- Втiкати - це потiм, - махнув на нього Антропов, - а зараз я за газету голосую. Хто 'за'?
- Та що тут голосувати, - озвався хтось з верхнiх нар, - ясно й так. Треба дiставати газети. А то сидимо тут, як коти в мiшку.
Коли вже лежали в постелi, Антропов гаряче зашепотiв на вухо Андрiєвi:
- Ми тут таку бучу пiднiмемо, що тiльки нуПропаганда й агiтацiя! Ми тебе комiсаром команди оберемо. Кумекаєш?
- Ти он краще Павлуню послухай, що вiн говорить, - сказав Коваленко.
- Павлуня - молокосос. Вiн тiльки й знає: втечу, втечу. А як ти тут утечеш? Кращi голови, нiж його, над цим мудрували. Складно!
- Ми через електричний дрiт перелазили, а втекли, - втрутився Банников, - а тут якi ж труднощi.
- Ну, добре, втекли. Але ж вас упiймали, - не здавався Антропов.
- Компаса не було й карти теж, от ми й заблудили.
- А тут у тебе вже компас є? I карту з нiмецького генерального штабу прислали. Так, чи що?
- Ти, мабуть, ждеш, поки пришлють, - шпигнув його Павлуня.
- У всякому разi, нiхто не скаже, що в Антропова на плечах не голова, а ступа!
Вони довго сперечалися, а Коваленко слухав i мовчав, бо не мав нiчого додати. Там, де гримлять пострiли, слова зайвi й безсилi. Там треба дiяти.
З усiх вартових, якi охороняли команду, мабуть, найдивнiшим був Зеп з перебитим носом. У свiй час вiн десь колись учився i тепер подiбно до фiлософа Шопенгауера надзвичайно поважав себе за розум. Вiн всiляко вiдкручувався вiд фронту, використовуючи свої родиннi зв'язки i знайомства, а товаришам по службi казав, що не пiшов на фронт, бо взагалi за своїми переконаннями вiн - противник будь-якої вiйни. Перед сном Зеп завжди читав бiблiю i вдавав, нiби зовсiм не помiчає, що ця священна книга напхана розповiдями про вiйни й убивства, як сосиска фаршем. Вiн набридав своїм товаришам i особливо одноокому Фрiдрiховi повчаннями з приводу того, що з полоненими треба поводитися людяно, а сам бив полонених без нiякої причини й знущався з них як тiльки мiг. Вiн терпiти не мiг неохайних, погано вдягнутих, неголених людей, а в самого на щоках завжди стирчала щетина, коротка й цупка, як на погано обсмаленому салi.
Колись Зеп був боксером (про це свiдчив його нiс), тепер вiн, крiм усього iншого, був спекулянтом, Андрiй довiдався про це вже на третiй день свого перебування в командi.
Вiн прокинувся серед ночi од якихось голосiв ї вiд того, що в очi йому бив промiнь слiпучого свiтла. Не пiдiймаючи голови, вiн розплющив одне око i побачив, що Антропов сидить на своїй постелi, а перед ним стоїть Зеп з електричним лiхтариком в руцi.
- Давай! Давай! - бубонiв Зеп, вимагаючи щось вiд Антропова, а той потягався, позiхав i, здавалося, не звертав нiякої уваги на єфрейтора.
- Хлiб принiс? - спитав вiн, напозiхавшись i напотягавпшсь досхочу.
Зеп мовчки поклав на край нар довгастий, рум'яний батон. Батон виблискував, неначе вкритий лаком. I вiд нього розходився по кiмнатi такий смачний запах, що в Андрiя вмить наповнився слиною рот. Хлiб! Чистий, ясний, як сонце, хлiб, напоєний всiма земними соками. Хлiб, цiлi гори якого, золотисто-осяйнi гори вирощував щороку в українських степах його народ, отi люди, в бiлих вишитих сорочках, з очима глибокими й мудрими, як у Тараса Шевченка. Чи ж думав вiн, хлопець з Днiпра, що йому коли-небудь доведеться мрiяти про крихiтний окрайчик хлiба?
Андрiй заворушився, i Зеп злякано прикрив батон полою шинелi.
- Ховай хлiб, а то побачать камради, - сердито зашепотiв вiн Сашковi. Як i всi спекулянти, вiн був полохливий, мов той заєць.
- Хай бачать, - недбало махнув Антропов i зашарудiв у себе пiд подушкою.
Андрiя здивувало те, що Антропов говорив увесь час по-росiйськи, а Зеп понiмецьки, але обидва вони, здається, досить добре розумiли один одного. Сашко врештi дiстав з-пiд подушки щось невеличке, чого Андрiй не мiг побачити, й подав Зеповi.
- Тiльки два? - здивувався той.
