- Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних, дитинство. Це правда?
- Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть, дуже боляче. Болять рани?
- Дуже.
- Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. I хай тобi присниться Днiпро.
- Спасибi.
- Давай попрощаємося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.
- Ми ще поговоримо завтра.
- Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.
- Прощай, Єжи.
- Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.
- Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.
- Молодець. Я щасливий, що зустрiв перед смертю таку людину.
Вони замовкли, i кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш смертi, яка випростовується на весь свiй зрiст у твоєму тiлi або ж має прийти на свiтаннi разом з чужими жорстокими людьми.
Андрiй намагався думати про дiм, про батька й матiр, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всi спогади, як квiтка пелюстки. Йому тепер лишався бiль, рiзкий i нестерпний, i думки. Вчора вiн шкодував, що його не вбили тодi одразу в Марбурзi, тепер дякував випадковi, який продовжив його життя на цi кiлька днiв. I перед смертю вiн ще зможе зробити добре дiло. Зможе, хоч як це важко. Поряд з ним лежить поляк, якого мають завтра стратити. Андрiй багато чув про полякiв. Були часи, коли на варшавських, кракiвських, люблiнських сеймах i сеймиках польська шляхта била в барабани i сурмила в мiднi сурми, збираючись у походи проти України. Вони казали, що хочуть цивiлiзувати цю велику й багату землю. I от iталiйський ренесанс в степах України обернувся гострими палями, на якi польськi пани саджали непокiрних українських селян.
Через триста рокiв Пiлсудському заманулося заволодiти Києвом, але довелося жовнiрам втiкати звiдти ще швидше, нiж у часи Хмельниччини. Хтось сказав тодi про полякiв: 'Чого можна сподiватися вiд людей, якi, навiть мiцно вилаявшись, додають: 'Проше пана!'
Все це Андрiй знав. Але от зараз поряд з ним лежить поляк, i вiн не вiдчуває до нього нiякої ворожнечi, вiн знає, що це його брат по нещастю, брат по кровi, брат - i це найголовнiше! - по боротьбi. А раз так, треба допомогти йому, з останнiх своїх сил допомогти. Андрiй помацав у себе пiд сорочкою: чи на мiсцi торбинка з клубочком. Так, торбинка була на своєму мiсцi. Вiя пронiс її через усю Нiмеччину, через усi днi свого полону, своїх нещасть, своєї неволi. Шматочок рiдного металу нагадував йому далеку дорогу Батькiвщину. Клубочок ниток вiн берiг пильнiше, нiж берiг колись легендарний Тезей в темному лабiринтi Мiнотавра клубочок Арiадни. Нiмцi не чiпали його ниток: їм подобалися хазяйновитi люди. Вони не догадувалися, що той клубочок для Андрiя - то спогад про рiдну землю, спогад про волю, про той благословенний час, коли вiн був бiйцем. Бо немає бiльшого щастя для людини, нiж щастя бути бiйцем за правду. Хай же тепер цей клубочок послужить йому востаннє.
- Єжи! - тихенько покликав Андрiй товариша.
Єжи не обiзвався, але по тому, як той на мить затримав дихання, Коваленко зрозумiв: не спить, жде, щоб його покликали ще раз.
- Спи, - сказав Андрiй, - спи хоч ти, бо я не засну вже до ранку.
I вiн знову пустив човника думок плавати в безмежному морi простору. Йому було важко думати про iнших, але нiщо не заважало думати про себе. Завтра його вже не буде. Для нього, нарештi, закiнчилася вiйна, закiнчилось все. Вiн так i не став ученим, як мрiяв, бо знову ж таки перешкодила вiйна. Андрiй ненавидiв вiйну, ах, як вiн ненавидiв її! Скiльки нещасть, скiльки смертей. Чи ж пам'ятатимуть тi, хто залишиться живим, нас, загиблих? Чи будуть люди боротися проти вiйни, чи зрозумiють нарештi, що саме слово 'вiйна' повинно стати так само ненависним, як слово 'проказа'?
- Єжи! - знову покликав Андрiй.
