Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло, Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його од-тягли назад.
- Треба швидше кiнчати! - сказав капiтан - власник бритви.- А ти лежиш! Чи тобi, може, стало погано?
- Я трохи вiдпочину,- слабким голосом промовив Андрiй. - Чогось у мене дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило.
- Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь,- сказав капiтан i натиснув на дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у неї ногою - i вона впала вниз, пiд колеса.
- А тепер прощайте, товаришi! - гукнув капiтан.- Хто хоче - давай за мною! Стрибати налiво. Пiшов!
Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але його хтось притримав.
- Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли поїзд буде на гору йти, уповiльнить хiд. А так ти ж уб'єшся!
Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив кулемет з задньої вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. Поїзд продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копiєчку.
Раптом поїзд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами, забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi.
- Раус! - кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв.
- Льос! Бiстро!
Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн прорiзав своїми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд. Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети - ножi, виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли клубок ниток.
- Де голка? - спитав вартовий. - Куди сховав голку? Хочеш вагон знову рiзати?
- У мене немає голки.
- А навiщо нитки?
- Я швець. Люблю пантофлi робити,- збрехав Андрiй.
Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася.
- Не повiсишся! - засмiявся конвоїр i повернув клубочок Андрiєвi.
З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях -пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив утiкачiв i зчинив тривогу.
Тепер усi порiзанi вагони конвоїри лишили порожнiми, а полонених зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди.
Їх везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони.
Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню, щоб упiймати на неї кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в життi не вживає iншої води, окрiм дощової, i дякував випадковi i тiй обставинi, що в Нiмеччинi є хоч цей дощ.
Так, дощу в цiй країнi було не менш, нiж слiз.
Вдосвiта поїзд прибув на якусь маленьку станцiйку. їх зустрiла цiла сотня нових конвоїрiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей. Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням собак i короткими, як гавкiт, криками конвоїрiв, пiшли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому листi, ще висiли деiнде поодинокi яблучка, восково-стиглi, червонобокi яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкраїнi. Андрiй не витерпiв. Запримiтивши яблуко, що висiло особливо низько, вiн метнувся з колони. Не встиг ще добiгти до яблунi, як зуби вiвчарки вже вп'ялися йому в ногу, але вiн не зупинився, не звернув уваги на бiль, а вже простягав свої худi, прозорi руки до отого соковитого, звабливого плоду i вже вiдривав його од гiлочки, вiдривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке мокре листя. Яблучко було холодне-холодне i гладеньке, як скляна кулька. Андрiєвi мало було вiдчувати його в руцi - вiн пiднiс яблучко до очей, щоб помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках слiди сонячних поцiлункiв.
Пiдбiг конвоїр i вибив яблучко з Андрiєвих рук. Воно покотилося в траву, i за яблучком покотилися сотнi очей полонених - сiрих, чорних, синiх, карих очей, очей приречених, неiснуючих людей. Справдi, вони були викресленi з життя. Земля з її плодами, рiки з їхнiми чистими прохолодними водами, тiнистi лiси й стрiмкi гори, тихi села й шумливi мiста,- все це iснувало десь по той бiк їхнього буття, вони не мали на нього права, як не мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону, ретельнiшу, нiж особиста охорона королiв i президентiв, на колючий дрiт концтаборiв, на вмирання.
Концтабiр був бiля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями. Сотнi баракiв ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гiгантськими вишками, на яких були встановленi станковi кулемети, за глибокими ровами, що нагадували рови середньовiчних замкiв.
На воротях табору красувався латинський напис: 'Суум квiкве' -'Кожному своє'. Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв вони накреслили девiз 'Гот мiт унс' - 'З нами бог' - i наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе спалену землю, хоч головною заповiддю того бога, якому вони поклонялися, було 'Не убий'. Центральний орган їхньої партiї - газета 'Фелькiшер беобахтер' виходила пiд гаслом 'Фрайгайт унд брот', тобто 'Свобода i хлiб', але цей лозунг означав лиш те, що фашисти хотiли б позбавити свободи й хлiба всiх людей, якi живуть на землi. В отому написi на воротях табору їхнiй цинiзм досяг вершини своєї одвертостi. Кожному своє. Однi будуть повiльно вмирати вiд ран - i їх нiхто не спробує навiть лiкувати. Iнших замучать на каторжних роботах де-небудь на будiвництвi авiацiйного заводу. Ще iнших спалять в печах крематорiїв, спалять живцем або ж перед цим розстрiлявши, вбивши ядом, задушивши отруйним газом. Кожному своє. 'Суун квiкве'.
Концтабiр мав криптонiм: 'Шталаг А'. Вiн був iнтернацiональний. Тут можна було зустрiти французiв у їхнiх новеньких мундирах з блискучими гудзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканцiв, сумнооких сербiв i покiрних iндусiв, дебелих канадських i американських льотчикiв, i похмурих англiйцiв. Радянських полонених тримали окремо вiд усiх, їм заборонялося мати будь-який зв'язок з iншими полоненими. Фашисти боялися їх, мов пошестi. Через те для радянських полонених створили у таборi ще один табiр, обгородивши його ще двома рядами колючого дроту i поставивши бiля огорожi будки з кулеметами. В цьому 'подвiйному' таборi був ще один, вже 'потрiйний' - для радянських офiцерiв.
Андрiй опинився в 'потрiйному' таборi, в барацi для хворих i поранених. У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу, перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колiр. Замiсть чобiт вiн мав носити тепер гольцшуги - видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi, на штанях; i на пiлотцi, виданих Андрiєвi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери '80', що означало 'радянський офiцер' i мало служити попередженням для всiх тих, хто спробує наблизитися до цiєї небезпечної людини. Поза тим Андрiєвi начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер вiн уже перестав бути Андрiєм, не був Коваленком, а називався просто: 'номер тридцять ноль дев'яносто сiм'.
В 'лазаретi', куди його одвели разом з iншими пораненими, рядами стояли двоповерховi дерев'янi лiжка, схожi на чотирикутнi ящики. В ящиках лежали паперовi матраци i такi самi паперовi подушки. Тут
