий.
Вiн став на заднi лапи, нашорошив вухо i з недовiр'ям оглядiвся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водiй блукає? Або гострить зуби здичавiлий кiт? Або... мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, i зайчик потроху заспокоївся.
'Може, бiльше не варто никати?' - подумав зайчик. - Сокира буде менi за добру зброю: як лежатиме поряд, то нiякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку нiхто сокири не шукатиме: адже ця нiч - новорiчна нiч, i всi, хто тiльки живий, святкують її вдома або в гостях'.
Оце згадавши, зайчик так сумно зiтхнув, що аж мордочка потьмянiла, вухо й пiвтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтiла, а нижня, не роздвоєна, жалiбно одвисла.
- Всiм весело, затишно, - промурмотiв вiн, - тiльки не менi... - Вiн пiдняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, i зачепив за рiжок сiрникової коробочки.
- О!.. Як я мiг забути!.. - I заторохтiв коробочкою - втiшався i навтiшатися не мiг тими звуками. - Є сiрники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!
I вiн швиденько кинувся збирати хмиз i шишки - приволiк їх кiлька оберемкiв. Вибрав мiсце подалi вiд ялинки, щоб не пiдпалити їй гiлля, склав багаття i чиркнув сiрником. Весело затрiщав вогник, здiйнялася стрiчечка сiрого диму, вискочило кiлька iскорок - чим не новорiчний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидвi лапи й довго милувався на оранжевi язички полум'я, якi ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорiв, що незабаром зайчиковi довелося знову бiгти по дрова.
- Ось я що зроблю! - плеснув лапками одновухий. - Назбираю я цiлий штабель, щоб на цiлу нiч вистачило... вперед! - I зайчик заходився збирати хмиз, стягувати i складати в два ряди. Полинувши в роботу, вiн i не помiтив, як опинився далеченько вiд багаття, i став як укопаний: мiж деревами знову запетляв якийсь слiд, i тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звiрятко, а може, не звiрятко - хто його зна!
- Тпрусь! - здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати. - Киш!
Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув - нi мур-мур!..
Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..
- Пригодиться, - сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима - звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.
'Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!'
'Ось що я зроблю!' - Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.
'Оце тобi! - страх здивувався зайчик. - Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!'
Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель - може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:
Сам запалив я це багаття,
Багаття сам я запалив,
Багаття це сам запалив,
Це, це сам, сам, сам...
- Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв! - похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут - хай йому грець! - почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: 'А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить - хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!..' Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...
ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ
- Пробачте...
Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, пiдскочив, глянув сюди, глянув туди i, нiчого не побачивши, схопився за сокиру.
- Пробачте, чи я не мi... мi... мiг би...
По той бiк вогнища наче щось невиразне промайнуло.
- Чого вам треба? - суворо запитав зайчик i сховався за штабель, звичайно, не випускаючи iз лапи сокири.
На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.
Пiсля тривалої мовчанки звiдти знову почувся несмiливий голос:
- Я... я лише прошу, щоб ви дозволили менi погрiти бiля вогнища ла... лапки.
- Та й тiльки? - у зайчика вiдлягло вiд серця, i вiн упустив сокиру.
- Я нiчого лихого, - запевняв гiсть. - Тiльки, кажу, лапки... за... замерзли...
- Ану покажися, що ти за птах! - звелiв зайчик.
З-пiд ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом i ще дивнiшою нiздрею.
- Грiйся, - дозволив заспокоєний господар вогнища i знову вскочив у шапку.
- А ви, - боязко запитав песик, - ви со... сокиру хапати не будете?
- Нi, нi. Смiло грiйтесь.
Песик пiдступив ще на кiлька крокiв ближче.
- Я тут уперше, - соромливо зiзнався. - Новачок. Побачив здалека, що блищить, i подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою пiччю i вiконницями, сердечком зробленими?
- Оце так так! - плеснув лапками зайчик. - Чи не будеш ти iз темно-зеленої машини, iз тiєї купи, вивернутої на снiг?
- Так, iз купи, - кивнув головою песик i ще ближче пiдступив до вогнища. - Але звiдки ви знаєте?
- Ще б не знав? Та я сам звiдти.
- То... то... м... м... - вiд хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва iграшки-братики?
- Найсправжнiсiнькi!
Вони кинулися обнiматися, та так мiцно, аж у зайчика затрiщала сiрникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула нiздря.
- А тепер, - гостинно махнув лапкою зайчик, - влаштовуйся якнайзручнiше i почувай себе як удома. Я