Єжи дихав рiвно й спокiйно, як дитина. Тодi Андрiй став пiдводитися. Головне зараз було - не застогнати, погамувати крик болю, який наростав у тiлi, пiдiймаючись до горла. Андрiй зцiпив зуби. Йому й так не вистачало повiтря, яке проходило крiзь пробитi легенi, як крiзь решето, а тепер вiн зовсiм не дихав, боячись розбудити Єжи. Повiльно-повiльно перекинув Андрiй через стiнку ящика ногу, тодi другу. Заточуючись, мов сонний, ступнув до лiжка Єжи. Руки висiли вздовж тiла, як батоги. Не було змоги пiдняти хоч одну з них, обiпертися нею, щоб не впасти. Але треба було пiдiймати руку. Андрiй зупинився й спробував потихеньку ковтнути трохи повiтря. Обличчя й груди в нього вкрилися холодними краплями поту, з роз'ятрених ран поповзли по тiлу теплi струмочки. Коваленко став пiдiймати руку. Поворушив пальцями слухалися. Тодi зробив ще крок до Єжи й обережно доторкнувся до його шиї, де мав бути чотирикутний алюмiнiєвий номерок. Добре, що вони недовго були ще в концтаборi i в них на руках не витатуювали номерiв. Тих би вiн уже не помiняв. Андрiєвi пощастило: вiн одразу натрапив на шворку. Але що робити тепер? Зняти номер через голову, не розбудивши Єжи, - неможливо. Нi бритви, нi ножа, щоб перерiзати шворку, Андрiй не мав. Що ж робити? I тодi - диво дивнеє! - раптом пригадалася йому мама. Пригадалось, як сидить вона, бувало, па лежанцi, поставивши каганець на коминок, i вишиває маленькому Андрiйковi сорочечку. Вона завжди вишивала йому спiднi сорочечки з бiлого тонкого полотна, вишивала манiжку й рукави червоними, як калина в лузi, квiтами. I коли нитка кiнчалася, мама не одрiзала її, а просто вiдкусувала своїми бiлими, красивими зубами. Перекусити шворку! Андрiй нахилився над Єжи, обiпершись лiвою рукою об край ящика, впiймав губами шворку й став її кусати. Гриз зубами цю тоненьку мотузку, як свою гiрку долю, як ненависного ворога, й вона виявилася мiцною й неподатливою, як та чорна сталь на фашистських танках, яку вiн стiльки разiв бив iз своїх гармат. Якусь мить йому навiть здавалося, що вiй нiколи не зможе справитися з цiєю шворкою й не заволодiє номером Єжи. Та ось теплий чотирикутник алюмiнiю вже в нього в руцi. Поквапливо, як тiльки мiг, Андрiй скинув з шиї свiй номер i поклав його бiля Єжи. Номер Єжи повiсив собi.
Тепер треба було помiняти дошки бiля нiг. Цi чорнi дошки в 'лазаретах' для полонених були такою ж звичайною рiччю, як крематорiї в концтаборах. На дошках крейдою писалися особистi номери тих, хто лежав у ящику. Андрiй це знав i тому, замiсть того, щоб перепочити пiсля кiлькох хвилин нелюдського напруження, вiн попрямував уздовж проходу. Дошки висiли на цвяшках, зачепленi петельками з такої самої шворки, як i та, що на нiй тримався номерок. Андрiй зняв свою дошку, перенiс її до ящика Єжи i закрiпив її там, знявши дошку з номером товариша. Повiсити шматок чорного дерева на своєму лiжку вже не було сили, i Андрiй сiв трохи спочити. Але одразу ж знову встав, злякавшись, що потiм не зможе навiть поворухнутись. Нарештi обидвi петельки мiцно обхопили круглi головки чорних цвяшкiв, i Коваленко мiг тепер спокiйно лягти й спробувати востаннє вхопити в легенi хоч трохи дорогоцiнного повiтря. Вiн уже не вiдчував болю, його мучив тепер якийсь незрозумiлий тягар, що притискував тiло тисячотонною вагою, силкувався вдавити його в жорсткий матрац, розплющити, як корж.
'Хоч би не втратити свiдомостi', - злякано подумав Андрiй i раптом почув, як десь далеко-далеко стукнули дверi.
- Вони! - зрозумiв Коваленко i став прислухатися, забувши про тягар смертi, який гнiтив його й гнiтив, не одступаючись. В коридорi лунали кроки. Гучнi, нахабнi, самовпевненi. Ось вони ближче, ближче, ось вони вже гримлять, мов грiм. Дверi штуби розчиняються - i вiсники смертi йдуть до Андрiя. Тепер вiн бачить їх. Їх троє. Два есесiвцi i лiкар-майор. Есесiвцi зупиняються, зупиняється i майор. Один з есесiвцiв дiстає з папки якийсь папiр i починає читати вирок. Вiн читає виразно, пiдкреслюючи кожне слово. Потiм усi троє роблять руками 'Хайль Гiтлер', цокають закаблуками, есесiвець пiдходить до лiжок Єжи й Андрiя, дивиться на номери i прямує тепер уже до Андрiя. Холодними як лiд руками вiн бере номерок на Андрiєвiй шиї, зiставляє його з тим номером, що записаний у паперi, й киває головою лiкаревi. Оцей.
Лiкар товстий, схожий на жiнку. Вiн розкладає бiля Андрiєвих нiг приладдя, готує шприц i раптом помiчає, що полонений дивиться на нього.
- Чого не спиш? - сичить вiн.
Руки в лiкаря гарячi, якiсь мокрi, липучi. 'Лiкар не має права хвилюватися', - згадує Андрiй слова, якi колись давно-давно вимовила Катя, i тої самої митi вiдчуває, як товста голка впивається в його стегно.
- Так, - задоволено говорить лiкар. - Готово, Есесiвцi клацають каблуками i йдуть з кiмнати. Лiкар поспiшає за ними. I тодi прокидається Єжи. Йому вже давно вчувалося крiзь сон якесь бурмотiння, але вiн нiяк не мiг зрозумiти, звiдки воно долинає, а тепер от зрозумiв, та надто пiзно.