- А ти, може, хотiв, щоб я тобi дав двадцять два? - насмiшкувато спитав Антропов.
Нiмець нiчого не зрозумiв, та вiн i не хотiв нiчого розумiти.
- Три хрестики! - рiшуче заявив вiн.
- А дулi не хочеш? - добродушно сказав Сашко й скрутив єфрейторовi здоровенну дулю. Той замахнувся кулаком на Антропова, але Сашко, мабуть, надто добре знав свого компаньйона по комерцiї й не став ждати, поки йому перепаде по зубах. Вiн швиденько одсунувся до самої стiни i вже звiдти, пiдбираючи нiмецькi слова, сказав Зеповi:
- Ти ж у селян береш по двi хлiбини за хрестик, а менi даєш тiльки пiвбатона!
- А проклята свиня! - вилаявся єфрейтор. - Повинен же я робити комерцiю!.. I потiм - ти забуваєш, що я даю матерiали.
I вiн знову замахнувся на Сашка, але той знову ухилився вiд удару, i штурхан припав Андрiєвi.
Не розплющуючи очей, Коваленко сказав по-нiмецьки:
- Якщо ти комерсант, то повинен би зрозумiти, що ввiчливiсть i люб'язнiсть обходяться зовсiм недорого. Тодi чому ж ти такий грубий?
- У-у, мiшок гною! - люто замахнувся єфрейтор гвинтiвкою, але Сашко схопив його за руку i крикнув:
- Не смiй його бити! Вiн хворий! I, крiм того, вiн мiй товариш. Камрад, розумiєш?
Нiмець забрав два хрестики i, бурмочучи прокльони, швидко вийшов з кiмнати. Грякнув засув, прочовгали по коридору грубi чоботи, i знову тиша, м'яка й лiнива, мов кiт, залягла в барацi, повному сонних людей.
- Вставай, Андрiю, будемо вминати булку, - сказав Антропов, схоплюючись з нар i заходившись розтоплювати залiзну пiчку, що стояла посеред кiмнати. Буди й Павлуню.
Вони рiзали батон на скибки, обсмажували їх з обох бокiв, як млинцi, на гарячiй пiчцi, i, посипаючи темнуватою дрiбковою сiллю, неквапно їли. Прокинувся хтось з товаришiв по кiмнатi, Антропов i йому дав шматок. Пiчка поволi згасала, в кiмнатi одразу стало якось теплiше, затишнiше, спокiй i затишок облягав усе тiло.
- Цей Зетi мiг би нас i з барака випустити, якби йому тiльки хто добре заплатив, - сказав Антропов, i видно було, що вiн пишається своїм умiнням пiдтримувати стосунки навiть з такою собакою, як єфрейтор...
- Тварюка цей твiй Зеп, i бiльше нiчого, - сердито вiдказав йому IIавлуня Баиников.
- Ти мiзантроп, Павлуню, - лагiдно усмiхнувся Сашко. - Коли кiнчиться вiйна, тобi треба буде звернутися до лiкарiв, щоб вони перевiрили твою жовч. По-моєму, вона в тебе вся вже витекла з отiєї торбинки, що на печiнцi, й розлилася по всiх кишках.
- Можеш цiлуватися з своїм єфрейтором, а я однаково втечу звiдси, вперто промовив Банников. - Ще до зими втечу!
- Ну що ти йому скажеш, Андрiю? - розвiв руками Антропов. - Дитя, та й годi. Втечу! Втечу! А як?
- Якщо втiкати, то до зими, - сказав Коваленко, - Бо настануть холоди тодi буде важко.
- А зараз легко? - хмикнув Сашко.
- I зараз уже нелегко. Дощi почалися, лiси оголюються. Нiде й сховатися. Ну, а коли випаде снiг, тодi зовсiм не втечеш. По слiдах знайдуть.
- Снiг тут довго не лежить, - зiтхнув Банников. - Аби ж то снiг. Мене б вони нiколи на снiгу не впiймали, я б їх так заплутав, так би заплутав, що ого!
- Я тобi заздрю, Павлуню, - щиро сказав Андрiй, - Бо я зовсiм не вмiю втiкати.
- А ти пробував? - спитав Сашко.
- Пробував, та нiчого не вийшло.
- Павлуня он теж пробував i теж нiчого не вийшло. То чого ж ти йому заздриш?
- Бо вiрю, що йому колись вдасться.
- А тобi, Павлуню, Андрiй теж подобається? - звернувся Антропов до Банникова.
- Подобається, - вiдповiв той. - Подобається, бо смiливий. Вiн смiливiший за мене. Вiн не боїться побоїв. А я весь дрижу, коли мене б'ють. Я не можу цього переносити. Я...
I вiн заплакав.
